Він айтівець, дуже серйозний фахівець. Працює в Києві. З першого дня повномасштабного вторгнення російського агресора на територію України «кошмарить» кібер-простір ворога: просто під’єднав пару своїх серверів до бот-мережі й все працює (а саме мережі It Army of Ukraine і Incourse).
А ще він разом зі своїми друзями працює так, що «обвалюються» різноманітні сайти й системи, банківські й державні структури ворога. Такі собі «маленькі незручності» роблять, як він сам пояснює. А ще він знаходить час, щоб виконавши свої робочі завдання, «погратися» й написати дуже й дуже серйозні комп’ютерні програми. А після роботи й цих «ігор», він донатить просто неймовірні суми на допомогу ЗСУ. І не просто донатить, а сам знаходить і купує те, що просять хлопці з передової. Це теж серйозні й дуже вартісні речі, які допомагають бити ворога й рятувати життя нашим захисникам.
Його батьки живуть у Ніжині – Дарія та Михайло Якубіви. Ви не помилилися у своїй здогадці, саме вони: матушка Дарія та отець Михаїл.
Телефонує мама й каже, що у Ніжині закінчилися кросівки
Все почалося з того, що допоміг мамі знайти необхідні речі для хлопців, які боронили Ніжин. У Ніжині закінчилися кросівки. Я був у Києві, лунала повітряна тривога, сиділи у підвалі. І в цей час телефонує мама і каже, що у хлопців ноги «відвалюються», потрібні кросівки. У Ніжині більше кросівок немає. Під Ніжином стоять ворожі танки.
Я поїхав по Києву шукати кросівки. Це був час, коли Ніжин був майже в оточенні, під Києвом теж вже йшли бої: лізли зі сторони Броварів, Ірпеня. Бахкало в Києві вже добре. Та в місті на складах ще хоч щось лишалося. Мені вдалося знайти кілька магазинів і я купив порядку 300-400 пар кросівок. Потім, гарний дядько з автоматом у мене їх забрав і відвіз у Ніжин. На цей момент, мама вже всі магазини у Ніжині «вибрала».
Перші наші придбання робилися за власні кошти, що були, як то кажуть, «заначками». От кросівки ми так і купували: частина коштів моя заначка, частина – з зібраного мамою. Це зараз, усі запаси вже вичерпалися і в хід іде лише заробітна плата. На той момент, ще були якісь кошти, та не було потрібного товару. Усі, і я в тому числі діставали свої заначки й ходили у пошуках: хочуть купити турнікети – їх немає; хочуть купити тепловізор, навіть не уявляючи що то воно за «звір» такий – його немає. Та навіть кросівок у Ніжині вже не було.
Ми тоді з другом поїхали до центру Києва, і уявіть нас таких, з величезними коробками заповненими кросівками, в руках. Ходили, щоб знайти побільше. Зайшли в магазин «Мілітарист», а там товар весь вибраний просто в «нуль» - просто нічого немає. Від слова – НІЧОГО! Потім пішли в якийсь туристичний магазин, натрапили на кілька десятків пар дуже хороших кросівок, забрали все. До слова, за них мені й досі дякують хлопці й ті кросівки ще й досі «ходять». Кілька сотень знайшли подешевше, та самих таких, як під сезон тоді. Бо хлопцям-захисникам видали зимову обувку й у них просто «відвалювалися» ноги.
За тиждень потому, хлопці-артилеристи, які тоді добряче «насипали» під Ніжином, із 58 бригади, сказали, що у них немає жодного дрона, а треба три, бо вони «не бачать» куди лупити. І я дістав ту саму заначку, ще частину коштів зібрав по своїх сусідах – просив, щоб «накидали», й ми купили тоді два дрони-Мавіки. При цьому, ми їх ледве знайшли, бо дронів уже не було і в Києві – все вибрали. Я шукав необхідне по Західній Україні. Нова пошта тоді в нашому напрямку вже не працювала фактично, під Києвом стояли танки ворога. Вдалося знайти через знайомих машину, яка їхала сюди, це був ризик. На все пішло три - чотири дні. Це від моменту, коли списалися з артилеристами й до того, коли дрони вже були у них в руках. Звісно, довелося «поштормити», пошукати, але вдалося купити необхідне. По тій ситуації, що розгорталася в країні, це вийшло ну дуже оперативно зробити. Щоб доправити дрони на Київ, шукали знайомих, як то кажуть, через десяті руки. Уявіть, хлопці виїхали з Луцька, вже проїхали 50 кілометрів, і тут ми телефонуємо, ми, які не знаємо їх, а вони нас, і ми такі кажемо: ви нас не знаєте, але, будь ласка, поверніться назад у місто й заберіть дрон, його треба терміново. Єдине що, тоді я їм перекинув тисячу гривень на дорогу, бо ж верталися, а це пальне в той час, самі розумієте… Отак і вийшло: люди, яких ми не знаємо, забирають в інших, яких ми теж не знаємо, «штуку» за 120 тисяч гривень. Хто тоді про що думав?
Просто працювала найдивніша та найдієвіша схема: кум брата свата. Ось і все
Ми купуємо в людей яких не знаємо, купуємо по 100 відсотковій передплаті, нам везуть люди, яких ми теж не знаємо і які теж не знають тих, у кого забирають наше куплене… Думали тільки про одне – дістати необхідне. До дронівської історії була і ще одна. Я тоді «псіхонув» дуже: війна повним ходом і потрібні бронежилети. Це я тоді «спалював» свою заначку. Я замовив через якихось хлопців, знову ж ті кум свата брат, 15 броніків, які мені везли три тижні. Три тижні з повною передплатою, я вже думав, що мене «кинули». Ні, все приїхало. Опісля, я чув декілька історій про ті броніки, що вони врятували життя. А деякі з них «воюють» і досі у Бахмуті. І броніки, і дрони все за схемою: кум свата брат, з повною передплатою, через невідомих людей з інстаграму, які чиїсь друзі, подружки.. Не знаю… Якось так.
Та не дивлячись на величезні суми передплат, не дивлячись що весь «ланцюжок» тримається на простій довірі, жодного разу не обдурили. Були затримки з постачанням, та зрозуміло в наших сьогоднішніх умовах. А от ще знижки дають, інколи великі, або підкидають якісь дарунки. От кажуть, ти доведи, що це для ЗСУ й ми тобі дамо дарунок, наприклад додаткову батарею живлення для рації. Хлопці скидають свої фото з передової, замальовуємо обличчя, звичайно, показуємо. Побачили, кажуть: добре, ось тобі додатково ще рація чи батарея живлення до неї.
Власник магазину з Маріуполя, він додому хоче
Була ситуація одна. Знайшов рації «Моторола», а їхня ціна на 30 відсотків нижче ніж у всіх інших. Дзвоню питаю, а чого це у вас така ціна, може обдурити хочете? Кажуть, що ввозять їх по собівартості, знайшли величезну партію на складі в Європі, всю її викупили, й продають собі в мінус. Питаю, чого ж у мінус? Та у нас, кажуть, власник магазину з Маріуполя, він додому хоче. Немає питань: допоможемо власнику магазину повернутися додому - купив у них, звіт скинув.
Я особисто більше займаюся вартісними речами, які можна швидко дістати й передати хлопцям і воно вже все працює. Бо я маю певний ритм власної роботи. Для того, щоб займатися, скажемо умовно, їжею, треба виділяти багато часу, як і на ремонти та підготовку авто. Треба залучати багато людей, багато організаційної роботи навколо цих питань, а це все час, і великий. Я його не маю. Тож цей напрямок курує мама. Їжа, одяг, ліки, авто – це її коло роботи. Хоча, по ходу, вона займається всім. Там масштаби просто неймовірні. А я взяв на себе те, що вартісне і швидке у придбанні.
Моя волонтерка займає один два дні на місяць, по факту забрати - передати. Все інше вирішується на телефоні в інтернеті чи онлайн. Пошукати - дома, після роботи, замість серіальчиків, береш телефон до рук і… Тут уже питання більше, для кого ти все це передаєш. Тут основний комунікатор мама. Вона взяла на себе дуже багато роботи саме по комунікації, має дуже багато контактів з різними підрозділами. У мене є можливість трохи її «розгрузити» - забрати собі один, два, а інколи й три підрозділи й допомагати їм. І маму «розгрузив», і хлопцям допомагаю напряму.
У мене принципова позиція – не надавати в тил. Тобто, якщо ми передаємо, то це прямісінько в окопи на саму передову, в саме «пекло». Це справді дуже принципово для мене. Ще один момент – це те, кому саме ми передаємо: маємо знати конкретну людину. Багато передаємо необхідного (старлінки, тепловізори, рації), і ніжинським хлопцям, і хлопцям, які стояли під Ніжином та боронили його. Просто ми вже їх знаємо, вони знають нас. Щоб хтось просто подзвонив і сказав: я з ЗСУ, мені треба, такого немає. Для тилових ломбардів ми не працюємо, а буває й таке.
На власне життя залишається стільки, скільки треба
З того, що діставали разом з батьками, найдорожчою стала, принаймні поки що, антидрон-пушка ANTIDRON KVSG-6+ з додатковими батареями. Ця штука коштує 600 тисяч гривень. Це антидрон-рушниця українського виробника, яка електромагнітними хвилями збиває ворожі дрони. Просто садить їх на землю й не дає коригувати вогонь. Така класна штука хлопцям з «цікавого підрозділу», які роблять ну дуже «цікаву роботу» на Сході. Гарно роблять. На цю штуку збирали усі разом, мій внесок у ній, це десь третина вартості.
З того, що збираю сам, це такі собі посилки десь під 200 тисяч гривень. 100 тисяч мої, ще трохи збираю по друзях і сусідах – кидаю клич, що сьогодні збираємо на такі от речі, й збираємо. Один тепловізор нині коштує 50 – 60 тисяч гривень, це непогані тепловізори для піхоти. Ну от, пара таких тепловізорів, пачка газових балонів, пара рацій і все – моє власне волонтерство на місяць закінчується. Всі запаси-заначки вже вичерпалися, тому працюємо так: прийшла зарплата, скинулися, купили, відправили.
На власне життя залишається стільки, скільки треба. Звісно, як по ніжинським міркам, то сума чимала, а для київського рівня – це, щоб прожити місяць, ну й була змога вийти, попити кави у кав’ярні. Мій стиль життя не змінився, бо марнотратником ніколи не був, «покутіть» то геть не моє. Отож на життя залишається.
Для мене найголовніше в житті – це наша родина: мама, тато, сестра
Вся наша родина, всі ми займаємося волонтерською роботою, у кожного своє завдання. Сказати хто з нас більший ідейник всього, чи хто більше «заспокійливе» по життю, чи хто більший розрадник – не можу. Ми всі є й ідейниками, й заспокійливими, й розрадниками один для одного. Та й переживати ні за що, пізно вже, треба просто працювати.
Головний координатор всього – мама. Вона взяла на себе найбільшу частину роботи. Та я лише один раз почув від мами слова розпачу. Коли до Ніжина масово пішли сповіщення про загиблих хлопців. Важко було на душі, бо ми тоді навіть не встигли їх нормально забезпечити, вони поїхали на ротацію на Схід. Ми відправили їм чотири тепловізори, а треба було більше. Останній тепловізор, вже не було кому відправляти… Ми просто скасували доставлення…
Була хвилина, коли було важко. Але дозволити могли собі лише ту хвилину. Взяли себе «в руки» й продовжили працювати далі.
А жалітися що важко й хто, мама? Такого у неї не має. А хто ж, як не вона!? Коли під Ніжином стояли вороги, скажімо так, не дуже багато було добровольців займатися допомогою військовим. Воно й можна зрозуміти людей. Та для нас, це не вперше, і не востаннє – працюємо. І це без пафосу і кліше. І це - мама.
Мамі телефоную кожного дня, перші слова до неї – чи все добре, як почуваєшся? За майже рік, я вдома був разів зо п’ять, день-два максимум. І тоді вже смакую маминими борщем та налисниками. Люблю їх найбільше, вони смак батьківського дому. Слава Богу, батькам вдається вибиратися у справах до Києва, чи то забрати речі, що купуємо, то отак бачимося трохи частіше.
Тато, як і я, не любить виходити в публічний простір. Але якщо ви зайдете на його сторінку у Фейсбуці, й почитаєте що він викладав у мережу, яку інформацію поширював і це тоді, коли ворог атакував Ніжин, ви все зрозумієте. Ще більше зрозумієте на що він йшов, коли згадаєте історії з Бородянки та інших українських міст, які були в окупації. Кожному з моїх найрідніших людей побажаю одного – будемо здорові!
Чому найбільше радів за цей майже рік? Радів, коли на Різдво хлопці які були досить довго у Бахмуті, приїхали на ротацію додому й розповідали про те, як оті маленькі речі, що ми передавали їм, підтримували й рятували їх там, в окопах. І ти слухаєш і розумієш, що все робиться не даремно, що у цьому всьому насправді є сенс, і що ти насправді рятуєш людям життя, психіку… Це було радісно.
Найважче за рік – коли чуєш про втрати, коли приходять звістки про 200-тих, а ти ж їх знав особисто, ти ж ще вчора з ними переписувався телефоном. Важко, коли чуєш про ті чи інші помилкові рішення, а то й просто, таку людську долю. Важко…
Крикнути «Слава Україні» й встановити прапор
Багато й різних історій приходить у моє життя. Мені триматися емоційно допомагає кава. Я п’ю багато кави. Розумію, тут вже питання про моє фізичне здоров’я, але то вже інше питання. Бережу себе, та кави п’ю багато.
Та власне це класична історія для людей з IT-сфери. Випий чашечку кави й усе пройде, і прийде трохи світлості у твою голову. Тож коли кав’ярні у Києві позачинялися, бо ворог атакував місто, було дуже «важко». В магазинах розкуплене, кав’ярні зачинені, нормальної кави (це щоб зернова, духмяна) немає – кошмар…
У Києві, як мінімум, культ хорошої кави: кав’ярні на кожному кроці, кожен варить каву так, щоб була найкраща. Я теж сам варю каву, але розумієте, кава у кав’ярні то інше – це трошки нормальності, трошки мирної історії. Коли фронт вже більш-менш тримався, першими, що відкривалося у Києві, були кав’ярні.
Про мирне життя говорять багато й різного. Є навіть таке переконання, що наші хлопці військові зляться за наше мирне життя в тилу. Не знаю, такого не чув від них. Коли вони приїздять на ротацію додому, вони теж, буває і танцюють, і співають, і п’ють і каву, і щось міцніше кави… У мене є знайомі військові, так от коли виходить побути кілька днів вдома, то вони йдуть у спа-салони, найдорожчі в Києві, щоб тіло просто відчуло себе самого, за багато, багато днів отримало таку можливість. А через пару днів, знову одягають броніки і йдуть воювати. Вони ж воюють не за наше життя у підвалах, правда, ж.
Від хлопців я чув лише одні претензії і вони до тих, бравих хлопів, які виїхали за кордон і звідти вихваляються як їм гарно живеться та які гарні на смак там ковбаски. Оце справді хлопців з передка «підбішує»… Але це на хвилину, бо у них часу немає, війна…
Тож, хочеться вам співати – співайте, хочете потанцювати – потанцюйте. А потім вставайте і йдіть працювати, ще більше ніж могли до цього. Кажете інформації різної багато, аж психіка не витримує? Є простий і дієвий порятунок – ідіть в’язати маскувальні сітки, допомагає суперово.
Перемогу треба не чекати, а працювати на неї: руками, мізками, серцем, душею. Працювати…
Що означатиме Перемога для мене? У Севастополі є дуже красива бухта з підводними човнами, там є гора, на неї можна зійти ногами, не важко, красива така, в районі Балаклави. Взяти у рюкзак рідний жовто-синій прапор з флагштоком, і прилетіти от туди на літаку Міжнародних Авіаліній України. Залізти на ту гору, голосно крикнути «Слава Україні» й встановити прапор, отам на березі Чорного моря, на українській землі.
А поки, працюємо далі. Робимо неможливе, дістаємо те, що дістати нереально, воюємо з тими, кого всі інші бояться. І ПЕРЕМОЖЕМО!
