Військовою формою Таня Тучнолобова (Гавриш) марила з дитинства. Саме її вона вважала взірцем дисципліни, порядку й сили, а люди, які її носили, завжди пробуджували у дівчинки відчуття захищеності й надійності. Тож як тільки Таня отримала на руки атестат про закінчення школи, відразу ж зібрала документи й вирушила вступати до Київського національного університету внутрішніх справ. Утім, стати студенткою омріяного вищого навчального закладу дитині з багатодітної родини так і не судилося. Склавши вступні випробування, на бюджетну форму навчання Таня не пройшла, а контрактною не хотіла обтяжувати маму Віру, яка самостійно піднімала на ноги й виховувала п’ятьох дітей.
Але Тані ці випробування тільки додали впевненості у правильності обраної професії. Щоб не втрачати часу на підготовку до наступної вступної кампанії, влаштувалася працювати в одну зі столичних охоронних фірм. Якось, приїхавши до мами в Носівку, у районній газеті натрапила на оголошення про набір на військову службу за контрактом, а вже наступного дня поспішала з документами до Носівсько-Бобровицького об’єднаного військового комісаріату. А ще через тиждень вона вже облаштовувалася в казармі одного з підрозділів Повітряних Сил ЗСУ…
П’ять років армійської служби за контрактом не пролетіли, як один день, бо ж спеціальність собі дівчина обирала не типову, яку зазвичай пропонують жінкам: телефоністкою, кравчинею чи діловодкою вона могла б і вдома працюватися. Таня прагнула справжньої армійської служби й вона її отримала – з дисципліною й виправкою, з навчальними зборами, максимально наближеними до бойових, надто після того, як біля східних кордонів України згустилися грізні хмари війни. В обов’язках їхнього підрозділу було виконання складних завдань щодо забезпечення охорони повітряного простору.
Строк військової служби наближався до завершення й Таня знову вагалася: підписувати новий контракт чи піддатися на умовляння рідних і повернутися до звичного, як у багатьох її подружок-ровесниць, цивільного життя. Переважило друге. Демобілізувавшись, старший солдат (а вищого звання жінкам-військовослужбовицям на контракті чомусь на присвоювали) Тетяна Тучнолобова (Гавриш) влаштувалася продавчинею-консультанткою у фірмовий магазин побутової техніки, дуже швидко освоїлася на новому місці, розібралася у тонкощах нової для себе справи, порозумілася з колегами та знайшла місточок до сердець своїх відвідувачів. А головне, у неї нарешті з’явилося більше часу на особисте життя, на спілкування з друзями, мамою та усією родиною. Й, можливо, згодом усі її думки про подальшу військову службу так би й залишилися красивою мрією, та в Україну прийшла справжня біда…
У перший день повномасштабного вторгнення головними дорогами області через білоруський кордон сунули на Київ ворожі колони. Разом з колегами, склавши та відправивши на зберігання товар, Тетяна поспішила до Носівського ТЦК та СП. Утім, хоч як там вона не наполягала відправити її на фронт, хоч як не доводила, що вже має певний досвід оборони повітряного простору, і в той, і в кілька наступних днів усі її спроби повернутися на службу були марними. Військовий комісар вперто не хотів бачити в ній воїнку-захисницю, чи, може, просто жалів, розуміючи, що не на навчальні збори цього разу вирушали - у усіх попереду була важка невідомість, криваві й виснажливі бої за оборону Чернігова. І не тільки…
Намагалася Таня повернутися до своєї колишньої військової частини, де в неї залишилося багато знайомих, але всі дороги на Київ вже були перекриті. Якийсь час волонтерила, через свої колишні зв’язки діставала хлопцям павербанки, зарядні пристрої й телефони і паралельно знову чи не щодня «штурмувала» військкомат. Й таки добилася свого. Та навіть з повісткою на руках небагато було військових частин, які б з радістю зарахували дівчину до свого особового складу. Частіше шукали різні приводи для відмови. А потім сталося справжнє диво – перекинувши у підпорядкування командування Сухопутних військ України, Таню разом з іншими мобілізованими, серед яких було й з десяток носівчан, зарахували до роти охорони.
Перше бойове злагодження вони пройшли на полігоні під Києвом. Вже там Таня отримала сержантське звання та посаду старшини роти. Звісно, непросто було їй згуртувати чоловіків, різних за віком та цивільними професіями, життєвим досвідом і характерами в єдиний незламний бойовий підрозділ. Але це їй вдалося.
-Спочатку мені було, мабуть, значно важче, ніж цим хлопцям, -розповідає Тетяна Олегівна. – Адже від мене вимагалося не просто забезпечувати виконання бойових завдань та збереження життя військовослужбовців. Насамперед, просто мусила довести їм, що перед ними командир, а не просто жінка у погонах. Зрештою, на війні авторитет заробляють не красивими словами, а реальними вчинками. Так, важка амуніція, непідйомний рюкзак, немає де помитися чи випрати форму – але я мала подавати приклад і вміти швидше за своїх побратимів окопатися чи відстрілятися…
Разом вони пройшли довгий і важкий шлях на Харків, звідти - на Дніпропетровськ, та найважчі спогади ятрять її серце бойовими втратами під Бахмутом, куди їхній бойовий підрозділ потрапив у один з найскладніших для наших військових періодів. На той час вона вже займала посаду заступника командира роти. У зоні бойових дій полягла тоді майже половина їхнього підрозділу й коли під час одного з артобстрілів було смертельно поранено командира, саме їй довелося брати командування на себе. За сумлінне й успішне виконання бойових завдань тоді тільки троє її побратимів-носівчан -Сергій Касяненко з Володькової Дівиці й носівчани Анатолій Кулик та Володимир Леміш отримали високі відзнаки від Головнокомандуючого Збройних сил України – «Золоті Хрести»…
Повернувшись в пункт постійної дислокації, всі, хто залишилися живим, отримали короткострокову відпустку. Таня разом з чоловіком Денисом, теж військовослужбовцем, тоді вперше вирішили провести її в Карпатах. Тиждень промайнув дуже швидко, бо обоє наче опинилися зовсім в іншому вимірі, де земля не здригалася від важких розривів бомб, де не було ракетних обстрілів, не було крові й важких болючих втрат. А ще ж недавно вони бачили іншу, страшну і криваву реальність, коли, здавалося, серцем і розумом відчували фізичний біль непоправних втрат своїх бойових побратимів. І розуміли, що доки небезпека залишається зовсім поруч, на відстані пострілу, на відстані польоту кулі…їхнє місце завжди буде біля своїх побратимів…
У складі зведеного стрілецького батальйону головна сержантка Тетяна Гавриш знову повернулася на охоплений вогнем Донбас. Зараз вона виконує обов’язки начальниці тилу й логістики. У її підпорядкуванні близько ста військовослужбовців й наразі ця командирка відповідає за готовність свого підрозділу до будь-яких бойових дій та мобілізації: керує бойовою підготовкою й вихованням особового складу, контролює фінансові питання, опікується станом та збереженням зброї, боєприпасів, техніки, пального та інших матеріальних засобів тощо.
Чоловік Тані Денис зараз також на Донбасі, але бачиться дружина з ним нечасто. Адже в них різні посади, обов’язки й, відповідно, завдання. Буває, що шляхи перетинаються, ось як, наприклад, у День закоханих. Денис з побратимами того дня мав заходити на позицію, а Таня саме заїжджала до них по справах свого підрозділу. Подарував квіти, поговорили кілька хвилин та й роз’їхалися по завданнях.
-Знаєте, я дуже співчуваю мамам та дружинам моїх хлопців, - веде далі Тетяна. -Адже свого чоловіка я бачу частіше, ніж вони своїх рідних, а головне, що я знаю, де він, що ж ним. У них також можливості немає й, розумію, наскільки це важко і боляче…
-Тетяно Олегівно, колись у нас був дуже популярним вислів «у війни не жіноче обличчя». Як Ви ставитеся до подібних стереотипів?
-Погано. Й мій власний досвід, коли мені доводилося мало не в облогу брати військкомат, щоб потрапити на фронт, є тому підтвердженням. Зараз у бойових підрозділах багато військовослужбовиць й вони справляються зі своїми обов’язками не гірше, а іноді, може, й краще за чоловіків. Але іноді складається враження, що багато для кого такі поняття, як «жінка» і «військо» є несумісними. Інакше чому навіть на третьому році повномасштабної війни військовослужбовицям не видають жіночої польової форми. Зрештою, ми такі ж самі солдати, воїни, як і чоловіки, проте у нас же трохи інші особливості фізіологічної будови тіла, й хотілося, щоб на це також звертали увагу. Власне, жіноча форма у торгівлі є, але ми з медикинями, які служать у нашому підрозділі, купуємо її за власні кошти, та ще й за захмарними цінами. Хоч могли б отримувати безкоштовно…
Разом з тим приємно, що про такі ось прості, але дуже важливі для нас речі пам’ятають наші друзі волонтери й волонтерки. Нещодавно отримали передачу, де разом зі смачними гостинцями були теплі флісові куртки (дуже зручні для носіння під бронежилетами), предмети жіночої гігієни та інші необхідні у військовому побуті речі, за що ми дуже їм вдячні. Обіцяли, якщо вдасться, дістати й жіноче обмундирування, бо ж на передовій воно зношується швидко…
А загалом вже так хочеться змінити берці хоча б на кросівки, а форму – на звичайний спортивний костюм й хоча б трохи попорядкувати у маминому квітнику, попрацювати в саду чи на городі. Але… вже тільки після перемоги…
Катерина ГАВРИШ.
