Завжди любила писати про аграріїв. Про тих простих людей, добрих та щирих серцем, завзятих до праці, легких і відкритих у спілкуванні, з якими навіть про колгоспні врожаї, фермівські прирости і надої говорити, все одно що гортати сторінки надзвичайно цікавої й захоплюючої книги. Бо фігурували в них не тонни й центнери з кілограмами, а перш за все живі люди, такі ж як і самі вони – їхні сусіди, колеги по роботі, друзі й приятелі, ті, що були поруч кожен зі своїми житейськими історіями, у яких тісно переплелися сміх і печаль, радощі й біди, печаль, надії і сподівання. Бо книга та так і називається – Життя. Комусь вдається перелистати її тихо й непомітно, так, що озирнешся й не побачиш, звідки в ній початок і чи далеко до епілогу. В інших все зовсім не так: живуть самі на повен зріст і себе оточують такими ж - сильними, вольовими, спраглими до життя. Ось і в Володимир Миколайович Карпенко зустрів у своєму житті саме таку людину – Сергія Прядка. Колишній партизан-підпільник з тяжким пораненням (залишився без ока) у тяжкий повоєнний час він очолив одне з невеликих сільгосппідприємств на Ніжинщині, вивів його у передові й багато років поспіль тримав цю високу планку відповідальності. Без спеціальної освіти, опираючись тільки на власну інтуїцію та невеликий на той час фаховий досвід, Сергію Олексійовичу, звісно, було важко, часом доводилося приймати жорсткі, нестандартні рішення, можливо, були й перегини в керівництві чи помилки в господарюванні, але свою золоту зірку Героя цей господарник отримав заслужено – пшениці у його тодішньому колгоспі імені 50-річчя ВЛКСМ стояли стіною, і цукрові буряки врожаїли на славу… Гріх було тоді Володимиру Карпенку не перейняти від нього такого досвіду…
Володимир КАРПЕНКО
Володимир Миколайович народився у далекому сорок четвертому році на Черкащині, у звичайній сільській родині Миколи та Марії Карпенків. Володі ще не було й десяти, як змучений фронтовими ранами, дочасно пішов з життя батько. Відтак матері одній довелося піднімати на ноги й давати лад трьом своїм дітям. Та як би тяжко не було, сама будучи простою колгоспницею, своєму наймолодшому, Володі, Марія Миколаївна завжди хотіла дати хорошу освіту. Тож по закінченню школи юнак вступив на навчання до Уманського сільскогосподарського інституту. Залюблений у красу черкаських садів й багатство її чорноземів, де , як тоді казали, вткни в землю гілочку – і вже сад виросте, вступив не на агронома, спеціальність собі обрав не зовсім агрономічну «Плодоовочівництво та виноградарство». Навчався добре, спрагло всотуючи в себе всі настанови своїх досвідчених викладачів. Утім, після третього курсу фахове навчання довелося перервати призовом на армійську службу. Спостерігаючи за його тягою до знань, загостреним почуттям справедливості й порядності, після демобілізації Володимиру запропонували, було, вступити до юридичного вузу, однак він повернувся в Умань, а після закінчення його з «червоним» дипломом спеціаліста плодоовочівника-виноградаря юна опинився на Чернігівщині. Тут в його житті і з’явився Сергій Олексійович, якому саме у господарстві потрібний був агроном. На несміливі запевнення юнака, що його спеціальність трохи йде в розріз вимогам колгоспу-полісянина вже досвідчений на той час господарник запевнив, що коли захоче, то обов’язково навчиться. А спраглому до нових знань та нового професійного досвіду життя обов’язково їх підкине. І таки переконав.
Звичайно ж, перший рік був для молодого, ще не зовсім»опереного» спеціаліста дуже складним. І відповідальним, бо ж від нього, по великому рахунку залежало, відбудеться Карпенко справжнім професіоналом-аграрієм чи, може, все таки було б краще ще тоді, після армійської служби, змінити професію. Та виявилося, що й справді, не святі горщики ліплять, за підтримки та під наглядом досвідченого керівника дуже скоро й сам відбувся грамотним, знаючим фахівцем. А коли через шість років у Червоний Колодязь до Сергія Олексійовича завітала ціла керівницька делегація з району з проханням відпустити Карпенка на «вільні хліба» у Вертіївку, де саме постала потреба очолити місцевий радгосп «Маяк», благословив свого учня на нову посаду.
Розійшлися добре, наче знали, що колись їхні долі знову переплетуться, аби вони знову працювали пліч о пліч ще кілька продуктивних років. На той час у Володимира Миколайовича вже була родина, то колгосп ще й житло дав. Наче вже й прижилися Карпенки на своєму новому-старому місці, та через кілька років до Прядка знову завітала представницька делегація з райкому з проханням відпустити Карпенка. Цього разу вже в районне управління сільського господарства, де саме була вакантною посада заступника. І хоч Володимиру Миколайовичу на той час вже не дуже й хотілося свою «живу» професію змінити на «кабінетну», та врешті таки погодився – бо ж хто відмовиться, якщо замість службового житла пропонували дати нову, вже свою власну квартиру. А щодо кабінетної роботи, то Володимира Миколайовича частіше можна було застати у полі чи на фермі, ніж в управлінні. Дев’ятнадцять років на посаді заступника начальника управління та ще дев’ять – керівником районного агропрому минули як один день. Бо кожен – у турботах та клопотах, у роз’їздах та неспокої. Так склалося, що це,у тому числі, й на його плечі випала непроста доля стати очевидцем та безпосереднім учасником численних радикальних змін та перетворень, котрі, вважай, з ніг на голову поставили всю роботу добре налагодженого механізму сільськогосподарської галузі. Завдяки реформуванню колгоспники, врешті решт, здійснили свою одвічну селянську мрію, хоч вже й через багато «радянських» років, а таки отримали у власність свою землю. Ось тільки шкода, що не у всіх потенційних землевласників були сили працювати на ці землі. У цьому у Володимира Миколайовича теж була можливість переконати вже на новій для нього і за статусом, і за прожитим і пережитим життєвим досвідом посаді – вже в якості голови районної ради ветеранів…
Свого часу ветеранська організація Ніжинщини була однією з найчисельніших на Чернігівщині, об’єднавши в своїх лавах понад двадцять тисяч спілчан з числа колишніх колгоспників, виробничників та посадовців у тридцяти двох сільських та одинадцяти міських первинних ветеранських організаціях. Допомогти у вирішенні земельних чи житлових питань, встановити телефон чи стати в чергу на отримання автомобіля, виділити санаторно-курортну путівку чи отримати якусь юридичну консультацію, організувати завезення палива, оформити документи на отримання статусу – всі ці важливі питання життєвого надвечір’я своїх спілчан Володимир Миколайович впродовж сімнадцяти років тримав на контролі й тільки не так давно передав свої повноваження Ніні Іванівні Дереці.
А що ж сталося з його давньою мрією доглядати за садом та виноградником? Її Володимир Миколайович впродовж багатьох років успішно втілює в життя на своїй, як він жартома називає, власній «фазенді» у Переяслівці. Батьківський будинок дружини у них там вже давно перетворився на куточок, де вони з Лідією Миколаївною справді відпочивають душею: невелика земельна ділянка під овочеві культури, у дворі розкошують квіти, а в саду -яблуні, груші, абрикоси, персики й, звісно ж, виноград. Свого часу у нього там було його понад два десятки сортів. Зараз, щоправда, всього вісім, але й усього цього врожаю вистачає, аби щедро поділитися нам з дітьми та внуками, друзями, кумами та приятелями…
Ось такою випала йому книга його життя – цікавого, насиченого на події, зустрічі з хорошими й різними людьми. Нещодавно Володимир Миколайович відзначив свій красивий у своїй мудрості й й щедрості літ вісімдесятирічний ювілей. Тож нехай ще довго плодоносить, ювіляре, Ваш чудовий сад, нехай ще багато літ щастить і здоровиться, а в життєвій книзі з’явиться ще не одна цікава глава.
