Сім кіл Дантівського пекла, або Як боєць першої танкової бригади сім місяців добивався статусу учасника бойових дій

Із першого погляду він не вирізняється серед юрби. Здається звичайним хлопцем – невисокого зросту, середньої статури. Звичайні джинси, картата сорочка, гострий погляд, спрямований в далечінь.  Враження змінюється блискавично, варто лише заговорити з ним на тему війни – вражають очі. Глибина болю, що таїться на денці. Калейдоскоп відчаю та безвиході, який, на щастя, усе ж іскриться час від часу світлом, коли чоловік розповідає про свого п’ятирічного сина…

В’ячеслав Глиняний – артилерист 1-ї танкової бригади. Був мобілізований 19 березня 2014 року. «Гаряча точка» для нього – не просто лексис із військової термінології. Для нього війна – це не красива історія про перемоги та героїв, це – смерть товаришів, бруд, кров, тяжкий військовий побут, постійне недосипання і двадцятичотирьохгодинне балансування на межі життя і смерті. Війна – це  випробування власного «я», нелегка відповідь на запитання, чого ж ти вартий насправді. І не завжди виходить бути героєм, коли смерть зазирає в очі і намагається витягнути із тебе жагу до життя і мирного майбутнього.

  • В’ячеславе, Ви протягом року перебували у зоні воєнних дій. Наскільки мені відомо, майже весь час ваша частина знаходилась на передовій, а не десь у тилу. На якій відстані від ворожих могли розміщуватись ваші позиції?
  • Місцем дислокації нашої танкової бригади була Луганська область. Протягом року ми тримали оборону у багатьох населених пунктах, таких як Рубіжне, Райгородка, Капітаново, Новоайдар, Георгіївка. Часто бачили позиції сепаратистів неозброєним оком, коли вони дислокувались буквально за декілька кілометрів від нас.
  • Які пріоритети були для вас вирішальними на війні?
  • Головний пріоритет – це життя людини. Усі хотіли залишитися живими, повернутися додому, до своїх сімей. На жаль, усе ж довелося побачити смерть одного із товаришів – Сергія Титаренка з Мени.
  • Наскільки мені відомо, Вам лише нещодавно вдалося отримати статус учасника бойових дій. Розкажіть, чи не виникало перешкод у процесі оформлення потрібних документів? Адже не раз доводилося чути від демобілізованих скарги на чиновників та бюрократичну систему, які не лише не допомагають, а фактично перекреслюють законне право демобілізованих на отримання статусу.
  • Пакет документів ми з хлопцями почали збирати ще восени минулого року. Постійно телефонували до військової частини, аби дізнатися про стан справ. Нам відповідали, що процес рухається, мовляв, не переживайте, ми вам зателефонуємо. Але жодних дзвінків так і не дочекалися. З часом прийшло гірке усвідомлення того, що насправді ми нікому не потрібні, військові чиновники та місцева влада постійно від нас відхрещувались. Ми отримували лише банальні відписки, а не реальні дії чи допомогу. Бюрократична стіна виявилась занадто неприступною…

Коли зневірились остаточно, один знайомий підкинув ідею – звернутися до народного депутата Верховної Ради Олександра Кодоли. Спочатку я сприйняв це скептично – дався взнаки дефіцит позитивного досвіду в процесі спілкування з місцевими чиновниками і ще більш відчутний дефіцит реальної допомоги. Але пізніше все ж вирішив спробувати – зрештою, втрачати було нічого. Результат не забарився – уже через два тижні, завдяки сприянню Олександра Кодоли і його особистому зверненню до Міноборони України, я отримав відповідь про те, що мені надано статус учасника бойових дій.

  • Як справи сьогодні – у мирному житті? Що змінилося після повернення додому?
  • Чесно кажучи, змінилося абсолютно все. Коли там, на Сході, щодня бачиш смерть і кожен день може стати для тебе останнім, думаєш, що вдома це хтось оцінить і допоможе. Але реалії виявились кардинально протилежними… Повернувшись додому, ми зрозуміли, що нікому непотрібні, крім рідних та близьких… Чиновники як могли від нас відхрещувались, ми тижнями безрезультатно оббивали пороги владних кабінетів, аби добитися свого законного права. Статусу учасника бойових дій довелося чекати протягом декількох місяців. Складалося враження, що свою присутність на Сході ще треба було доводити. Добре, хоч із допомогою нардепа довелося прискорити вирішення цього питання…

Окрім баталій із чиновницьким свавіллям, проблеми із здоров’ям проблеми не дають нормально жити. Болить страшенно після отриманої травми нога, ночами турбує безсоння та кошмари…Взагалі робота артилериста надзвичайно тяжка фізично. Щодня доводилося кілька сотень разів заряджати снаряди вагою більше 50 кг, вантажити їх у авто й так само розвантажувати. Багато хлопців надірвалися фізично, пошкодили спину…

  • Вячеславе, що б ви порадили демобілізованим, які зіткнулися із аналогічною проблемою – бюрократичними перешкодами при оформленні статусу?
  • Уже давно я зрозумів, що в житті потрібно добиватися всього самотужки. Якщо будеш сидіти і чекати, що за тебе хтось щось вирішить – результату навряд чи дочекаєшся. Я би порадив хлопцям стукати в усі двері, які тільки можливо, писати звернення, самотужки контролювати усі процеси. Коли ми повернулися, думалося – місцева влада нам одразу ж допоможе, ми ж воювали, нібито, заслуговуємо отримати пільги. Але відому в народі мудрість, як то кажуть, ніхто не відміняв: «якщо хочеш зробити щось добре – зроби це сам».
  • Що б ви побажали хлопцям, яких нещодавно мобілізували?
  • Стійкості. І віри в те, що скоро війна закінчиться. А ми, демобілізовані, будемо виборювати на місцях тепер уже наші спільні права.

Поділитись:
Comments:

5 thoughts on “Сім кіл Дантівського пекла, або Як боєць першої танкової бригади сім місяців добивався статусу учасника бойових дій

  1. Саня

    Браво!!! https://www.youtube.com/watch?v=LrazoO543tA

    0
  2. Вячеслав

    ссылка на самый прикольний сепарский саит (РИА) клоуны

    1
  3. В"ячеслав

    Прикольные нарезки из (РИА) новости сепары не позортесь

    1

Напишіть відгук

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong> 

Current ye@r *