Небезпека та страх за майбутнє своїх дітей змушують тисячі українських сімей тікати від війни за кордон. За статистикою понад 3,3 мільйона наших співвітчизників залишили домівки у пошуках безпеки, захисту та допомоги. Серед них і ніжинці...
Журналісти nizhyn.city започаткували рубрику "Змушені тікати від війни". В ній життєві історії ніжинців.
Історія третя. Тетяна Перевалова
Виїжджати вирішила тоді, коли емоційний стан дітей досяг критичної точки - вони перестали їсти, спати, боялися виходити на вулицю, відмовлялися виходити зі сховища, яке було обладнане в погребі під нашим будинком. Евакуювала нас церква, вони ж довезли до кордону. А далі - самостійно. Особисто я їхала "в нікуди", бо ні родичів, ні знайомих за межами України не маю. 7 днів ми прожили в таборі для біженців під Варшавою.
Вдячна полякам, що вони організували його для нас. Але жити в одному приміщенні з трьома тисячами людей дуже складно! За той тиждень зрозуміла, що ніхто нам не допомагатиме. Треба шукати житло самостійно. Знайшли квартиру за 350 км від Варшави. Дорога була складною : без знання мови, з валізами, дітьми, пересадками... Але нарешті маємо житло, нехай і тимчасове і платимо за нього з власної кишені. Але живемо самі!
Син пішов до польської школи, яка йому дуже подобається. Я знайшла роботу. Жодної допомоги від держави поки що не отримала. Але сусіди - поляки дуже добре до мене ставляться і всіляко допомагають. Ось нещодавно подарували сину самокат! Усе тут добре в Польщі - і продукти дешеві, і праця гарно оплачується, і люди хороші... Але ми хочемо додому. Бо там наші рідні, наш дім, наш комфорт.
Підготовлено в рамках проєкту УАМБ
