Його ім’я наводило жах на Кримське ханство і Московське царство. Він – блискучий полководець й один із засновників флоту українських козаків. Цьогоріч у зв’язку з 400-ю річницею з дня його смерті (20 квітня 2022 р.) Україна згадує видатного політичного й військового діяча кінця XVI – першої чверті XVII ст. гетьмана реєстрового козацтва, кошового отамана Запорозької Січі полковника Петра Конашевича, що на Запоріжжі, за звичаєм, отримав прізвисько – Сагайдачний, завдяки якому й відомий нині.
Петро Конашевич був освіченою людиною – мав за плечима навчання в славетній Острозькій академії. Підтримував Київське братство та школу при ньому, яка згодом перетворилася на Києво-Могилянську академію. За його сприяння було відновлено православну ієрархію на українських землях, які на той час перебували у складі Речі Посполитої. Проте, прославився П. Конашевич-Сагайдачний завдяки своїм військовим кампаніям, зокрема, походом на Московію, через яку пройшов парадним маршем лише за півроку.
Претендуючи на московський престол, польський королевич Владислав вирушив у 1617 р. в похід на Москву. Проте, сил для вирішального удару по московській столиці бракувало, й тому польський уряд звернувся до українських козаків. Гетьман реєстровців, використовуючи таку слушну нагоду, домігся від короля значних поступок козакам – збільшення чисельності реєстрового війська, розширення соціальних і економічних прав козаків і – найголовніше – відновлення православної церкви. Наступного року українське козацьке військо на чолі з П. Сагайдачним приєдналося до польських військ. Вирушивши з Путивля, козаки вогняним котком пройшлися майже всією території південної Московії, захоплюючи місто за містом.
У липні 1618 р. було взято повністю в облогу місто Єлець, крім острогу – найбільш укріпленої його частини, де на той час перебував московський посол, що прямував до Туреччини з багатими дарами. За переказами, назустріч козацькому війську вийшла хресна хода місцевих священників. Звучали заклики на кшталт – ми ж, мовляв, православні, з вами єдиної віри, готові відкупитися. П. Сагайдачний погодився не брати острог, вдовольнившись тим, що полонив посла і те, що він віз до султана. Штурм було припинено й козаки рушили далі до Москви. Чи були, чи не були ті заклики до єдиновірців, але посольство, яке мало схилити турецького володаря до нападу на Польщу (читай – на українські землі), тоді до Стамбула так і не потрапило.
У вересні 1618 р. козацьке військо з’єдналося з військом королевича Владислава, перед тим розбивши московське військо на чолі з князем Д. Пожарським – тим самим рятівником Москви у 1612 р. Тогочасну Москву було взято в облогу – а це в межах сучасного Садового кільця, за якихось півтора кілометра від Кремля… В ніч на 1 жовтня (свято Покрови за старим стилем) відбувався вирішальний штурм. Однак, цілком несподівано, коли до стін Кремля залишалося якихось 700 метрів, козацький гетьман припиняє штурм і відводить свої війська. Існує ще одна переповідка про те, що знову «спрацювали» християнські почуття П. Сагайдачного – почувши церковні передзвони, не захотів воювати проти єдиновірців. Слабеньке пояснення. Особливо для того часу, коли православні русини, передусім козаки, на теренах Речі Посполитої аж ніяк не відчували себе «братами по вірі» з московитами, вже не вперше воюючи проти них. Як виявляється, тезу про релігійні мотиви відмови П. Сагайдачного від штурму Кремля, свого часу висловив український історик й етнограф М. Максимович – як суто особисту думку. Але вона була дуже зручною для російської історіографії, щоб пояснити чому ж тоді не була знищена Московська держава і її столиця. Насправді ж, козацький гетьман мав інші міркування. Сучасні історики висловлюють припущення, що в такий спосіб він відповів полякам, які першими порушили вже згадані обіцянки козакам, аби спонукати їх допомогти у війні з московітами. За іншою версією – гетьман не бажав посилення Польщі й послаблення Московії, що негативно відобразилося б на українських справах. Хай там як, але саме завдяки відмові козаків від штурму московського Кремля, місто встояло й сама держава не перестала існувати – не перетворилася на частину Речі Посполитої…
Те, що християнська віра ніяк не впливала на рішення П. Сагайдачного говорить ще й той факт, що всього за 3 роки – навесні 1620 р. він відправляє посольство запорожців до московського царя з пропозицією «служить против всех его царского величества неприятелів». Для козаків того часу війна – звичайне ремесло, й найманство не вважалося чимось протиправним чи аморальним. Але то вже інша історія.
Минуло 400 років як славетний гетьман помер, але й досі у свідомості українофобів й великодержавних російських шовіністів закарбована люта ненависть до нього. Козацьке військо тоді завдало нищівного удару по Московській державі, мало не зруйнувавши її столицю – претензійно оголошену «Третім Римом». Не дарма найперше, що зробили російські окупанти в Криму в 2014 р. – це зруйнували пам’ятник П. Конашевичу-Сагайдачному в Севастополі. І вже зовсім нещодавно – в щойно окупованому Бердянську також зруйнували пам’ятник цьому українському гетьманові.
Українці нині по праву пишаються Петром Конашевичем-Сагайдачним як геніальним полководцем і державним діячем. Прикро, що в плані державотворення йому, мабуть, забракло рішучості. Проте, переконані: знаючи, що в майбутньому московити чинитимуть на українських землях, Петро Сагайдачний навряд чи зупинив би той штурм…
Оксана СТЕПАНОВА,
науковий співробітник відділу «Музей історії м. Ніжина»
Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
