З Людмилою Вікторівною Супрун у нас зазвичай суто ділові взаємини – ця симпатична, завжди ввічлива й усміхнена до відвідувачів молода жінка завідує Носівським поштовим відділенням, куди доставляється й наша газета. Тож у справах відвідуючи на пошті, часом спостерігаю й за її роботою, спілкуванням з колегами та відвідувачами.
Глянеш зі сторони, й здається, що в житті Людмили Вікторівни панує тиша та спокій, у почуттях -рівновага та умиротворіння. Щоранку вона поспішає сюди зі своєї цукрозаводської околиці, аби розібратися з поштовими пакетами й відправленнями, посилками, грошовими переказами, пенсійними та іншими виплатами, черговою передплатою на періодичні видання тощо. Та мало хто знає, що як тільки в громаду приходить чергова чорна звістка про втрату на полі бою когось із наших воїнів-захисників, у її власному серці з новою силою піднімається гострий, невимовно пекучий невигойний біль тяжкої втрати, який важко заглушити навіть найсильнішими заспокійливими пігулками чи серцевими краплями. Бо занадто тісно цей біль перегукується з її власним болем, власною дорогою й, на жаль, непоправною втратою…
Два крила однієї любові
Історія кохання Людмили і Феодосія мало чим відрізняються від своїх ровесників. Зустрілися… Покохали… Одружилися… У Носівці обоє народилися. І хоч пізніше Людині батьки переїхали до іншого міста, саме її дівчина завжди вважала своєю, рідною. Бо тут було коріння її роду, і саме тут народилося її перше, справжнє доросле почуття. До Феодосія…
Після школи Феодосій поїхав здобувати майбутню професію електрозварювальника в Ніжин, Людмила вступила на навчання до столичного технікуму залізничного транспорту. Та хіба ж відстань була колись перепоною для двох юних закоханих сердець, для перших ніжних почуттів, тим більше, якщо ці почуття справжні… Після двох років зустрічей молоді люди створили власну родину. Вже після одруження Людмила продовжила навчатися в Українській академії залізничного транспорту за спеціальністю Облік і аудит. Пізніше працювала на посадах економіста, бухгалтера на залізниці. Феодосій, отримавши досить затребувану професію електрозварювальника, працював за спеціальністю. Першою у молодій родині з’явилася донечка Вікторія, появі якій батьки були невимовно раді. Пізніше тішилися своєму другому щастю - народженню синочка Владислава. Молоді люди в любові та злагоді піклувалися про затишок та спокій у своєму родинному гніздечку, виховували та піднімали на ноги дітей, мріяли про довге й щасливе життя, але… почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну.
Такий пекучий нестерпний біль…
Після оголошення мобілізації Феодосій залишив роботу і вступив до лав Збройних сил України. Приєднався до 25 окремої повітряно десантної бригади і вже незабаром вирушив на передову, опанувавши перед тим військову професію стрільця-гранатометника. Одним з найгарячіших на той час напрямків був Бахмутський. Після двох тижнів перебування на «нулю» в результаті касетного обстрілу боєць отримав поранення обох передплічь. Пораненого спочатку евакуювали в Дружківку, затим відправили в Покровськ, пізніше продовжували лікування у Дніпрі. Реабілітацію Феодосій проходив у Тернополі. На зворотній дорозі до своєї військової частини чоловік у серпні на кілька днів заїхав додому. Здається, то були найщасливіші дні для всієї їхньої родини – разом відпочивали, будували плани на майбутнє, насолоджувалися кожною проведеною разом хвилиною. А провівши, почали чекати свого дорогого чоловіка й татка у відпустку, яка мала відбутися у грудні.
… Перед своїм останнім боєм Феодосій вісім днів не виходив на зв’язок. Вдома вже не знаходили собі місця, телефонували в частину, намагалися зв’язатися з рідними його бойових друзів. Їм відповідали, що треба чекати, мовляв, наразі відбувається активний контрнаступ наших військ, тож з передовою тимчасово немає зв’язку. Трохи заспокоювало та вселяло надію й те, що боєць на той час не числився у списках загиблих і зниклих безвісти. Ще за чотири дні до непоправного рідним Супруна з передової відписалися, що з Феодосієм все добре, він живий та здоровий... Та вже під вечір другого листопада зателефонували побратими воїна й повідомили про його загибель. Дружина після того ще кілька днів обривала всі відомі й невідомі телефони з проханням підтвердити чи спростувати цю страшну новину, аж поки не отримала офіційного сповіщення з військкомату про те, що життя Феодосія Супруна 31 жовтня 2022 року обірвала ворожа куля поблизу населеного пункту Терни, що під Краматорськом на Донеччині.
«Ми разом»: спільнота дружин загиблих воїнів
Чи є у світі такі слова, щоб ними можна було передати хоч часточку всього того болю й розпачу удови після отримання трагічної звістки про загибель коханого. Здавалося, земля втікала з-під ніг, небо падало на землю, втратився весь сенс подальшого життя… Як так? Чому саме він, чому Феодосій? А як же тепер їй? Одній? Як діти без батька? Без господаря -дім, збудований його власними руками? Серце розривалося на шматочки від того, як це - бачити у домовині дорогу людину, торкатися рідної руки і зовсім не відчувати її тепла…
Люди, що втратили своїх дорогих людей, по різному справляються зі своїм горем. Хтось замикається в собі, а хтось навпаки, потребує спілкування, боячись залишатися наодинці зі своїм горем. Людмила намагалася триматися з усіх сил. Заради пам’яті про чоловіка. Заради власних дітей. Адже навіть доньці-студентці було непросто прийняти факт загибелі батька на війні, а як було пояснити цю страшну реальність дев’ятирічному Владику. Тільки залишаючись на самоті, жінка могла дати волю сльозам, викричати, виголосити своє горе. Ще важче було відчувати на собі скорботні, співчутливі погляди або ж чути «втішні» слова про те, що «так долею судилося» чи «життя ж продовжується, треба змиритися»…
Щоб бути ближче до сина, до домівки, Людмилі Вікторівні довелося навіть змінити роботу. Намагалася поринути у домашні клопоти, але …. допомагало це не завжди. Тож вона все частіше стала занурюватися в соціальні мережі, шукати спілкування з людьми з такою ж, як і в неї, бідою – у Носівці, серед знайомих своїх знайомих та приятелів, у соціальних мережах. Якось натрапила на телеграм-спільноту «Ми разом» - її створили дружини загиблих на полі бою воїнів для спілкування та взаємодопомоги. Ці жінки не були знайомі раніше, але особисте горе зробило їх близькими подругами, котрі, як ніхто інший, здатні розуміти одна одну. Ось тільки кілька таких трагічних життєвих історій.
- Тетяна Ваценко-Бондарєва родом з Полтави, її чоловік, воїн 81-ї бригади ЗСУ Денис Бондарєв загинув під Гуляйполем у травні 2022 року;
- Оксана Боркун з Ірпіня, її коханий, офіцер 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Володимир Гунько загинув 31 липня 2022 року під Бахмутом;
- Аліна Карнаухова з Українська, що під Донецьком, її чоловік Сергій – майстер спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу, був контрактником в 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Після повномасштабного вторгнення Сергій знову повернувся до своїх побратимів, але 27 травня 2022 року загинув від поранення в голову поблизу села Дібрівного на Харківщині;
- Надія Воробйова до війни мешкала зі своїм чоловіком Максимом Воробйовим у одному з приміських сіл Носівської громади. Вже у лавах збройних Сил України старший солдат Максим Воробйов опанував військову професію стрільця снайпера, воював у складі військової частини А4590, загинув буквально напередодні нового 2022 року…
Почавши спілкування в чаті Telegram каналу, пізніше ці жінки вирішили створити закриту групу у Facebook. Коли Людмила Супрун з Надією Воробйовою приєднувалися до спільної дружин загиблих захисників, їх були близько тисячі учасників. Наразі їх вже понад чотири тисячі. І це тільки невелика часточка, бо багато хто про цю спільноту просто не знає…
Модераторки додають сюди лише дружин полеглих героїв, мотивуючи тим, що біль втрати дорогої людини в серцях їхніх рідних ятрить по різному. По своєму його переживають мами воїнів, їхні сестри, кохані. Вони створили свою, вдовину групу, в якій діляться своїми особистими життєвими історіями, кожна з яких, на жаль, закінчується однаково – загибеллю коханого. Приєднавшись до цієї групи, наші землячки реально зрозуміли, що вони не самотні – ні у своєму горі, ні в житті. В цій групі жінки спілкуються, підтримують одна одну, діляться контактами психологів, котрі допомагають пережити втрату і жінкам, і дітям загиблих. Ті, хто живуть недалеко одна від одної, зустрічаються частіше, спілкуються між собою, беруть участь у різноманітних благодійних суспільно значимих акціях та волонтерських проєктах. А в чатах згадують різні моменти зі свого подружнього життя. Бо ж часом буває, що навіть близькі їм люди, друзі чи знайомі не завжди готові вислуховувати ці спогади, але ж нових у них вже не буде, тому цим жінкам дуже важливо проговорити все своє попереднє подружнє життя, знову і знову перегорнути свого часу вже прочитані сторінки книги життя. Отож і розповідають в чаті те, що вже було, виливають одна одній душу, викладають спільні з чоловіком фото, діляться сімейним знімками, історіями знайомства, народження дітей, іншими родинними подіями тощо.
Ще одним важливим напрямком такого спілкування є юридична підтримка. Серед учасниць групи є юристки, правозахисниці, які допомагають дружинам загиблих розібратися з оформленням документів для виплат, оскільки зазвичай це дуже довгий та складний процес. Скажімо, Людмила Вікторівна розповідала, що свого часу також нарівні з підтримкою працівників Носівського відділення РТЦК СП отримала немало слушних консультативних порад від спілчанок в плані оформлення документів щодо соціальні виплати на своїх дітей.
Самодіяльні мисткині вже надонатили на авто для військовослужбовців
Учасницям групи намагаються реалізовувати й певні благодійні проєкти. Скажімо, Оксана Боркун вирішила продовжити справу свого чоловіка, якою він займався ще з 2014 року – організувавши збір коштів на подарунки на свята для дітей загиблих захисників. Завдяки створеному ними Благодійному Фонду «Маємо жити» цього року Святий Миколай вперше завітав до діток загиблих захисників з гостинцями. Не залишаються вони без подарунків і до днів народження. Надалі в спільноті планують організовувати ретрити і для жінок, багато з яких теж потребують психологічної підтримки, допомоги, звичайного розуміння та участі. Так, проживаючи й проговорюючи своє горе, вони просто розділяють цей біль, не повчають одна одну, не знецінюючи його, а намагаючись відволікти одна одну. Ось, наприклад, восени разом вирушили на екскурсію до Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогово. По весні брали участь у благодійному легкоатлетичному забігу, а ще саджали дерева в пам’ять про своїх рідних, тепер, на жаль, вже Небесних захисників. Наприкінці минулого року учасниці спільноти взяли участь у всеукраїнській благодійній акції – виставці картин дружин загиблих героїв «Жива. Справжні історії кохання».
«Жива. Справжні історії кохання»
-Спочатку ця акція задумувалася як сеанс арт-терапії, майстер-клас для наших жінок, - розповідає Людмила Вікторівна.- Її запропонував провести київський художник Олег Юров, але потім вона переросла у справжню арт-подію. На жаль , мені особисто не вдалося взяти участь у цій акції, а ось Надя, дружина Максима Воробйова на малювала таку красиву картину…
Загалом ідея арт-проєкту була розповісти про своїх чоловіків, показати історію свого кохання, історію своїх нездійснених мрій. Дев’ять місяців жінки, багато хто з яких взагалі востаннє тримав пензля ще в школі, групами приїздили на вихідні до майстерні професійного художника, спочатку плакали, згадуючи кожна своє, а потім брали в руки пензля й малювали. Жінок підтримали благодійні фонди й пізніше понад сто полотен, написаних не стільки пензлем, скільки люблячим жіночим серцем, було представлено на двох виставках «Жива. Справжні історії кохання», які відбулися на Андріївському узвозі наприкінці листопада та на початку грудня минулого року. Вхід – за донат, бо метою було назбирати коштів на придбання автівки для ІІІ окремої штурмової бригади ЗСУ. Мети досягнуто. Цю ідею підхопили в інших містах, залучаючи до написання таких картин дружин своїх загиблих героїв-захисників. Наразі ж дівчата-засновниці телеграм-спільноти «Ми разом» працюють на реалізацією нових проектів, до яких запрошують долучатися усіх своїх посестр, чиє молоде життя вже спізнало гіркої вдовиної долі..
Справді, це дуже добре й дуже круто, що жінки, переживши власну втрату, намагаються об’єднатися в цій біді, прагнуть об’єднати дружин загиблих військових та підтримати їх. Та, мабуть, більше за все вони хотіли б, щоб число учасників їхньої спільноти не зростало. Бо це означало, що наші захисники вже не віддаватимуть свої молоді життя у боротьбі з ворогом, що в їхніх дітей буде справжнє, мирне і щасливе дитинство, а в їхні родини повернуться спокій, любов та гармонія.
автор: Катерина Гавриш для nizhyn.city
Р.S Спільнота дружин полеглих героїв закрита, щоб долучитися до неї, потрібно написати у фейсбук одній з її засновниць: Оксані Боркун або Тетяні Ваценко-Бондарєвій. Завжди відкрита для спілкування і наша землячка Людмила Супрун.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу.
