У багатьох родинах, мабуть, ще й досі у домашніх фотоархівах є великі весільні світлини, заправлені в паперові рамки чи обтягнуті полімерною плівкою. Щасливі молодята з усміхненими дружками, батьками й численними гостями – колись робити такі знімки в салонах будинків побуту було ритуалом не менш важливим та необхідним, ніж самі відвідини РАЦЗу. Та часи змінилися. З омріяною незалежністю наша держава отримала у спадок від «союзу братніх республік» ще й низку численних суспільно-політичних та економічних проблем, які продовжували тягнути на дно вітчизняну економіку, включно з головними й допоміжними господарськими галузями. Занепадати почала й служба побутового обслуговування. Власне, це й спонукало фотомайстрів Ніжинського міського будинку побуту Надію та Леоніда Дрозд йти у бізнес.
«Країна стояла на краю економічної прірви. Підприємства масово закривалися, багато хто, позбувшись роботи й стабільного заробітку, взявся «човникувати» чи йшов у торгівлю, - згадує Надія Григорівна. – Торгувати ми не збиралися, бо фотосправа була єдиним ремеслом, яке ми любили й на якому розумілися. Вирішили, що продовжуватимемо ним займатися - чоловік фотографуватиме, а я вирішуватиму всі організаційні питання…»
«Наша справа народжувалася разом з українською незалежністю, з нею й розвивалися, - каже підприємиця. – Отож шлях нам випав більш, ніж тернистий. А, втім, можемо пишатися, що саме нам випало, так би мовити, започаткувати в Ніжині еру підприємництва, бо першими отримали свідоцтво про заняття індивідуальною трудовою діяльністю…»
У буремні дев’яності починати власний бізнес загалом, а надто у сфері побутових послуг. Про «чесні» взаємини з державою у тодішніх підприємців-початківців навіть мова не йшла. Розвихрений вітрами економічних змін здичавілий споживчий ринок диктував їм свої правила. Через несприятливу для підприємництва податкову політику, низьку купівельну спроможність населення, диспаритет на ціни й послуги в багатьох законослухняних підприємців вже й руки почали опускатися. Надія з Леонідом на швидкі й високі прибутки у своєму малому бізнесі, звісно, теж не розраховували, утім, намагалися від життя не відставати. Так, скажімо, коли з появою на ринку популярних і відносно недорогих фотоапаратів-«мильничок» люди стали менше відвідувати професійні фотосалони, то придбали відеокамеру й паралельно почали надавати ще й послуги з відеозйомки.
Якось Надія зустрілася зі своїми колишніми колежанками-побутовичками Світланою Барковою, Ніною Курганською, Галею Бовкун та Світланою Барабаш. Розговорилися. Виявилося, що ці висококласні закрійниці теж залишилися без роботи. Подумала собі: а що, як клієнти будуть приходити до них не тільки фотографуватися, а шити чи ремонтувати одяг. Порадившись з чоловіком, запропонувала швачкам створити спільне підприємство. Утім, для того, аби забезпечити додаткові роботі місця, потрібно було шукати нове приміщення. Незабаром таке знайшлося - спочатку взяли в оренду, а згодом викупили напіврозвалену пустуючу будівлю, провели в ньому капітальний ремонт і взялися облаштовуватися.
«Вирішили тоді: якщо хочемо працювати й отримувати прибутки, треба розширювати нашу сферу послуг, - згадує Надія Григорівна. – Поступово до фотосалону зі швейною майстернею долучилася перукарня. Згодом приєднався ще один колишній колега-побутовик, годинниковий майстер Влад Река. Паралельно взялися за надання ритуальних послуг та почали виготовляти пам’ятники. Так поступово вже чи не весь колишній будинок побуту перекочував до нас»
Минуло з тих пір вже понад тридцять років, а підприємство продовжує стабільно працювати та розвиватися. Після того, як дванадцять років тому пішов з життя чоловік, керівництво фірмою взяв на себе син, утім Надія Григорівна продовжує залишатися не тільки співробітницею, а й ідейною натхненницею.. Не так давно тут відкрився масажний кабінет, почала працювати студія манікюру. Загалом під цим дахом знайшли роботу й заробіток дванадцять працівників, які надають понад двадцять видів побутових послуг.
Запитую у своєї співрозмовниці, чи не шкодує вона, що започаткувала свій малий бізнесу сфері побутового обслуговування, а не, скажімо, у торгівлі.
«Братися за якусь нову справу було дуже відповідально, а, головне, ризиковано, - подумавши, відповідає. – Ця ж була для нас близькою й зрозумілою. Мали багато знайомих, друзів, які могли підтримати матеріально, допомогти порадою чи потрібними в таких випадках зв’язками, знайомствами. Ми ж, по суті, були звичайними, рядовими працівниками, отож усіма тонкощами ведення свого малого бізнесу оволодівали поступово, у процесі роботи. Зрештою, вміння вести бізнес не обмежується вмінням вести бухгалтерію. Не буду приховувати, попервах неодноразово доводилося й відстоювати свою правоту, шукаючи своє місце під бізнесовим сонцем, і хабарі давати. Пам’ятаю, як закуповували у знайомого бондаря невеличкі бочечки, засолювали в них огірки і їхали з цими презентами до людей, які потім допомагали нам підшукували приміщення під бізнес, через яких замовляли будівельні матеріали, «діставали» обладнання тощо. Нерідко презенти зі знаменитими ніжинськими огірочками відкривали двері багатьох потрібних кабінетів. На жаль, тридцять років тому з подібного починали свій бізнес більшість підприємців… Наразі у нас працює прекрасний злагоджений колектив – кожен знає свою роботу й виконує її бездоганно. А те, що наші послуги є затребуваними на ринку, що нам під силу працювати таким колективом, тільки вкотре підтверджує правильність обраного шляху…»
У процесі нашого спілкування з’ясувалося, що вже багато років Надія займається волонтерською діяльністю. У лютому 2022 року, якраз напередодні російського вторгнення, ніжинська волонтерка отримала почесну відзнаку від тодішнього Міністра оборони Олексія Резнікова – медаль «За сприяння Збройним Силам України». Утім, про цю дорогу для неї нагороду Надія мало кому розповідає. Бо вважає, що після початку повномасштабної війни на неї заслуговують всі, хто, як може, допомагає нашим захисникам, хто підтримує внутрішніх переселенців, хто донатить зі своїх мізерних пенсій та стипендій, плете маскувальні сітки й збирає на автівки, дрони, прилади нічного бачення й інші, необхідні у воєнному побуті речі. І щиро радіє, що й сама наразі має можливість допомагати, робити свій внесок у нашу велику спільну Перемогу…
Катерина Гавриш
