Сьогодні, над селом "розливаються" звуки лелечого клекотання та чути шурхіт великих крил. Кілька місяців тому тут шурхотіли гради, літали снаряди, а село оніміло від болю…
Це одне із сіл Ніжинщини яке найбільше постраждало від рашистів. Велика Дорога. Нині, тут потроху відновлюється життя. Вцілілих хат не так і багато. Ось і майже на околиці, троє вцілілих обійсть, щоправда, про паркани один спомин. Поруч – височезний стовп, а на ньому лелече гніздо. Повернулися рідненькі, хазяйнують, виховують малечу. Знавці цих птахів стверджують, що лелеки ніколи не повернуться, якщо відчувають небезпеку. Звідки вони те знають - невідомо. Та якщо ж повернулися в старе гніздо – на території буде спокійно і мирно.
Так і тут, повернулися лелеки на свої старі гнізда у Великій Дорозі. Село оговтується від наслідків рашистської навали. Життя починає налагоджуватися. Розбирають зруйноване, намагаються стулити «зранене». І вже куштують перші врожаї з власних городів.
«Їмо потроху свої огірочки, - розповідає житель села, пенсіонер Володимир Ігнатович Кулик. І люди в село вертаються, і лелеки он прилетіли «додому». "От тільки не дочекався наших пернатих красенів мій сусід, Михайло Миколайович Руденко.», - зітхає й підводить очі, що по зрадницькі стають вологими, до лелечого гнізда..
Володимир Гнатович зі своїми "дівчатками" та онучатками
Місяць лютий. До Великої Дороги в'їхали рашисти. З того часу Володимир Ігнатович, як і інші мешканці села фактично жив під дулами автоматів. Про окупацію згадує з жахом.
«Михайло Миколайович, сусід мій, захворів, - розказує далі, - а яка в окупації можливість надати належну медичну допомогу? Ніякої не було. Не витримав. Помер. Кладовище у нас практично в городах. Бачив сам, як ті нелюди і мертвим спокою не давали – регулярно обстрілювали його. Хоронили стареньку вчительку, хлопці могилу копають, а над головами кулі летять. Що тут думати, живі ховалися в могилі. Доводилося… Тоді й мене дістав осколок, в ногу попало. А як хоронили Миколайовича, так у той день не стріляли, а тільки наглядали за нами. Мабуть вже потомилися цілитися.., чи може вже саме залізо втомилося смертю плювати. Сусіда ми таки поховали як годиться. Нехай Царствує. Отак я й залишився з двома «своїми дівчатами»: дружина після інсульту і вдова Миколайовича, Валентина Олексіївна на двох ціпочках. Без світла, газу, хліба. До колодязя по воду добратися не завжди виходило, тож виручав бойлер: з нього брали відстояну воду, заварювали чай. Ночували в одній хаті, так спокійніше було. Їсти? Та й не хотілося. Шматок до горла не ліз. Все чай пили. Можливості виїхати не було. Окупанти, які себе називали "воєнною поліцією", нікому не дозволяли вибиратися на транспорті. Тільки пішки. А куди я зі своїми дівчатами…До Ніжина йти 8-9 км, та як і йти - постійні обстріли. Тож трималися купи у селі.
Не раз забрідали до нас оті прокляті орки. Нишпорили всюди. Забрали два телефони. Не раз просив: дозвольте вивести двох «старух» з окупації. А вони - кажуть : «Какая окупація – ми вас пришлі защіщать». Воно стоїть перед тобою, метер сорок ростом, бурят немитий, чорне, зі зброєю. І автомат у нього із запобіжника знятий. У такий момент не стільки страху відчуваєш, скільки безпорадності. А за спиною жінки… Всі ці страшні дні як вічність кожний. Ти ніби чогось дожидаєш.., а по дорозі їхня техніка туди сюди "шниряє", хати двигтять. Зараз більше сотні штук нараховували…
А 29 березня нам все ж вдалося вибратися з села. Як це відбувалося, досі згадувати страшно. Усього й не пам’ятаю. Просився знову, кажуть: рісуй дєд бєлой краской «зед» на машинє і єзжай. Та я ж розумів для чого та «зед», і чого сміються. Кажу їм: малювати нічим, немає фарби. Плюнули на мене, відпустили. Я за кермом, жінка та сусідка з іконами в руках та молитвами на вустах – отак і їхали «окольними» шляхами до Ніжина. Перед тим, як випустити з села, на блокпосту все в машині перерили, весь багажник передивилися. Ми й не дихали..
Повернулися в село вже у квітні місяці, лише після того, як наші піротехніки попрацювали. Багато «сюрпризів» лишили по собі незвані гості, та й «віддячили» людям "добре": повитягали з хат все що можна - і техніку й інструменти, й одяг та навіть зерно, що худобі надбали. Обібрали людей, скалічили людські життя, поламали долі… Нас у хаті кілька днів не було, а вони похазяйнували: видно ночували тут, облаштовували безпечну засідку, бо постягували матраци чи не з усього кутка.. Хату ми прибирали довго. Дякувати Богу, вціліла. А от дух цих нелюдів хочеться зішкрібати зі стін і досі».
Повернулися в село люди. Прилетіли лелеки. У кожного свої турботи, працюють пліч-о-пліч, чи то, крило-о-крило.
«Ми онуків няньчимо, а лелеки потомство своє, - каже Володимир Гнатович. - Аж тут дітлахи прибігли, кричать: «знайшли жовторотого лелеку, маленького». Так буває, випало. Що робить? Підібрали, годували - воно й вижило. Зміцніло, зіп’ялося «на ноги». Постало питання - Що ж далі? Звернулися до орнітологів, а ті порадили змайструвати йому гніздечко поряд родинного, аби пташка відчувала себе природно. Так і зробили. Тепер поруч з великим гніздом і мінігніздечко. Сидить лелеченя, сил набирається – діти годують погодинно. Так дивись, до серпня і на крило стане, ще й над батьківським гніздом пролетить. Вдихнули й ми мирного повітря - будемо жити: працювати, радіти перемогам на фронтах, тішити онуків. Робити все, що в наших силах, аби повернути мир в Україну, вимести з нашої рідної землі проклятого Богом і людьми окупанта, вимести його до останньої ниточки».
От такі ми, українці! Нас розстрілюють, а ми повертаємось у «рідні гнізда», як ті лелеки. Віримо і знаємо за нами правда, з нами Бог. І оті лелечі крила, які несуть в розтерзану Україну надію - ми підтримаємо попри весь вогонь війни. Ми сильні, як ніхто інший, бо нас самих тримають крила наших Янголів-Захисників, наших Воїнів.
В рамках проєкту УАМБ
