Починаючи від самого свого народження, від дитячої застуди й збитих через падіння з велосипеда колін й до серйозних та складних захворювань, травмувань чи нещасних випадків нашим першим рятівником є лікарі. А спитайте у будь-кого з них, звідки починався їхній шлях у цю важку й дуже відповідальну професію, й вони обов’язково розкажуть про якийсь з випадків у своєму житті, сумний чи, може, й смішний, але такий, що надалі неабияк вплинуло на його професійний вибір. Або з вдячністю згадають когось зі своїх рідних, друзів чи знайомих, чия фахова стежина пролягла до лікарні. Ось і черговий хірург Ніжинської центральної міської лікарні імені Миколи Галицького Богдан Владиславович Логовець на це наше запитання відповів:
-Однозначно, що моя бабуся Парасковія Іванівна Кривицька. Свого часу вона працювала у нашій лікарні лікаркою-лаборанткою. Можливо, комусь така спеціалізація й не здається достатньо важливою, але ж нерідко саме від результатів аналізів залежить і діагностика захворювання, й протокол лікування, і, зрештою, одужання пацієнтів. Коли вона збиралася на роботу, це був цілий ритуал – свій сніжно-білий накрохмалений халат вона щоразу відпрасовувала до найменшої складочки, а ще вона дуже багато розповідала про свій колектив, про лікарів, з якими поруч працювала багато років, про свої візити до пацієнтів, про величезну відповідальність, яку вони за них несуть. А якщо додати, що у школі моїми улюбленими предметами були біологія та хімія, без яких медицина неможлива, то вибір був очевидним -після отримання атестата я відразу подав документи на вступ до Полтавського державного медичного університету чи, які він тоді називався – Української медичної стоматологічної академії…
-Хірургію обрали ще на початку навчання?
- Чим більше ми, студенти, заглиблювалися у тонкощі спеціалізації, тим більше до мене приходила впевненість у тому, що це буде однозначно не терапія. Якось хотілося поєднувати набуті знання з можливістю щось робити й руками, удосконалюватися, а хірургія якраз цьому і сприяє. А проходження інтернатури у Національному університеті охорони здоров’я імені П.Л. Шупика та у нашій лікарні дали можливість запроваджувати отримані знання на практиці.
-Хто був Вашим першим наставником у ніжинській лікарні?
-Працювати доводилося з багатьма хірургами, зрештою, ця спеціалізація вимагає командної роботи, власне, як і командної відповідальності, вміння швидко приймати рішення, часом, неординарні, адже нерідко час може йти на хвилини й навіть на секунди. Моя інтернатура якраз припала на початок військових дій у ході повномасштабного російського вторгнення. Тоді ввесь колектив лікарні був як одна велика родина, всі одне одного підтримували, допомагали, радили, навчали. З одного боку це було важко: багато поранених, нерозуміння ситуації, страх перед невідомістю й багато інших викликів, а з іншого – колектив професіоналів, які сумлінно, старанно й професійно робить свою роботу. І ти в їх числі – це ж просто кайф. А моїм першим наставником був Володимир Олександрович Мороз, йому асистував ще під час інтернатури. Вдячний Олегу Григоровичу Бойку, Олександру Івановичу Пятковському, Ігорю Валентиновичу Галушку. До речі, вчора під час чергування трапився складний випадок – ножове поранення грудної клітини – операцію робили разом з Ігорем Галушком. Сьогодні ось заходив до пацієнта, він почувається задовільно… Коли бачиш спочатку закривавлену людину на операційному столі, над якою працюють фахівці, згадуєш невимовний біль й надію в її очах, а вже потім – усмішку на вустах, розумієш, навіть зважаючи на свій поки що невеликий професійний досвід, що все те, що робиш ти, що роблять твої колеги, - не даремно. Бо це – людське здоров’я і життя, на сторожі якого ви стоїте. Сьогодні у мене й моїх колег – професійне свято – День хірурга. Так випало, що його я проведу, власне, як і багато інших своїх колег по лікарні, на чергуванні. Нехай воно буде спокійним, нехай не літають над Ніжином та іншими українськими містами «шахеди», хай не лякають нас повітряні тривоги й ракетні вибухи, хай не трапляються нещасні випадки, не дошкуляють хвороби, хай усі люди будуть живими і здоровими, щоб спокійно провести ці вихідні у колі дорогих своїх людей. Мабуть, це наразі найголовніше у нашому теперішньому житті..
-Дякую за розмову і сподіваюся, що все так і буде…
