Голодне лихоліття 33- го - не просто історична минувшина, а фізична й духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Голос більше десяти мільйонів невинних жертв лунає в наших серцях та викликає в думках такий самий розпач, як і 87 років тому. Знання про трагедію примножуються й серце щемить нестерпніше. Сьогодні ще живі люди, які пам’ятають голодомор і можуть розповісти про нього. Але з кожним днем таких свідків, котрі на той час були маленькими дітьми, стає все менше. Ми втрачаємо свою живу історію... Тому найбільш актуальним завданням зараз є зібрати ці свідчення та зберегти їх для майбутніх поколінь. Цьогоріч Музей Голодомору ініціює акцію «Збережи пам’ять – передай правду».
Україна в 1932-1933 роках пережила страшну трагедію – Голодомор, який забрав мільйони людських життів. У 1932-1933 рр. в Україні був великий голод. Не було ні війни, ні посухи. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки безвинних людей зійшло в могилу – старих і молодих, дітей і ще ненароджених – у лонах матерів… Спочатку було слово. І було те слово — «колективізація».
Людей примушували вступати до колгоспів. Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалося насильно, під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуга, борони.
Восени 1932 року почалася так звана конфіскація — викачування залишків хліба. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. За кілька місяців надзвичайні комісії викачали із селян внутрішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий.
У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали. Фактично це була дія, свідомо спрямована на фізичне винищення селянства.
7 серпня 1932 року було прийнято Закон про 5 колосків, згідно з яким вводилась смертна кара за розкрадання колгоспної власності. Цей варварський закон підняв нову, небачену досі хвилю нацькування дітей на батьків, глухої, звірячої ненависті людини до людини, доносів, підозр, знущань. Юні піонери вистежували односельчан і рідних, доповідали політвідділам, нерідко самі ловили тих, хто зірвав на колгоспному полі один чи два колоски, і радо рапортували на зборах піонерських дружин про досягнуті успіхи в класовій боротьбі.
Масове голодування селян розпочалося в грудні 1931 року і тривало впродовж 22 місяців.
А вже до лютого 1933 року з України було вивезено майже все зерно
Офіційні органи влади замовчували трагедію українського села і ставилися до голоду як до неіснуючого явища.
Хати хліборобів перетворилися на великі торби з мертвяками: їх довго нікому було хоронити, як тих, що лежали на дворі.
Знеможені з голоду, обмерзлі люди сірими примарами, обкутаними в лахміття, тягнулись під пронизливим вітром, засніженими дорогами до міста, маючи надію здобути чогось їстівного. І не дістали нічого. Навіть і куска хліба, ними виробленого й у них віднятого.
Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила. Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Навесні 1933 року, кажуть історики, в Україні помирало 17 людей щохвилини, 1000 людей щогодини і майже 25 000людей щодня. Згідно з дослідженнями Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932–1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб. За даними інституту, в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п’ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п’ять попередніх років. Найбільше українців загинуло у Київській (майже 15% населення) та Харківській областях.
Визнання Голодомору 1932 –1933 років геноцидом Українського народу законодавчо закріплено Законом України «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні», ухваленим Верховною Радою України 28 листопада 2006 року.
Ніжинська центральна міська бібліотека не може стояти осторонь цієї болючої теми. Пропонуємо ознайомитися з віртуальною книжковою виставкою «Сльоза пекучої пам’яті», де представлені документи і матеріали, які розкривають причини і перебіг страшної катастрофи, унікальні щоденникові записи очевидців голодомору, дослідницькі роботи істориків, соціологів, художня література, статті з періодики про жахливі сторінки голодомору на Чернігівщині та Ніжинщині.
Очевидці тих страшних фактів у Ніжині також відчули голод, про що свідчать документи: «Стан з хлібопостачання населення м. Ніжина катастрофічний. На 3 червня 1932 року хліб видається тільки робітникам: Олійзаводу, Возовому заводу, ДНУ, Міліції, студентам ІСВ по 300-200 грамів. Вчителі і всі інші фахівці – хліба не одержували. Облснаб дає наряди і зараз же їх анулює. Так, було дано наряди на 29 тон, але на місці зерна не було і наряд анульовано»; Ніженський Педтехнікум неодноразово звертався до Ніженського ЦРК в справі відпуску для студентів педтехнікуму гасу й хліба, але до цього часу студенти перебувають без освітлення й хліба. Це зриває справу підготовки кадрів до загального навчання, а тому просимо вжити належних заходів до постачання студентів хлібом і гасом».
В пам’ять про страшні голодні роки у Ніжині 20 листопада 2008 року на місці старої в’язниці відкрито пам’ятник жертвам Голодоморів та політичних репресій. Відкриття пам’ятника – святий обов’язок перед пам’ятю мільйонів українських мучеників.
Цьогоріч Україна та світ вшановуватимуть невинно вбитих голодом у 1932–33 роках українців 28 листопада.
Це всеохопна акція «Свічка у вікні», яку у 2003 році ініціював дослідник Голодомору Джеймс Мейс. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників. Це - знак нашої пам’яті. Це – святий вогник, який зігріє душі загиблих. Це – світло очищення задля нашого майбутнього.
Любов Гусєва, провідний бібліограф міської ЦБС
