Запрошення на цю екскурсію отримав несподівано. Тато запропонував супроводжувати його і членів туристсько-краєзнавчого гуртка в одноденному маршруті Короп-Рихли-Радичів.
Скажу кілька слів про організаторів цієї поїздки. Мій батько Пономарчук Сергій Анатолійович є ініціатором створення туристсько-краєзнавчої молодіжної організації на Коропщині. Важко переоцінити цю ініціативу. Вона збирає та знайомить молодь з історією рідної землі, з природою, заохочує молодих до активного відпочинку, діяльності. Щоразу після такої поїздки з’являється безліч планів, проектів.
Виїхали рано-вранці. День обіцяв бути погожим. Зійшло сонце й торкнуло сонним промінцем землю. Жовтувато-зелене листя дерев, прозоре повітря, блакитно-сіре небо – усе вигравало яскравими осінніми кольорами.
Виїхавши за межі Коропа, ми зупинилися біля джерела, щоб попити чистої джерельної води і взяти з собою в дорогу. Кажуть, що вода в цій криниці цілюща. Тому й облаштували це місце, щоб зупинялися подорожні. Здається, що криниця хоче привітати кожного, хто добивається з далекої чи близької дороги. Стоїть, очікує вдень і вночі, очікує в негоду і в погожий день, аби пригостити смачною студеною водою. І не втомлюється ділитися скарбом із цілим світом.
Наш автобус їхав не надто швидко, минали село за селом, кілометр за кілометром, а батько озвучував дивовижі наступної зупинки: це мав бути монастир в селі Рихли.
Звичайнісіньке на вигляд село, та за цим скромним ландшафтом насправді прихована багатовікова історія. Вже наприкінці XVI ст. в цій лісовій пустелі стояла дерев’яна церква, і згодом саме біля неї з’явилася чудотворна ікона святителя Миколи, послана Богом, щоб зміцнити віру народу.
У такий спосіб святитель указував закласти на цьому місці каплицю. Що й було зроблено. Колись Рихлівський монастир був справжньою перлиною Сіверського краю, його було видно здалеку, а дзвони було чути на багато кілометрів навколо. Був тут і печерний комплекс.
Слухаючи ось таку розповідь Сергія Анатолійовича, ми опинилися на території Рихлівського монастиря. Сьогодні від колишньої слави обителі залишилися руїни гостинного двору, келій і монастирських стін. Свято-Миколаївський храм було відроджено у 2004 р. Зараз він перебуває у складі Ніжинської єпархії УПУ.
Люди залюбки відвідують ці святі місця. Старезні дуби, липи, клени, глибочезні яри…Велична картина природи! Здається, тут і дихається легше, на повні груди. А душа забуває про життєві турботи. І кольори, і звуки, і почуття – усе з’єдналося в дужі лісові чари. Хотілося злитися з ними і самому стати частинкою цього світу! Ми зупинилися біля старого дуба. Величезне дупло дерева могло б стати прихистком відразу для кількох людей. І нагадав цей велет про вічність, змушуючи забути про негаразди, дріб’язковість земного існування. Погодьтеся, вміли ченці вибрати місце, де і дихається, і думається по-особливому.
Далі дороога привела нас до Мезинського національного природного парку – своєрідного музею природи просто неба. Це унікальна галерея мальовничої краси деснянської заплави. Територія парку була витоком людства, що підтверджує знайдена тут палеолітична стоянка (20 тис. р. до н.е.) Немов декорації з минулого, нагадують про це і пам’ятки архітектури, що неперевершено гармоніюють з живописними краєвидами, тому відпочинок тут по-собливому приємний та захопливий. Цю місцевість називають «українською Швейцарією», бо ландшафт нагадує про альпійську красу.
Ми їдемо далі в пошуках Пузиревої гори (названа іменем гончара Пузиря, який тут мав майстерню).
Це - найкращий оглядовий майданчик на заплаву Десни та унікальне озеро Підкова щастя. А ось і стежка на Пузиреву гору. Ми у захваті!.. Така краса, словами не описати! Навіть восени. Хоча пора року для екскурсії в цих місцях - це важливо. Тому що до осені, та ще й у посушливий рік, заплавні озера у більшості своїй зникають. Підкову щастя ми побачили лише частково. Але на настрій це ніяк не вплинуло: хотілося літати і співати. Незабутні враження! Спускалися з гори піднесені та щасливі.
Уздовж Десни можна гуляти цілий день - підніматися на кручі, милуватися краєвидами, просто насолоджуватися неперевершеною атмосферою. Можна навіть дійти до села Деснянського і далі - до Мезина. У Деснянському є колишня дача екс-президента Леоніда Кучми. Звісно, це приватна територія, мабуть, туди не можна просто так потрапити, але краєвид з тієї кручі – це щось неймовірне, повірте. З тої гори - такі мальовничі красоти й річкові петлі! Ніде ви не побачите такої гарної Десни.
Іще в Радичеві є оздоровчий пансіонат "Десна". А коли перейдете через дорогу, праворуч від нього, то ніби в Карпатах опинитеся. Таке враження створює горбистий пейзаж. Ми були захоплені красою горбистих ландшафтів.
Радичівський пансіонат "Десна" - гордість місцевих жителів, частина з яких має там роботу. Збудував заклад місцевий бізнесмен-адвентист. Хоча відпочивати там можуть люди будь-якої релігійної конфесії і навіть атеїсти. Головне - не боятися вегетаріанського харчування, яке там пропонується. Усі необхідні продукти пансіонат вирощує самостійно, чим забезпечує їх екологічну чистоту. Його територія - це "міні-Межигір’я" із сучасним ландшафтним дизайном і одна з окрас Радичева. Неподалік пансіонату знаходиться найбільше заплавне озеро Десни - Хотинь. Кажуть, під час весняного розливу, ним можна милуватися і з Пузиревої гори. Але вразило нас інше. Висота круч, на яких ми побували, дозволила побачити деснянську заплаву з висоти пташиного польоту.
Наступними пунктами нашої мандрівки були села Розльоти і Вишеньки. У парку на цьому відрізку пропонується пішохідний маршрут. Він приведе до палацу фельдмаршала Румянцева-Задунайського, збудованого у Вишеньках у романтичному стилі з нагоди приїзду в Україну імператриці Катерини ІІ. На жаль, ця пам’ятка руйнується і біля неї вже є табличка з попередженням не стояти під стінами, щоб, бува, на голову не впала цеглина. Прикро, звичайно, бо палац архітектурно дуже оригінальний. Найкращий вид тут - з берега Десни, яка протікає в цьому місці з якимось невластивим їй спокоєм. Умиротворені мудрістю великої ріки, повертаємося додому.
Мезинський природний парк - це місцина, де варто побувати. Емоції та враження залишаться в пам’яті кожного, хто мав можливість споглядати цю красу!
Подорожував Роман Пономарчук,
студент 3 курсу НДУ ім. Миколи Гоголя
