На кожному підприємстві є люди, на яких тримається виробничий процес. Хоча й кажуть, що не незамінних немає, але… Без отаких спеціалістів все ж таки вкрай важко. Є вони і в комунальному підприємстві «Служба Єдиного Замовника».
Народився він у селі Держанівка (колишнього Носівського району). В Івана та Марфи Реви, звичайнісінької селянської сім'ї, було троє дітей. І всі хлопці. Василь – найменший. Часто-густо у родинах найдужче жаліють найменшого, але Василька не балували. Трудилися батьки (тато – коваль з діда-прадіда, мати – у ланці), трудилися і діти. Про такі подружжя казали «тягнулися за людьми».
У кожної людини, ще з народження, є певні здібності. Хтось має хист до малювання, у когось гарний голос, іншого приваблює техніка. Василю ж подобалося вникати в усілякі електросхеми, тому після школи подався в Ніжин, де у СПТУ№2 отримав спеціальність електромонтера. Потім прийшов час віддати військовий обов’язок. На славнозвісному Байконурі впродовж двох років служби у космос відправили трьох космонавтів. Певну причетність до них мав і Василь.
Після демобілізації в ті часи довго байдикувати було не прийнято. Тому повернувшись додому, юнак швиденько змінив військову форму на спецівку електромонтажника. У 1979 році в його трудовій книжці з’являється перший запис – «Укрсільенергомонтаж». Один за одним спливали роки…
Зараз Василь Рева трудиться в КП «СЄЗ» Працювати в комунальному підприємстві чоловікові просто і легко, бо ним пройдена така школа життя, що будь здоров. Одна тільки 14-річна робота в Київському електромонтажному підприємстві «СЕЙМ-93» чого тільки варта, де столичні вимоги недбалість не вітали. Та і працюючи в Ніжині, Реві траплялися Майстри – Олексій Леонтійович Семендяй, Сергій Миколайович Якименко. Віддані роботі, вони жили нею самі і водночас привчали до цього молодь.
На моє питання, чи є його професія актуальною на сьогодні, Іванович відповів: «Звичайно. Житловий фонд, який обслуговує наша компанія, – це будинки, середній вік яких 55 років. Стільки ж років внутрішньобудинковим комунікаціям, вони знаходяться у зношеному стані та постійно потребують ремонтних робіт. Щодо електрики, то зараз стрімко розвиваються технології, і у квартирах на сьогодні набагато більше різних побутових приладів, ніж було колись. Все це вимагає великого одночасного споживання електричної енергії, яке не може забезпечуватися електропроводкою старого зразка. Тому часто у квартирах щось перегорає, відбувається коротке замикання в електроприладах чи електропроводці. Тому без роботи не сиджу. До речі, електрощитові, внутрішньобудинкові електромережі до лічильника – це моя зона відповідальності. Усе, що після(!) лічильника – це внутрішньоквартирні мережі, що належать мешканцям. І виконувати роботи, пов’язані з електрикою, – їхній клопіт. Хай вони мають це на увазі».
– Даю завдання і впевнений – робота буде зроблена. Навіть контролювати не треба чоловіка,– відгукується про свого підлеглого майстер транспортно-енергетичної дільниці та контролю за обслуговуванням ліфтів Олександр Власенко. – Одне дуже прикро, що тепер зустріти таких – велика рідкість. Це людина ще старого ґатунку. Перевірена часом та ділом.
Все життя Василь Іванович займається справою, яку любить (від авт. – тут можна йому позаздрити, бо не кожному таке випадає). Вже й 66 років підкрадаються, а без роботи себе не уявляє. Коли ж він остаточно піде на заслужений відпочинок, повернеться в рідне село. Туди, де закопана його пуповина. Звідки й розпочав свій земний шлях.
Автор: Олександр Василенко
фото автора
