Сповідь біженки із Донбасу

Біженці… Реальний зміст цього слова завжди проходив повз, чіпляючи лише поверхові рівні свідомості, залишаючись в памяті рівно доти, доки триває випуск новин, наповнений сюжетами про людей, які залишили домівки, тікаючи від війн та небезпек. «Внутрішні біженці» – термін, який зовсім нещодавно став актуальним і для нашої країни… Донбас, що буквально захлинається кровю, за останні трагічні місяці покинули уже декілька мільйонів людей. Хтось, солідарний із поглядами Росії, втік туди, подібно до того, як щури панічно тікають із тонучого корабля. Але більшість – тих, що вірять у перемогу над маніакальною путінською агресією, намагаються знайти прихисток всередині країни.

Одна з таких втікачок – жителька Єнакієво, з якою я випадково познайомилась просто посеред вулиці. Тамара (так представилась жінка), вибачившись, зупинила мене й запитала, як знайти управління пенсійного фонду. Я відповіла, що нам по дорозі і я зможу її провести.

Дорогою жінка поділилася наболілим. Розповіла, що кілька днів тому приїхала до нашого міста з Єнакієвого Донецької області через безперервні обстріли та страх за власне життя. – Я більше не могла там знаходитися. Через шум від обстрілів почала заїкатися. Навіть тут – у місті, де панує тиша, не можу себе контролювати. Сьогодні із даху будинку, в якому я винаймаю квартиру, з шумом зірвалася бурулька і в мене почалася справжня істерика. Згадалося, як за кілька метрів від нашого будинку розривалися снаряди, як перелякані до смерті люди плакали над тілами вбитих та зруйнованими домівками.

Син із невісткою та трьохмісячною онукою залишилися у невеличкому селі під Єнакієво. Хвала Богу, там українські військові, людям регулярно доставляють гуманітарну допомогу. Син із сімєю мали їхати зі мною, але в останню мить він зламав ноги і вони поки що вирішили залишитися там… За дитину страшно… Щохвилини молюся, аби з ними все було добре. Дуже вдячна жителям вашого міста. Дізнавшись, що я переселенка з Донбасу, сусіди пропонували мені допомогу, приносили продукти. Соромно за своїх земляків, які часто приїжджають сюди й починають поводитись так, ніби їм усі щось винні, бо вони втекли з окупованої території. Це – неправильно. Треба залишатися людьми, і тоді кожен захоче допомогти.

У міфи про «бандерівців» я ніколи не вірила, хоча все життя прожила на Донбасі, працювала в шахті. У мене багато родичів з центральної України, були і в Ніжині, але, на жаль, вже усі померли. А я пам’ятаю Ніжин з дитинства, коли приїжджала сюди наприкінці 70-их.

У нас всі налякані, зашугані, бояться слово сказати проти – це не Київ, не Харків, де люди більш вільні, незалежні. У нас такий народ практично по всій Донецькій області. Партія регіонів попрацювала… застрашили, задурили. Люди наші затуркані пропагандою, поганими умовами життя, відсутністю роботи, хамським відношенням начальства. Якщо вас не влаштовує робота, зарплата, начальство, то що ви робите? – йдете, очевидно, на іншу роботу. А наші люди терплять, бо бояться. Страх – це жахливо. Страх паралізує розум, почуття патріотизму…

Ваше місто зустріло мене дуже добре. Мене зрозуміли і підтримали. Тут нам нема чого боятися. Тут я не відчуваю, що я – біженка. Дякую тобі, дитинко. Дякую вам, ніжинці, за підтримку і людяність. У нас багато спільного. Ми – українці, і Україна в нас одна. Війна допомогла нам це зрозуміти…


Поділитись:
Comments:

One thought on “Сповідь біженки із Донбасу

  1. телегфон

    які бурульки? на вулиці +15

    0

Напишіть відгук

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong> 

Current ye@r *