24 лютого…Цей день пам’ятають всі українці. «Для мене ранок 24-го розпочався з дзвінків друзів. - Лізо, збирайся і вивозь донечку – радили. Але на родинній раді – вирішили, залишаємось всі в Ніжині, і продовжуємо робити те, що до цього робили, тільки доведеться – більше!
Ліза вважає, що доброта та милосердя – це милість людського серця. І люди, які вміють співчувати які вміють дарувати іншим свою любов, людяність – це насправді сильні люди, а не слабкі, як часто можна це почути!
Дівчина виросла серед людей, які дарували й дарують свої серця іншим… Її мама, Наталія Саєнко чверть століття очолює Ніжинську міську організацію Товариства Червоного Хреста України.
«Я практично виросла в цій організації - каже Ліза, - з дитинства допомагала мамі, завжди була присутня на різноманітних заходах. А згодом і сама долучилась до лав волонтерства. І професію обирала не навмання: після закінчення школи вступила до НДУ ім. М. Гоголя на факультет психології та соціальної роботи. Іншої професії й не вбачала на своєму життєвому шляху, з дитинства мріяла бути або ж психологом, або ж лікарем… Нині працюю соціальним працівником в Територіальному Центрі».
«Коли з перших днів до Ніжина почали прибувати внутрішні переселенці, я допомагала їх забирати на власній автівці, кого з вокзалу до пункту допомоги, кого потрібно - вивозила з міста. Та більшості була потрібна психологічна допомога, підтримка добрим словом…Від початку мій телефон був розміщений на гарячій лінії Червоного Хреста, було дуже багато дзвінків: хтось був у відчаї, тому просив просто поговорити, деякі телефонували з конкретним проханням. Лунали дзвінки з Чернігова: місто обстрілювали, потрібна була допомога онкохворим, нагальна потреба в ліках. Почалися пошуки всіх можливих варіантів, де знайти і як доправити. Так ми, наша волонтерська команда, вийшла на зв'язок з депутатом Верховної ради України Валерієм Зубом. І вже на початку березня я з друзями сіли в автівку і поїхали в Бровари, забирати дві автівки швидкої вщент завантажені ліками для цієї категорії хворих. Нині одна швидка лишилася в Ніжині для допомоги людям, другу - передали для потреб ЗСУ» - ділиться волонтерка.
Волонтерство за кермом тісно сплелося з постійним місцем роботи – Територіальним центром. «Уявіть, люди з обмеженими можливостями, одинокі, люди похилого віку, і війна. Це страшне словосполучення. Але воно не перекреслило життя. Ми стали працювати більше, кожен наш працівник. І виявляється у доби не 24 години, доба закінчується, коли кожен хто потребує – почутий, коли кожен отримав допомогу. Ми доставляли продукти, засоби гігієни, одяг, ліки. Продовжуємо це і нині», - каже Ліза.
Волонтерська команда Лізи – це її друзі. Вона за кермом авто, вони поруч.
Надійні, впевнені, сильні. Бровари, Київ, Чернігів…Не раз ризикували своїм життям. «Відверто, страшно. – говорить волонтер, - Були такі моменти, що розуміли - можемо і не повернутися…Вистачало досить неочікуваних «зустрічей». В ці хвилини думала про донечку. Слава Богу, і молитвам людей – уберегли!»
КОМАНДА
До речі, під час розмови з Лізою була її маленька Стефанія, саме так звати доню. І вона постійно намагалася пригостити тьотю (від автора: мене) цукерками - насипала в жменю. «Вона в нас така. Останнє віддасть», - посміхаючись каже Ліза. - Достойна продовжувачка династії волонтерів".
На питання: «Як донечці пояснила, що таке війна?» Ліза відповіла: «Ми їй сказали, що зараз непростий час. А подробицями її не завантажували. Не хочемо, аби вона в собі зароджувала якусь агресію, знала про вбивства та смерті. Жаль, що нашим дітям дісталося пережити страшні часи…»
Ми розмовляли в кабіні авто, Ліза вже мала виїжджати: «Мрію про мир. Вірю в нашу перемогу. І хочу, щоб за великим святковим столом зібралася вся моя велика дружня родина! Цього бажаю всім українцям».
Поспішайте творити добро! Це ознака сильних людей. В будь-які часи, в будь-яких випробуваннях. Це ознака, нас, українців, наш незламний код!
Підготовлено в рамках проєкту УАМБ
