Ніжинська міська організація Товариства Червоного Хреста України (НМОТЧХ) продовжує добру традицію – напередодні свята Дня Валентина вітає ніжинські сімейні пари, які рука об руку несуть кохання більше ніж півстоліття. Голова НМОТЧХ Наталія Саєнко говорить : «Такі привітання стали своєрідним способом пошановування тих пар, які вміють зберегти тепло й любов один до одного протягом довгих років. Дуже приємно, що нам, є ким пишатися. Це люди, які вклали багато любові, дружби й поваги один в одного, своїх дітей. Молоді є чому повчитися в них. Сьогодні наші пари надзвичайно красиві, молоді душею, у них світяться очі.»
Ніжин Сіty теж побував у гостях у сімейних пар із більш ніж із півстолітнім стажем. Пропонуємо дві неймовірні історії кохання.
З’єднали ангели
Знайомтесь, Клавдія Григорівна та Володимир Іванович Макієнко. Пройшли по життєвому шляху 58 років плече в плече, рука в руку. Коли слухаєш їхню історію то віриш, що вічна любов існує.
Клавдія Григорівна та Володимир Іванович Макієнко
«Нас ангели з’єднали, - каже Клавдія Григорівна. - У ніч перед Андрієм, а це був 1962 рік, подруги запропонували погадати. Я згодилась. Зробила як дівчата розповіли: перед сном, біля ліжка, поставила стакан з водою, а поверх дві соломинки місточком і промовила – Хто проведе у сні через місток, той і буде судженим! І сниться мені ріка з місточком, на якому одна дощечка є, а дві - нема. Я по один бік місточка, а по інший - молодий симпатичний незнайомець. Подає мені руку, і каже - Іди, не бійся!… І я прокинулася…»
Проходить деякий час. І юна Клавдія зустрічає його. «На своє 20-річчя, 11 вересня 1962 року, пішла з подругою на танці. І вже збиралися додому, як підходить до нас гурт хлопців. І…серед них, отой незнайомець зі сну. Я його відразу впізнала, наші погляди сплелися. Ми зрозуміли, що все! Це кохання з першого погляду. Два роки зустрічалися,» - пригадує Клавдія Григорівна.
29 вересня 1964, на день народження Володимира, пара побралася.
Володимир на той час працював у столиці на будівництві, брав участь у побудові аеропортів у Жулянах та Борисполі. На переїзд до Києва Клавдія не погодилася, не змогла покинути маму, яка хворіла. Тому подружжя вирішило оселитися у рідному Ніжині.
Клавдія Григорівна закінчила бібліотечний технікум, працювала на швейній фабриці «Ніжинка». Володимир Іванович трудився в рідному місті. З 1957 року — помічник екскаваторника Ніжинської екскаваторної станції. З 1961 року — слюсар, бригадир слюсарів Ніжинського заводу «Ніжинсільмаш». Активіст. Був обраний депутатом Верховної Ради УРСР 11-го скликання. Має безліч трудових нагород. З лав армії повернувся сержантом. Проходив перепідготовку, має військові ранги. Нині пара на заслуженому відпочинку. Клавдія Григорівна, як людина творча, не сидить без діла – вишиває бісером, доглядає за величезною клумбою, яка вмістилася на підвіконні їхньої квартири. Порядкує на дачі – вирощує овочі. А поряд завжди вірне плече Володимира Івановича.
Секрет довгих сімейних стосунків родини простий — це повага один до одного й доброта. «Знаєте, найголовніше в сімейному житті — терпіння, - каже Клавдія Григорівна. - У шлюбі виховали двох дітей, але у нас їх четверо, адже і зять, і невісточка – це наші рідненькі діти теж. Радіємо чотирьом онукам та чотирьом правнучатам. Ми зійшлися на все життя. І ніколи не пошкодували. Я бажаю всім так добре й довго прожити в коханні. Треба бути вірними сім’ї, своїй любові. І треба думати про дітей — як їх виростити гарними людьми й поставити на ноги. А у житті, як на довгій ниві. В кожну хвилину потрібно бути готовими до всього. І з мудрістю та терпінням відноситись до обставин, які підкидає життя…»
А життя дійсно підкидає випробування. Син Костянтин в перші хвилі мобілізації пішов захищати східні рубежі України, аби повернути окуповане Україні. Пройшов Іловайський котел. Серпень 2014-го назавжди залишиться у серцях батьків – чекали, молилися. Костя повернувся. Скаліченим…
Життя продовжується… А Макієнки - несуть по цьому шляху кохання, як найбільший свій оберіг. Хай їхній досвід стане прикладом для молодих сімей.
Головного атрибуту,обручок не вдягали, не має на руках їх і нині. Та чи це головне, коли є справжнє кохання та розуміння.
Ще одна ніжинська пара про яку варто розповісти – це Володимир Федотович та Катерина Степанівна Пархоменки. В травні відсвяткують 64-річницю подружнього життя. Відвідали і їхню ошатну господу на невеличкій ніжинській вулиці Пересічний.
Володимир Федотович та Катерина Степанівна Пархоменки
Від початку про Володимира Федотовича. Невтомний трудівник. От тільки слало життя йому тернові стежинки одну за однією. Ще маленьким, за часи окупації, з товаришем розбирали боєприпаси. Їх на Курилівці - хоч греблю гати. Один рвонув. Уламки хлопчику вибили око, та слава Богу лишився живим. А ось батькові не судилося обійняти сина. Вистояв у Сталінграді, не потонув у Дніпрі. Смерть наздогнала у Польщі. За тиждень до Перемоги. Після чотирьох класів Володимир пішов заробляти, аби допомогти неньці. Трудився у колгоспі, не цурався ніякої роботи. Працював і у підсобних, і конюхом. Але хлопчина усвідомлював, що без науки буде тяжко - закінчив вечірню школу. Саме у колгоспі запримітив гарну дівчину на ім’я Катерина. Добра, працьовита, з веселою вдачею. Для Володимира, Катруся стала «центром Всесвіту». Дружили. Разом ходили на танці у клуб залізничників. Замість квітів - цукерки «подушечки». Їхній смак і досі пам’ятає Катерина Степанівна. Симпатія переросла в кохання. Пара зрозуміла, що це на все життя. Подали заяву. 12 травня 1957року розписалися. Відгуляли весілля скромно, але як годиться весело, у колі великого роду. Головного атрибуту, обручок не вдягали, не має на руках їх і нині. Та чи це головне, коли є справжнє кохання та розуміння.
Володимир Федотович закінчив сільськогосподарчий технікум в Городні, працював в колгоспі бригадиром садово-городньої бригади.
Молода родина звела будинок. Завели велике господарство. Вже через рік у новій оселі залунав дитячий сміх. Першу донечку нарекли Валентиною, другу – Лідією.
Часи в труді промайнули швидко. Володимир Федотович 47 років віддав УТОСу (Ніжинське учбово – виробниче підприємство сліпих). Починав у хімічному цеху, трудився пресувальником пластмасової дільниці, контролером дільниці складання електротехнічних виробів. Був і головою цехового комітету, і головою правління підприємства. Активний волонтер Червоного Хреста. Катерина Степанівна 34 роки пропрацювала у локомотивному депо станції Ніжин, завідувала кімнатами відпочинку.
Час летить невпинно. Тішаться дідусь та бабуся онукам, а їх троє – Саша, Наташа, Сергій. Мають вже і п’ятеро правнучат. Частенько беруть у руки сімейний альбом та переглядають світлини. "Які то були часи!?" - згадують у двох не без суму в голосі.
Секрет вдалого спільного життя цієї пари – у вмінні знаходити компроміс, щирому коханні, повазі один до одного та вмінні поступитися. Це і є основою сімейного щастя Володимира Федотовича та Катерини Степанівни.
