Вибухові емоції АТО

Репортер «Ратуші» потрапив у селі Тоненьке під танково-мінометний обстріл
Нічною дорогою до Новоград-Волинського (там ми серйозно поламались) вислуховую історію створення батальйону ОУН. Спочатку майбутні оунівці відчайдушно воювали в складі київської сотні імені Коновальця в складі батальйону «Азов». У серпні 2014 року, коли «Азов» перейшов у підпорядкування МВС, націоналісти повважали це для себе неприйнятним і у складі 30 чоловік увійшли в «гарячі» Піски, де й зайняли оборону. Керівником батальйону став Микола Коханівський (позивний «Буревій»). Найбільша проблема, з якою зіткнулись — це нестача зброї. Фактично автомати Калашникова на той момент мали лише «Буревій» і його заступник «Кармелюк» (поет Борис Гуменюк), усі решта були озброєні мисливською зброєю і… ножами.

Загадкою цієї подорожі на війну для мене став момент, коли після десятигодинної дороги до Києва на старому «Фольксвагені» одного з керівників батальйону ОУН Василя Кіндрацького, задзвонив мій мобільний. Чоловічий голос представився: «Я Богдан Москаль, співробітник Львівського обласного СБУ. А ви хто?» — «Тобто?» — «Ну, Ви хто такий?» — «Та Ви ж мені самі телефонуєте?!!!!» — «Так. Телефоную. Але у мене є тільки Ваш телефон. Назвіться!» — «Я щиро тішуся, що у Вас є мій номер, але називатися не бажаю і більше сюди прошу не дзвонити». Я зрозумів одне: перед РЕАЛЬНИМ співробітником держбезпеки лежить якийсь список із номерами телефонів якихось абонентів, які дзвонили певній особі, і він таким ХИТРИМ способом з’ясовує, кому ці номери належать! З таким непрофесіоналізмом і дилетантством я ще жодного разу не стикався! А чи не прослуховує часом, панове борці зі шпигунством, хтось телефони очільників батальйону ОУН, з’ясовуючи потім, а з ким це вони так мило розмовляли? Погодьтесь, підстави припустити таке у мене тепер є…
З ножем проти танків

Знайомство і поїздка в Піски виникла, як і багато подібних авантюр, спонтанно. Спершу у Львові, на фірмі «Апріорі» випадково знайомимось із бійцями, що прибули на ротацію з-під Донецького аеропорту з псевдо «Спарта» і «Галицький». Потім опікуємось їх екіпіруванням і забезпеченням одягом, продуктами та оптикою, і врешті-решт я дістаю запрошення: «А може, Ви з нами?» А чому б, власне кажучи, й ні? Рюкзак, спальник, каремат, серйозний бронежилет від спонсора (Андрію — довгих літ!), шолом, мінімум харчів і версія для близьких, що їду в батальйон «Київська Русь» (просто назва сподобалась). Після того як автівка просто вгинається від вантажу (насамперед — бронежилети, шоломи, берці, кровоспинні медикаменти), ми втрьох: я, «Спарта» і «Кіндрат» (позивний колишнього керівника Миколаївської райадміністрації Василя Кіндрацького) ледве втискаємось у салон.

Нічною дорогою до Новоград-Волинського (там ми серйозно поламались) вислуховую історію створення батальйону ОУН. Спочатку майбутні оунівці відчайдушно воювали в складі київської сотні імені Коновальця в складі батальйону «Азов». У серпні 2014 року, коли «Азов» перейшов у підпорядкування МВС, націоналісти повважали це для себе неприйнятним і у складі 30 чоловік увійшли в «гарячі» Піски, де й зайняли оборону. Керівником батальйону став Микола Коханівський (позивний «Буревій»). Найбільша проблема, з якою зіткнулись — це нестача зброї. Фактично автомати Калашникова на той момент мали лише «Буревій» і його заступник «Кармелюк» (поет Борис Гуменюк), усі решта були озброєні мисливською зброєю і… ножами.

«Спарта» зі сміхом розповідає, як його з напарником вперше виставили чергувати на «другу точку» в Пісках, яка перебувала під постійним обстрілом. Керівник залоги вельми здивувався з поведінки хлопців: вони постійно оглядалися, ходили навприсядки і здригались. Тільки над ранок до нього дійшло: «Агов, а де ваші автомати, панове?». Коли йому показали один ніж — була німа сцена. «Кіндрат» пригадує 12 листопада 2014-го — тоді перед «Буревієм» вишикувались 26 осіб, які мали їхати з Києва в Піски, обрати треба 19 — на решту просто не було зброї. Серед тих, хто поїхав на перепідготовку в навчальний центр (м. Ніжин) став і львів’янин Андрій Юрга («Давид»), який узяв шефство над молодим хлопчиною Олексієм («Ювелір»), бо той навіть не служив строкової служби. Тоді ще ніхто не знав, що саме «Давидові» судилося стати першою жертвою лютого ворога, якого, здавалось, неможливо спинити дилетантам із ножами на поясі. У ніч з 22 на 23 листопада о 1-й годині 30 хвилин міна пробила дах будинку в якому відпочивали (там перед тим був штаб) і більшість її осколків припало саме на Андрія Юргу. Боєць, який лежав справа, отримав осколок у стегно, той, хто спав зліва — відбувся переляком. Фактично в горнилі війни «Давид» пробув лише кілька днів.

Кіндрацький похмурніє: «Великою проблемою стало, як доправити тіло нашого побратима. Збили труну, поклали в неї Андрія, а труна в джип-«дефендер» не влізає! А там ще й кермо справа! Довелося її вперти фактично в лобове скло, і один її край лежав на лівому плечі у водія! А ми з напарником понад дві доби не спали взагалі! Хай уже нас товариш пробачить, що ми тоді тільки в салоні не робили, аби не заснути від втоми, чого він тільки тієї ночі не наслухався… Андрій сам був із Комарно, з дуже поважної священицької родини. Мав свій бізнес, фірму «Ю.соm». Лишив сина Юрка і дружину Марію. От недавно в Пісках знайшли його кепку — то рідним передамо. А так — від держави, яку він щиро кинувся захищати, — нічого. Ні статусу, ні компенсацій рідні. Мовляв, ти ж добровільно на це йшов, то які проблеми? А навчальний той центр ми з Ніжина, до речі, тоді перенесли: не було нормальних інструкторів, дорого і неефективно…». Сам Василь Кіндрацький за часів СССР служив у 902-му батальйоні Ферганської дивізії ВДВ і в баті відповідає за мобілізаційні процеси. Подробиць просив не писати, то я й не пишу. Та вже і забув про них, чуєте, пане Богдане Москаль?

Збройовий натуробмін

З постачанням бату ОУН, як і усім на цій війні страшенно допомогли волонтери. Насамперед — володимиро-волинські. Це саме вони, коли почули, що діє батальйон із такою назвою, повністю забезпечили його раціями, польовими кухнями, пригнали перший джип (на їхньому рахунку це вже був 51 джип!), завалили харчами. Де брали зброю? «Кіндрат» хитро усміхається: ну щось люди мали приховане, щось прикопане, щось зареєстроване, щось перероблене, багато «віджали» в «сєпарів» і завдяки натуральному обміну. Як це? Ну, скажімо, поміняли «джип» на два автомати з підствольними гранатометами. Патрони вимінювали на горілку і спирт, збирали на вулиці (так, так — солдати ЗСУ не нагинаються за набоями, які випали під час розряджання зброї, деякі патрони мокнуть у цинках під дощами!), а КІЛЬКА ДЕСЯТКІВ гранатометів «Муха» ЗНАЙШЛИ в порожніх ящиках, які армійці виділили сусідам, аби ті наповнили їх піском! Пісок, між іншим, вкладають (часто ті, хто проштрафився) на дах будівель і бліндажів, аби він врятував їх від осколків мін і «Градів».

До речі, про «Гради». Те, що земля замерзла, тепер грає проти нас: якщо раніше снаряд від «Града» входив глибоко в болото, і частину осколків приймав ґрунт, то тепер усі вони, відбившись від поверхні, наповнюють природу смертю… Трохи заздрісно говорять про «Правий сектор»: у цих хлопців бренд більш розкручений, та й постачання в них налагоджено краще — є навіть протитанкові гармати «Рапіра», отримані аж ніяк не від держави! Про жодне мародерство чи непослух в ПС у Пісках оунівці не чули — там із цим суворо. Нещодавно «правосєки» «віджали» в селі невеличкий покинутий готельчик, обнесли його окопами, колючим дротом — так і живуть. «Правий сектор» хлопці з ОУН поважають — адже вони так само, як і націоналісти — воюють без жодного визнання, статусу, грошової винагороди, і в разі поранення чи смерті — допомоги рідним. «Спарта» підсумовує: «І вони, і ми добровільно за власні гроші їдемо на війну, стоїмо в Пісках і в терміналах аеропорту, вступаємо в безпосередній вогневий контакт і навіть у рукопашну, за Україну вмираємо, а нас держава все одно вважає «незаконними озброєними формуваннями»! До речі, «правосєків» усі в аеропорту вважають «обезбашенними», а про їхні бойові подвиги ходять легенди. Щоправда, присутня у ПС і мінімальна «дідівщина», але до чужого монастиря зі своїм законом не ходять…

Українсько-російські націоналісти

Наше авто з оригінальним номером О 42 УН проїжджає село Броники Житомирської області. Прочитавши назву, починаємо перелічувати, які населені пункти по-своєму переінакшують на Сході сєпари. Сіверськодонецьк стає Сєвєродонецьком, Слов’янськ — Славінском, Піски — Пєсками (з наголосом на першому складі), і навіть село з ніжною назвою Тоненьке вони називають Тонєнькоє… Шляк не трафить?!

Київ. База ОУН — Фундація. Тут багато тих, через кого розумієш, що таке «броунівський рух», знайомимось із керівником українського ОУН Богданом Черваком. Він вихваляє «Кіндрата». Каже, настільки харизматичний і людяний, що його за кілька днів полюбили в ОУН усі. З’ясовується, що саме в цьому офісі під час другого Майдану переховувався Дмитро Ярош зі своїми побратимами. Потім адресу хтось засвітив в інтернеті, нагрянули менти і «тітушки», але тут уже нікого не було. Ще одна світла постать: Олександр Бойко, Суми, молодіжний національний конгрес, був у складі Нацгвардії під Слов’янськом, важко поранений у спину гранатою (осколок вийшов під серцем), яка вдарилась до гілок дерев. Допомагає фронту, знову хоче у ЗСУ, каже, вже домовився…

Вчора в Піски заїхало 30 оунівців, завтра — ще шестеро. Швидко визначаємось, хто саме поїде зі мною в потязі до Дніпропетровська. «Спарта», «Фокс», «Філь». Виїзд за кілька годин. Кіндрацький сміється, каже, письменник Василь Шкляр просто не може пережити, коли чує ці псевдо, мовляв, подивіться, які гарні прізвиська були в героїв Холодного Яру! Записую в блокноті псевдоніми сучасних «оунівців»: «Інкасатор», «Динаміт», «Француз» — незабутній бій цього тріо ввійшов в історію бату, «Борман», «Шльоцик», «Самурай», «Бандера», «Комбат», «Камиш», «Лєнін» (із Криму) — «бо скидав Леніна в Києві, а коли одружувався з дівчиною з нашого батальйону (позивний «Мальвіна»), то для журналістів його називали Ленон». Хлопці сміються, кажуть, якщо Ви, пане Миколо, усюди волочитесь, то тепер будете у нас «Волоцюга»! А я чого? Я не проти. Нотую: Рен, Хан, Шахід, Монах (займався в Шаоліні, а у нас — просто неймовірний коректувальник вогню). «Янгол» — із Котовська, Одеської області, Палій із Черкас (спалив кухню). «Кром», який узагалі на війні забув, як виглядають гроші.

Надзвичайно весела історія про «Спартака» з Тячева, який зганьбив усіх, хто коли-небудь носив це ім’я. Прибувши в Піски, здоровань розповідав, як відчайдушно бився з «Беркутом» на Майдані, а подальші плани на майбутнє виглядали приблизно так: усіх сєпарів і їхніх сподвижників різати, а села — палити! Почувши свист куль і осколків, герой почав ледь не скавуліти з криками до «Спарти»: «Зенику! Біжи до мене, бо я сі бою!» Він просто не міг підняти над бруствером голову, а почувши як бухає АГС, впав і покотився вниз. Подер об цвях штани, але кричав: «Мені їх волнов порвало!» Побачивши, що по другому посту б’ють з усіх сторін, репетував: «Тікаймо, бо ми в «котлі»!!! Словом, героїзму тячівського «Спартака» вистачило рівно на дві доби. Після того він зібрав свої речі й, повідомивши усім: «Я сі верну, то просто у мене в сім’ї проблєми». Приїхавши на землю батьків, боягузливий «Спартак» розповів своїм землякам, що був справжнім героєм, а от оунівці-тячівці «Лєший» (служив в Афганістані) і «Сом» (служив в Іраку) «на кухні їсти варят, поки я сєпарів б’ю»… До речі, відсотків 20 у лавах батальйону ОУН — росіяни і російськомовні. В «Правому секторі» відсоток російськомовних доходить до 70! То кого, кажете, прийшло захищати путінове нове воїнство?

Коротко знайомлюсь із хлопцями. У «Спарти», у зеленій беретці, за плечима — військовий інститут, «Фокс» — добрий снайпер (дружина працює в СБУ), Микола «Філь» — фермер із Чернігівської області («Оце послідній раз їду на ротацію, бо хто ж там буде 32 гектари землі оброблять, які я на паї взяв? У нас, кстаті, усе село подалося в біга — бо прийшли перші повєстки на мобілізацію («лучше отсижу, ніж уб’ють»), а ті, кого раніше мобілізовували, масово пишуть откази їхати в зону АТО: їх не садють, а ще й дають зарплату. Ще й дурачки їх у цьому піддержують — умнічають: ті, хто вобще нічого не роблять, звинувачують власті в тому, що ті роблять недостатньо. Та ворог прийшов на твою землю — про що ти взагалі говориш?!! Мене в лице не фотографуй — це у нас опасно»).

Другі після Бога

Волонтерська допомога в Дніпропетровську поставлена на неймовірному організаційному рівні. На вокзалі нас зустріло таксі. Квартира. Сніданок. Ванна. Матраци. Сон. Розробка майбутнього маршруту. Поки бійці сплять, слухаю оповіді господаря Сергія («Сірко») і його дружини Тетяни. Вони переконані: попри величезну кількість «вати» і «сєпарів» у рідному місті, Дніпро прокидається. Харчі, одяг, гроші на оптику, обладнання, допомога в доставці боєприпасів і бійців — усе лягло на плечі волонтерів. Трапляються в їхній роботі й дива: один бізнесмен на «Порш Каєні» приволік польову кухню, інший несподівано для всіх пожертвував на АТО 500 тисяч гривень сукупно.

Дев’ятеро волонтерів за цей час зникло. Хтось потрапив у полон, когось побили, двох шукають донині. Ймовірно, що ці двоє стали жертвами ворожих броньованих Камазів, на яких терористи, скориставшись тим, що нема суцільної фронтової смуги, проривались у тил і винищували з кулеметів усе українське. Їхали на позицію до розвідників у Карловку, які з трьох сторін були оточені козаками Козіцина, — чеченами та сєпарською наволоччю. Заблукали. Стоїть сім’я. Чоловік, жінка і двоє дітей. На запитання, куди їхати, чоловік почав показувати в один бік, жінка — в інший. Тоді чоловік теж почав вказувати туди, куди дружина. Передзвонили на мобільний. Розвідники пояснили: жінка усвідомлено бреше, посилаючи молодих хлопців на неминучу смерть.

Земля сєпарів

Дніпропетровський волонтер уночі чомусь затирає на дитячих малюнках для солдатів домашні адреси. Пояснив: потраплять у руки ворогу — можуть прийти і вирізати проукраїнські сім’ї»… Місцевих сєпарів у краях проведення бойових дій — тьма. «Кіндрат» підслухав розмову двох селянок. «От українці б’ють, — бідкалась одна, — а наші чогось мовчать». Підходиш до гурту людей — усі відразу замовкають. Ті, хто за Україну — не зізнаються, бо це неминуча смерть. В очі бійцям впав старенький дідок, який ледве чеберяв по селу у стареньких чунях, які були перев’язані скотчем. Наклали йому в пакет розмаїтої їжі й запропонували вдягнути на ноги чудові утеплені армійські берці. Їжу дідок узяв. А от від взуття відмовився. Категорично. Мотивація просто вразила: «Харчі я з’їм, а от гарні чоботи хтось на ногах побачить, то їх не тільки знімуть, а ще й мене поб’ють — такі тут люди…» Вартовий «Дим» спіймав пораненого диверсанта. Той заповз у бліндаж, сказав дівчатам: «Танкіст я — перев’яжіть». Поранений ним же «Дим» хитруна впізнав. Курбатов, думали — з Росії. Ні — виявився, гад, родом із Запоріжжя (поміняли на п’ятьох наших). «Кіпішом» їхній снайпер тоді скористався і під шумок вбив трьох із 93-ї та одного хлопця з «Правого сектору».

Скотство

З Пісків, розповів «Фокс», не втекли лише ті, хто не мав грошей. Багачі, котрі поспіхом покидали свої розкішні обійстя, покидали напризволяще своїх домашніх улюбленців — котів і собак. Десятки породистих псів, які ховаються серед руїн і спаленої техніки, викликають у захисників аеропорту щем у серці. Деякі з тварин від постійного страху вже навіть перестали гавкати. Коли тутешню приблудну вівчарку годували величезними оселедцями, то вона ковтала їх не розжовуючи. Час від часу з кущів витикаються морди здичавілих лабрадорів, бульдогів чи алабаїв. Усі вони не втікають з обстрілюваних сіл — вірно чекають на господарів. Ні. Все таки не завжди людина — вінець творіння…

Сива легенда ОУН

Йдемо провідувати неймовірну людину — Андрія Пастушенка на псевдо «Сивий». Під час оборони аеропорту цей легендарний оунівець отримав «подарунок» від російського «брата» — три осколки в тіло. Два — з ноги і живота — лікарям вдалося витягнути, а от третій застряг між ниркою і наднирником, і зачіпати його смертельно небезпечно. Бійці батальйону ОУН розповідають, що «Сивого» врятував комбат Микола Коханівський, який під пострілами залетів на джипі в аеропорт, повантажив пораненого і під тріск автоматних і кулеметних черг вивіз його під міст, де вже чекала «швидка». Розрізаний лікарями навпіл, але усміхнений літній вусань підтверджує їхні слова: «Якби не «Буревій», то я вже, напевно б, рясту не топтав — стік би кров’ю.

Добрий козак» «Сивий», він же уродженець шахтарської Горлівки Андрій Пастушенко, людина фантастичної біографії і «власник» шести поранень у кількох війнах, особисто для мене є стовідсотково ілюстрацією фрази покійної дисидентки Ірини Калинець: «Якщо східняк стає націоналістом, то з нього можна робити цвяхи». З допису «Сивого» на «Фейсбуці»: «Клініка ім. Мєчнікова в Дніпропетровську, це навіть не лікувальний заклад, а іменно богоугодний. Тому, що врачі і персонал ведуть себе тут так, як угодно Господу нашому. Тут хворих не просто лікують, їх тут люблять. Простою людською і Божою любов’ю. Просипаюсь серед ночі, біля мене сидить маленький ангел в білому халаті. Тримає мене за руку… Я її питаю: «Ти чого, доця, не відпочиваєш?» А вона мені жартома так: «Та от ви в атаку ходили, должен же Вас кто-то прикрывать». Усе це жартома. А в очах, бачу, тривога».

З розмови з Андрієм Пастушенком: «Та ні, фотографуватися я не боюсь — чого вже МЕНІ та й боятися? За ангеляток та листівки від діточок із ваших Винник щиро дякую — щемко аж до сліз. За книгу тестя дякую — почитаю, часу тепер доста. Що я думаю про ситуацію в Україні? Плюгавщини багато. От не розуміє: у нас дехто і продовжує бавитися у політику: та тільки здадуть ворогам той аеропорт — так весь кредит народної довіри і вичерпається, почнеться кошмар і не одному політику гикнеться. Щодо батальйону ОУН. Було рішення проводу ОУН йти в Піски і займати оборону. І ми з мінімумом зброї пішли, стали і стоїмо. Воюємо чесно, координуємо свої дії з 93-ю і ПС — тепер нас від армійської частини і не відрізниш. Без перебільшення скажу: «Є військові підрозділи, які на «Правий сектор» і на нас рівняються. Бо ж війна воно не тільки ховатися під землею і пити горілку. Тому для мене дуже важке питання — це зміна статусу на окремий армійський підрозділ. Адже якби ми і ПС змінили назву, то давно вже б мали і гарну зброю і грошове забезпечення, бо «там» такі назви дуже не подобаються! Але це для нас принципово. До речі, після поранення Єгор Соболєв мені написав: «Друже «Сивий»! Гордимось Вами!», а до того два тижні трубу не брав. Чесно кажучи, з нього діяч такий — нє украсть і не покарауліть».

Садимо пораненого у візок і їдемо ще до одного комбатанта — Сашка «Білого» з-під Маріуполя. Він зазнав справжнього каліцтва на 18-й «точці» в Пісках — життя врятував кевларовий шолом, але осколок відтяв частину черепа, і одне око в людини вже ніколи не бачитиме. Біля ліжка сидить згорьована мати, яка при нашій появі виходить у коридор. Побратим не розуміє, що око вже ніколи не бачитиме, і довго розповідає, як йому незабаром зроблять реабілітацію. Залишаємо біля нього паперових ангеликів…

Ця тоненька життєва межа

Кількагодинною дорогою на Тоненьке (крайня точка перед Пісками, які тепер бомбардує агресор) веду розмови з водієм Юрієм Давиденком. Кандидат історичних наук. Розповідає, що коли цариця переселила сюди перший десант росіян, то тут жили місцеві українці, які на шахти в бидлячі умови не пішли — жили з того, що вивозили вугілля на возах до трас. Юрій показує рукою на назву шахти «Росія»: «Може, вони через це вважають цю землю своєю?». Під’їжджаємо до обписаного непристойностями блокпоста на Карлівці. Вартові попереджають: «По Тоненькому йде серйозна стрільба!», керівник групи в Тоненькому кричить у мобільний: «Добирайтесь самі!»

Не вмикаючи фар на «Мітцубіші» — рушаємо. Праворуч у чистому полі бачимо на снігу великі чорні кола. «Це — свіжий «Град», — каже хтось за спиною, і всі починають неймовірно, перебиваючи один одного, …жартувати! В салон вповзає знайомий дух якогось іще ледь вловного липкого відчуття. Попереду горить коксохімічний комбінат в Авдіївці… Пролітаємо через село Уманське, де на вулиці ходять люди, їздять машини, під стовпом курять троє чоловіків. «Може бути, що це коректувальники вогню», — висловлює припущення «Філь», про всяк випадок опускаємо вікна і раптом… «Газу!», — кричить «Спарта», і я миттєво усвідомлюю, що цей крик — це може бути останнє, що я почув у житті. Праворуч від нас, розсипаючи феєрверк іскор, розривається щось неймовірне, і тільки тут я чую страшний гул. «До наших не завертай, давай відразу в двір!», — авто влітає на якесь подвір’я, я, не тямлячи себе від страху, просто вивалююсь зі салону, падаючи на коробки зі свіжими котлетами, які ми везли на гостинець. Кидаємось під стіни і падаємо обличчям в розбите скло, цвяхи, куски дерева, псячого лайна і сміття. В горлі сухо, і дихати неймовірно важко. «В салон!», — ми кулею підгрібаємо все з землі і, як треновані пси, всідаємось у крісла. Юрко рве з місця, і за 30 секунд ми вже зупиняємось біля стіни, попри яку стоять із десяток бійців. Миттєво натягаю на голову шолом, хапаю рюкзак і роблю фото «Фокса», який уже встиг знайти в приміщенні свою гвинтівку Мосіна. Тисну руки: «Я журналіст зі Львова», якийсь дідусь із борідкою радісно вигукує: «А я з Хирова!»

Пронизливий крик: «Залп!», і вся наша компанія наввипередки вривається під високі стіни. Я, вже не усвідомлюючи, що роблю, як усі, падаю мішком на підлогу під стіну. Земля двиготить разом із приміщенням. «Вимкніть світло!!!», — кричить хтось в темряві. У непроглядній тьмі гупає об землю, як велет кувалдою. Чути, як неподалік посипалось скло. «Ти в проході не лягай, а то осколками посіче!!!», — кричить на мене якийсь пацан, і я вдячно засовую пів свого тіла під лежак. Вмикаю ліхтарик і починаю вишукувати ним бомбосховище. А його тут… нема. Весь захист цих чоловіків, які приїхали сюди вмирати за Україну, — це стіни і стеля, обкладені піском, бронежилети, через вагу яких на спині зміщуються диски; шоломи, які можна пробити з усіх видів зброї, і віра в те, що гинуть вони тут не даремно. «Док»! — кричить із вулиці командир «Скиба», — йди сюди!» «Не піду, — сміється «Док» — я і тут незле сховався». Це про нього «Спарта» розповідав як про неймовірно талановитого мінера. Один із тутешніх «афганців» запевняє: вони такого не бачили і близько. «Залп!», — і я знову ховаю голову під руку — чомусь мені здається, що коли впаде перекриття, то я зможу його трохи притримати…

Кілька запитань до Президента

Петре Олексійовичу! Це моя п’ята поїздка на буремний Схід, і хотілось би запитати Вас про те, про що ніколи не зможуть і не насміляться запитати ті, хто гине чи гниє в окопах. Ви що, справді вірите, що добродія Путіна можна умиротворити нашою лояльною поведінкою? Хіба Гітлер, якого у сталінські часи закликали не дратувати і не провокувати — це не яскравий приклад того, чим цей самообман урешті-решт завершується? Хто, як не Головнокомандувач, повинен сьогодні розуміти сценарій, коли Путін задовольняє гумконвоями потреби Донбасу в зброї і військах, а Ахметов (за домовленістю з ним) — у продовольстві?

Хіба наші солдати, які йдуть з автоматами проти «Градів», — це не та сама «Небесна сотня», яка йшла з дерев’яними щитами на кулі снайперів?!! Йде страшна війна з потенційно сильнішим ворогом, у якій, на жаль, Україна — лише зброя в чужих руках. То зробіть її ЕФЕКТИВНОЮ! Час старих, відремонтованих танків минув — на дворі епоха високоточних технологій. Добра снайперська зброя, каліматорні приціли, сучасна оптика, інформаційний наступ новоствореного Міністерства інформації — де це все? У Вас, пане Президенте, залишилось украй мало часу, і рейтинг Ваш, на жаль, падає день у день. Ви просто на хвилю згадайте, що на холодному бетоні аеропорту лежать не «кіборги», а звичайні люди. Які мають дітей, батьків і дружин і які хочуть зрозуміти врешті надзавдання, поставлене перед ними. Солдати справді готові гинути, виконуючи тактичні завдання, але вони повинні розуміти в такі хвилини (можливо, останні) завдання стратегічні. А стратегії, видається, ніякої і нема. І це для них — страшніше від будь-якого «Града»…

Російська рулетка

«Спарта» лежить біля мене і сміється, мовляв, правда весело? Усміхаюсь йому і чую крик із вулиці: «Журналіста до командира!» Розмова з Тарасом «Скибою» коротка: тут війна, сідаєш до водія і — швидко звідси! Прохання залишити мене хоча б на добу, впираються в глуху стіну — ніхто не хоче брати на себе відповідальності. Тепер до кінця свого життя, земляче, я буду міркувати, чи правильно ти тоді скомандував… Віддаю хлопцям чудесну ковбасу від львівської «Шкварки», пальники-грілки від «Демальянсу», книгу «Леви Львова» від автора Юрія Гайди, «Ратушу» і, скориставшись невеликою перервою між залпами танка, обминаю броньовик і застрибую на крісло біля водія. Вирулюємо по колу, щоб не вмикати «стопи», і тут я вперше в житті бачу, який вигляд має чистилище. Спершу від пострілу міномета загоряється капличка, в її світлі Юрій вивертає кермо (я встигаю клацнути фотоапаратом хвіст вогню), і друга міна пролітає над нами і вибухає феєрверком іскор метрів за 20. З мерзенним жахом розумію, що це не просто іскри, а осколки. Потім йшли рівномірні постріли: спереду — ззаду, справа — зліва, знову зліва. Я навряд чи зможу далі послідовно передати цю гонитву наввипередки зі смертю. Лише пригадую, як водій закричав: «Включи диктофон — нас убьют, пускай хоть знают, о чем мы думали!!!». Я слабо пам’ятаю, але здається, я щиро (Бог – свідок) молився у відкриті вікна (Юрко хрестився), прощався з близькими, закривав рукою панель приладів, кляв Путіна і зичив смерті його дітям, обзивав себе ідіотом, матюкався найчорнішими словами, встигаючи попереджати про ще один залп чи яму (одного разу це був БМП, який без світла вилетів нам назустріч), ми пригальмовували і летіли все далі від вулкана, який вивергав смерть! Це тепер я розумію, що це сам диявол спокійно спостерігав у тепловізор за цивільною машиною, корегуючи вогонь міномета, і хотів знищити людей, котрі привезли в Тоненьке ковбасу від майстра Михайла Гузаревича…

На жаль, диктофон нічого не записав — в темряві я панічно натиснув не на ту кнопку… А може, і на щастя — не знаю, чи хотів би вдруге таке пережити.

Біля Карлівки Юрко Давиденко несподівано перейшов на українську: «Слухай, а як нас тепер називати? Ми ж не герої, правда?» — «Ні, Юрку, але оскільки ми «героїчно с’єб…лися», то тепер нас можна назвати «героїчні с’єб…ни»! Юрко засміявся, а я непомітно поклав під язик валідол — почало боліти серце. На ранок ми дізнались: село Тоненьке стерте артилерією з лиця землі…

Микола САВЕЛЬЄВ, «Волоцюга»

Офіційний сайт газети Ратуша


Поділитись:
Comments:

2 thoughts on “Вибухові емоції АТО

  1. Юрец

    бля а рожи у этих мудозвонов какието наркоманские, точно такие стояли на майдауне))) ребятки от града обосрались, а забыли суки как славянск с землёй ровняли? такие гондонов ополченцы в живых не оставляют.

    5
    • Нежинец

      бля а рожи у этих мудозвонов какието наркоманские, точно такие стояли на майдауне))) ребятки от града обосрались, а забыли суки как славянск с землёй ровняли? такие гондонов ополченцы в живых не оставляют.

      В частных батальонах служат урки и наркоманы, если б не эти сволочи, то не было б ни какой войны, ведь ополченцы соблюдали все правила о перемирии, а этим ублюдкам лишь бы повоевать.

      4
      • Ермак

        В частных батальонах служат урки и наркоманы, если б не эти сволочи, то не было б ни какой войны, ведь ополченцы соблюдали все правила о перемирии, а этим ублюдкам лишь бы повоевать.

        пиндоукротеррористы из западной дуркаины это самые настоящие террористы и оккупанты.

        2

Напишіть відгук

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong> 

Current ye@r *