На вашу книжкову полицю
ЩЕ РАЗ ПРО ЛЮБОВ…
Нещодавно у ніжинському видавництві «Орхідея» (видавець Василь Лук’яненко) побачила світ нова книга відомого українського письменника і нашого земляка Анатолія Шкуліпи «На оксамитовій павутинці, або І чоловіки вміють любити». Інтригуюча назва твору, чи не так? Як на мене, то тільки чоловіки і здатні по-справжньому любити, хоча передбачаю вашу реакцію і тисячу заперечень. Отож, повернемося до твору.
За жанром – це художньо-публіцистичний роман. Дивне поєднання художнього слова і документальної публіцистики. У творчому доробку Анатолія Шкуліпи – це перший твір такого жанру. Хоч автор уже має кілька книжок публіцистики, а ще понад десяток книг художнього тексту. То чому ж він обрав саме такий жанр?
Відповідь лежить на поверхні… Вся справа у головному герої твору. Це – реальна людина, наш сучасник і співрозмовник. Значна частина читачів може бути особисто знайома з героєм оповіді, решті ж представимо – відомий ніжинський будівельник Петро Шульга. Чому ж саме його доля лягла в основу сюжету книги? Відповідь на це питання ви дасте самостійно, ознайомившись із твором. «А до чого ж тут любов?» – запитають найбільш заінтриговані.
Та саме любові відведено в книзі чи не найголовніше місце. Навколо цього почуття будується увесь сюжет оповіді, воно закладено у підмурівок стосунків головних героїв роману – Петра та його дружини Катерини, воно ж слугує і тим моральним критерієм, яким автор вимірює й оцінює людське життя.
«Що ж тут незвичного? – запитають найдопитливіші. – Адже поряд із нами живуть сотні ніжинців, доля яких круто замішана на любові, то що ж, про них усіх треба поспішати писати романи?» Можливо, і варто, бо любов – це все-таки дуже серйозно. З неї – кращі паростки продовження наших родоводів.
Анатолій Шкуліпа у своєму творі надзвичайно ретельно досліджує історію виникнення цього почуття, прискіпливо аналізує, розлого цитує, спираючись на світові авторитети. Але серцевиною оповіді все ж залишається доля Петра і Катерини і ті випробування, які трапилися на їхньому життєвому шляху. Ось така відданість звичайному (цілком не романтизованому) людському коханню.
Книга наповнена великою кількістю конкретних фактів із життя героїв. Як їхнє щастя обростало тривогою, страхом, великою довірою одне до одного. А що ви хотіли? Без довіри ніяке кохання не втримається довго – перерветься на першій підніжці.
А якщо смертельна недуга нависла – хто вистоїть?
Ох, Петро… І як він не зламався стільки літ?
“Спілкуючись із медиками, невизначеність стиснула за горло залізними клешнями: з такою хворобою жінки живуть до п’яти років… Хай шість – не більше. Тільки ж хіба скажеш про це його Каті?.. Треба брехати… Треба позичати очі в Сірка і лавірувати… Щоб не втрачала вона надію… Щоб не опускала, не дай Бог, руки, а боролася!”
Це – найважче. Брехати в очі коханої. Повсякчасно викручуватись, обнадіювати тим, у що й сам давним-давно втратив віру.
Та ще після такої гнітючої картини, яка пропікала навскрізь цілий рік!
Системний червоний вовчак з’їдав Катерину прямо на очах – мимоволі розгубишся.
Петро стояв перед дружиною як неприкаяний.
“З якого боку хоч підступати ліпше?.. Перед ним сиділа не жива людина… Не квітуча жіночка… Не його люба Катя…
Перед ним сидів… великий шматок м’яса… Живого м’яса… Без шкіри… А живого, бо то підіймався трохи вгору, то опускався… Значить, дихав…
Санітарка і не глянула в їхній бік. Певне, і її страх охопив. Скільки працює – всякого довелося побачити, а от такого... Намотавши на швабру шматок дебелої ганчірки, старанно витирала кров із підлоги. Полоскала ганчірку, викручувала і знову терла”.
Іще на одну особливість твору хотів би звернути вашу увагу. Мандруючи життєвими шляхами родини Петра Шульги, автор паралельно досліджує їхній родовід. Докопується до надзвичайно важливого на сьогодні питання: «На скільки міцне коріння мають українські родини, що так глибоко закоренилися у рідну землю?». І автор переконливо доводить: а таки міцне! У цьому творі ми маємо справжню енциклопедію родинного виховання, яка конче необхідна для нашого сьогодення.
Аналізуючи конфлікт роману, знайомимося не лише з історією кохання Петра та Катерини, але і з їхньою боротьбою за життя головної героїні. Захворівши невиліковною хворобою ще у молоді роки, Катерина отримала невтішний діагноз лікарів: «Максимум 5-6 років!». Дякуючи їхній любові, вони протрималися 47! Непереможна сила кохання!
Ще на одну особливість роману хотів би звернути вашу увагу. Це – мова. Вона надзвичайно колоритна, емоційна, сповнена художніх тропів, що дозволяє передати красу і щирість людських стосунків. У творі багато діалогів, і вони роблять співрозмовниками головних героїв і читача. А ще підкреслюють художню майстерність автора.
Проблема з проблем – куди тому дамокловому мечу?
“Медсестри, приклавши палець до губ, тихенько причиняли двері. А лікар продовжував огляд. Петро стояв іззаду, як мумія. Лише очима іноді стискав – хоч так стараючись підтримати дружину. Та кілька разів показував пальцем на професора і, стиснувши руку в кулак, обнадійливо піднімав великий палець угору. Знак – відомий усім… Найвище схвалення авторитетності спеціаліста”.
Дуже часто автор у своєму творі вдається до щоденникової манери письма. Та саме вона дозволяє передати напруженість сюжету оповіді, її правдоподібність, емоційну наснагу боротьби героїв за власну долю. Отож, це виправданий прийом і доречний.
Іще одне, але дуже важливе. Кажуть, що письменники, а особливо поети, багато чого вигадують у своїй творчості. Можливо, й так. Але… Близько чверті століття тому я писав рецензію на чудову збірку любовної лірики «Релігія кохання» Анатолія Шкуліпи. Багато хто дивувався: звідки все це в нього? Така розмаїтість почуттів! Така різновекторність!.. І ось я читаю їх у романі про Петра і Катерину, свого роду Ромео і Джульєтту – тільки в зовсім інших соціальних вимірах. Близько десятка віршів процитовано, а точніше вплетено в канву роману… А як міцно вони влипли в долю, якої Анатолій Шкуліпа абсолютно не знав тоді, тож і списати не міг, звісно. Що це, таке точне передбачення? Погляд на багато років уперед? Чи перевтілення? Але ж у якому тривалому часі!..
Доля Петра Шульги цілком реальна. Не позаздриш, якщо дивитися тільки на те, що йому судилося пережити. Але ж і позаздрити можна! Бо, щоб так любили, як він, мріє кожна жінка.
Осмислюючи глибше оті болючо-пекучі сорок сім років, смію сказати, що Петро Шульга прожив їх у пеклі. Одначе, як не парадоксально, ще й був щасливим у ньому. Моментами – та все ж!
Я розумію…
Як я розумію,
Чому так Данте пекло описав!
Він покохав.
І, втративши надію,
Із того пекла вже не вибував.
Так то ж Данте! А українець Петро Шульга ще примудрився й радіти у тому пеклі! Ото Любов!
Ця книга – щира оповідь про таке болюче, але водночас яскраве чоловіче кохання. Вона чесна і правдива. Я вітаю свого щирого друга і літературного побратима із чудовим твором, а книзі бажаю короткого шляху до серця читача.
Проте, якщо вже говорити про бежественність, варто згадати ще один вірш Анатолія Шкуліпи з тієї «Релігії», який закінчується словами:
О неповторна!
Вічності наснаго!
Ти бозна-де, а наче поряд знов.
Хай зникне час медалей “За відвагу!”
Бо я б зрадів медалі “За любов!”
Медалі, якої гідні й головний герой книги, наш сучасник Петро Шульга, котрий залишив нащадкам вельми колоритний приклад, як треба любити, і безперечно письменник Анатолій Шкуліпа, який зумів так яскраво-поетично переповісти, здавалось би, цілком прозаїчну біографію великого кохання й невтомної, безперервної боротьби за нього.
Варто додати, що роман досить цікаво й розмаїто доповнив Валерій Кичко своїми вишуканими світлинами. Вони додали ще більшої реальності цій художньо-публіцистичній розповіді, майстерно донесеній до нас письменником Анатолієм Шкуліпою у тісній співдружності з видавцем Василем Лук’яненком, показавши, що то високий клас, який вони здобули в ніжинському педінституті імені Миколи Гоголя, як називався тоді нинішній університет.
Олександр ЗАБАРНИЙ, кандидат педагогічних наук
