Подячного листа від командування за виховання сина-воїна касирці ПП Дрозд Марині Тагіровій військові вручили прямо на робочому місці
Здавалося, що той звичайний робочий день не віщував Марині Петрівні нічого особливого. Хіба що її материнське серце трохи щеміло, що в таке знакове для всіх українських мам свято вона знову не відчує на своїх плечах ніжних обіймів свого любого Андрійка. Та нічого, вона почекає на синові обійми до закінчення війни, а поки що й голосові повідомлення від нього та короткі телефонні дзвінки вже є для неї дорогоцінним, коштовним подарунком. Адже зараз Андрій перебуває на Вовчанському напрямку, свого часу пройшовши спеціальне навчання у складі батальйону безпілотних систем 57 Окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка «працює» оператором дронів, знищуючи ворожі цілі…
Бути мамою – покликання не з легких. Коли у країні ведуться воєнні дії й ти знаєш, що твоя дитина наразі перебуває на одному зі складних, небезпечних напрямків, де ворог постійно прагне бити по військових і та цивільних об'єктах – виробування ще те.
Донедавна у Марини Тагірової серце щеміло за двома найближчими людьми – сином і чоловіком. Та після повернення Олександра Ігоревича додому тепер усі її молитви й думки поруч з Андрійком.
Дарма, що син вже давно й сам дорослий, що вже має власну родину, дружину Марію та синочка Сашка, навіть якщо він для інших – мужній воїн-захисник, для мами він все одно залишатиметься її рідним, найдорожчим маленьким хлопчиком.…
Коли до їхньої офісної кімнати зайшов військовий, Марина Петрівна зразу навіть не зрозуміла, що це до неї особисто. Думала, що то черговий відвідувач зайшов дізнатися у касирки про вартість надаваних послуг. А він дістав красиву табличку з теплими, щирими словами на її адресу за підписом командирів їхньої бригади й батальйону і вручив зі словами, які весняним теплом, гордістю й щастям спалахнули в її материнському серці:
«Дякуємо Вам, МАМО, за нашого ПОБРАТИМА…»
«Я навіть не знаю, як передати ті емоції, що вирували тоді у моєму серці, - згадує Марина Петрівна. – Мабуть, найбільше було гордості за сина, щастя – за те, що у нього все добре, вдячності його командирам – за увагу до нас, солдатських матерів, адже розумію, що такі подячні листи від командування надходять до всіх жінок, чиї діти чесно, самовіддано й відповідально несуть службу по захисту рідної держави від лютого ворога, надії – що ця клята війна нарешті вже закінчиться й наші діти живими й неушкодженими повернуться до своїх домівок та родин. Було, звісно, й трішки сумно – адже хотілося, щоб разом з листом зі мною був і мій Андрійко. А загалом я щиро вдячна командуванню військової частини за небайдужість та увагу до рідних своїх воїнів, за розуміння того, наскільки дорогими для нас є такі ось вісточки з фронту. Низькій уклін усім за ту важливу й відповідальну місію по захисту нашої української землі й нашого неба, яку усі ви так виконуєте. Нехай Господь захищає усіх їх від того зла, що принесли в наше мирне життя російські ординці. Миру усім нам якнайскорішого та спокою рідній Україні!»
Записала Катерина МИХАЙЛЕНКО.
