До честі й совісті кожного – ПІДПИШИ ПЕТИЦІЮ про присвоєння звання Героя України Олександру Борису майору, командиру вертольота 11 окремої бригади армійської авіації Сухопутних Військ Збройних Сил України
Тут не треба донатити кошти, чи долати важку дорогу. Тут треба лише 10 хвилин твого часу.
Хай це буде тоді, коли чекатимеш кохану на побачення, а може з друзями в кафе очікуватимете своє замовлення…
Може це буде 10 хвилин до закінчення обідньої перерви на роботі, а може коли чекатимеш свій автобус? чи коли увечері улюблений серіал перерветься на рекламу…
Ти в телефоні гортатимеш новини, чи в Гуглі шукатимеш рецепт до свята; «заливатимеш» в тік-ток новий відосик, чи «завантажиш» чергову гру, а може шукатимеш «прикольну» картинку на свою сторінку у фейсбук…
Не поскупися… Просто, виділи у своєму звичному житті 10 хвилин, щоб увіковічити подвиг того, хто дав тобі змогу робити все це, того, кому назавжди буде лише 27.
Підпиши петицію №22/186226-еп
Просто прохання матері – підтримайте… пам’ять про сина
У свої 27 років Олександр Борис мав сотні годин нальоту, ротацію в Конго, польоти над фронтовими містами й селами України. А ще мав незбагненну (в родині не було військових льотчиків) любов до неба та чималий досвід польотів у ньому.
«Небом марив завжди, - розказує мама Олександра, Світлана. – Ще коли навчався, як почалися польоти з інструкторами, він про це міг розповідати годинами й днями. Розказував, розказував, розказував усе до подробиць: як небо, як машина… Коли вже на службу пішов, то спеціально купив відеокамеру, ставив на вертоліт і знімав свої польоти. Потім переглядав знову і знову, аналізував, розбирав… Інколи, маленькі відео присилав нам, щоб ми відчули його захват від неба, від польоту».
Як би то дивно не звучало, але не всі, хто вчиться на льотчика, потім можуть літати. Разом з Олександром, в Харківському Університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба вчилися ще три хлопці з Ніжина. Так ось, літати змогли лише двоє, серед них і Олег. Ще один, навіть підіймався в небо, а потім сказав: не можу, от щось не моє, то він нині керує польотами інших. А четвертий, взагалі на землі засів за канцелярською роботою. Щоб отримати льотчика професіонала, треба, як мінімум, кілька років важкої праці. А ще - любов до неба, до професії, а цього не отримують «за партою», з цим народжуються.
Олександр ніколи не розказував рідним де саме він знаходиться, особливо після 2016 року: ніяких подробиць, ні слова про те, де й що. 18 січня 2022 року, він поїхав у чергове відрядження. Світлана спитала: «Синочку, ти де?» Відповів як завжди: «Мамо..» І мама зрозуміла, він там. Це була ротація, чергове відрядження на Донеччину. 24 лютого о пів на п’яту годину ранку, він написав їй: «Я вас люблю. Все буде добре!».
«Я одразу набрала його, - говорить жінка, - зрозуміла що вже не спить, пише, отже можливо вдасться поговорити. Додзвонилася, а він мені каже: «Мамо, це війна! Збирайтеся, хай Елла (його сестра) забирає дітей і їдьте до Оксани (це наречена Саші, вона сама з Закарпаття)». Я питаю: а ти, де ти, синочку, як ти? У відповідь – «Мамо, все добре».
Жодного разу й ніхто від нього не почув слів про страх: ні рідні, ні колеги, ні друзі. Побратими згадуватимуть, Олександр якось по особливому ставився до всього, що відбувалося навколо. В ньому був незбагненний спокій, нелюдська концентрація і впевненість. У перші дні повномасштабного вторгнення, він телефонував батькам і питав, чи є знайомі з Бобровиці, Козельця, як там з дорогами з Чернігова, як траса, що з нею. Вже потім, після його загибелі, рідні дізнаються, що так, він «коригував» маршрут евакуації сімей своїх побратимів.
До батьків Олександра приїжджатимуть його бойові побратими й кожного разу, вони розказуватимуть про нього, згадуючи події, яким і нині не знайдуть пояснень. Повертається Олександр після чергового бойового вильоту, а у хвості його вертольота зіяє добренна дірка. Його питають: як ти летів, як ти взагалі зміг сісти з таким влучанням? А він лише відмахується рукою й каже: та нічого, трохи колихнуло тільки, все нормально. Ще один епізод, взагалі, змусив добряче «чухати потилиці» досвідчених майстрів польоту. Чергове завдання, один вертоліт ведучий, інший відомий. Раптом вертоліт Олександра (відомий) зникає з поля зору. Запит по рації: Сашко, що в тебе? У відповідь: трохи скинь швидкість. Командир ведучого вертольота не може зрозуміти, як скинути швидкість, для чого? Аж тут з’являється і борт Олександра. Вже коли сіли, дізналися, що вертоліт зазнав аварії, був змушений сісти, пошкоджений прилад швидкості не працював. Тож піднявшись в небо, Олександр вів свого «птаха», орієнтуючись на борт ведучого. Так він летів і так зробив посадку. Усі й досі не розуміють, як йому це вдалося, як?! Всі говорять, він був льотчик «від Бога».
У той період, з 24 лютого і до 15 березня, було кілька коротких, на пару хвилин буквально, розмов по відеозв’язку. Та були моменти, коли Світлана встигала побачити, що син втомлений якоюсь нелюдською зажурою… По очах видно - змарнілий, і навіть, щетина кількаденна. Питала: «Сину, в тебе часу немає?», а у відповідь: «Мамо, все добре, я їм і сплю». Отоді вона розуміла… у них знову втрати… І просила сина берегти себе…
Екіпаж Олександра був наймолодшим у вертолітній ескадрильї, сам Олександр – наймолодшим командиром вертольота. У його польотному розкладі бувало по кілька бойових вильотів за день. Він виконував такі завдання, що дивувалися льотчики-профі з багаторічним досвідом і вважали його, чи то «заговоренним» щасливчиком, чи то улюбленцем неба.
15 березня 2022 року, Донеччина, район населеного пункту Мар’їнка. Отримали надскладне бойове завдання. Треба пробратися на «тихих лапах» далеко вглиб до ворога, виявити об’єкт – колону, й знищити її. Як розкаже потім батькам Олександра його побратим, який теж брав участь у виконанні того завдання: «знаєте, там такий жах був…». Вони розбили ту ворожу колону. На рахунку Олександра та його екіпажу, уявіть, 15 одиниць знищеної техніки ворога, і це за один виліт! От тільки той виліт стане останнім для Олександра. Уже верталися додому й на повороті, в його борт вцілить рашистська ракета. Олександр ще встигне передати в ефір щось важливе для колег і зв’язок обірветься. Другий борт ще зробить коло, ще повернеться назад, але у сірій млі березневого дня, що вже хилився до завершення, вони не знайдуть борт Олександра. Будуть пошуки, виїде спеціальна пошукова служба. Мама Олександра вперто задаватиме одне й те ж питання: ви впевнені, що це Саша, може це помилка? У відповідь почує: там чотири тіла, це значить екіпаж…
Вже після похорону, батькам передадуть особисті речі Олександра: вцілілий срібний хрестик та іконка Миколая Угодника. «Вони завжди були на ньому, - говорить мати. - Тепер все лежить у мене, обгоріле..». А ще віддадуть, якимось дивом вцілілі документи: тільки вони дуже смердітимуть керосином. І Світлана знову запитуватиме без відповіді: як, як вціліли ці папери, а її Олександр – ні??? Телефонів немає, діти погоріли, а папери – цілі???
Коли сина відспівували у храмі, вона довго просила чоловіка, аби їй відкрили гроб, щоб побачити Сашу… востаннє… Що вона тоді побачила, не знає й не пам’ятає. Попри все, через що довелося пройти, в її серці є, хай і геть малесенька та злякана, але віра. Віра, що, а як раптом, то все жахлива помилка, і її Саша живий, от тільки йому треба допомога?!
Сьогодні мама просить допомоги у кожного з нас, аби пам’ять про, як напишуть в офіційних документах - блискуче виконане надважливе бойове завдання, не загубилася у статистиці цієї страшної війни. Останній виліт Олександра це - знищені 15 одиниць техніки та близько 30 осіб живої сили ворога. Скільки він робив підльотів до тієї ворожої колони? Скільки життів наших захисників уберіг, розстрілюючи ворога й спалюючи його «залізо», що тягло на собі смерть на нашу землю…
Просто прохання матері – підтримайте, в пам’ять про сина…
Особиста думка і прохання автора статті: не бійтеся, що поруч буде багато Героїв! Бійтеся, щоб не було багато п@длюк.
Знаєте, сьогодні страшно не від цін на цибулю, м’ясо, чи курсу долара. Сьогодні насправді страшно зовсім інше. Це той холодний спокій, з яким молодесенькі хлопці вирушають на чергове бойове завдання, знаючи що буде так, як на долі написано: можуть і не повернутися. Знають і йдуть… бо перед ними ворог, цинічний кат, а за їхніми спинами кожний з нас, наше життя, Україна. І це для них не просто слова, вони за це віддають власне життя.
P.S.
Очі Матері, вони змінилися. Все що в них жило – залишилося в часі «до» тієї страшної звістки. Все, що в них вмерло – оселилося опісля неї вже назавжди… Десь дівся їхній колір: так ніби яскраву акварель вщент залили водою. Сльози витравили з очей життя. І в глибині, тікаючи від нестерпного болю, кутається у спогади пам’ять. Пам’ять про те, що в них жило, жило «до» тієї страшної звістки. А «до», була любов сина до неба і до польотів, була дитяча мрія втілена в життя, і було життя, віддане на захист України й кожного з нас. У матерів, які сьогодні хоронять своїх синів - наших Захисників, очі змінюються назавжди…
Борис Олександр
Народився в 1994 р., навчався у Ніжинській гімназії №3, захоплювався футболом, відвідував спортивну школу. Закінчив ліцей посиленої військово-спортивної підготовки в Чернігові. Вступив до Харківського Університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. У 2016 році розпочав свою військову службу в Херсоні у званні лейтенанта, був льотчиком-штурманом вертольота вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 11 окремої бригади армійської авіації Сухопутних Військ Збройних Сил України. У 2018 році отримав звання капітана. Був учасником АТО. А вже у 2019 році став командиром вертольота й виконував почесну місію ООН в Конго. Після вдало виконаної роботи був нагороджений грамотою та пам’ятним нагрудним знаком Міністерства Оборони України «Воїн-миротворець». З перших днів повномасштабного вторгнення, знаходився в самому пеклі. За відвагу та блискуче виконання бойових завдань, Олександр Борис нагороджений орденом Данила Галицького та орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Посмертно йому присвоєне звання «майор».
