Дата є, а Його вже немає. Всього-навсього не дотягнув три місяці… Хоч готувався. За моїм особистим проханням навіть відшукав у домашніх закапелках стару моряцьку форму – служив же колись на флоті!.. Помацав тремтячими від хвилювання пальцями, понюхав і з ностальгією зітхнув:
– Коли то було?.. І чи було насправді, чи тільки уявилося?..
Та прокотилися буйні морські хвилі перед очима… Війнуло неймовірною свіжістю…
Ех, молодість!
Більше ніщо так не пахне.
Знамените «Яблучко» збацалося лише в уяві.
А наче ж насправді!.. Як тоді, на палубі…
Кажуть, що незамінимих людей не буває… Неправда!
Хто замінить Григорія Васильовича в Ніжинському університеті? Хто ще перевергає стільки архівних матеріалів, щоб повернути втрачене, нагадати сучасникам про давно минуле, загострити увагу нащадків на досить важливому, зрештою, зарядити українців любов’ю не тільки до світових надбань, а й до свого, не менш важливого і благородного?..
Професор Григорій САМОЙЛЕНКО
Я вчився у Григорія Васильовича працьовитості, відданості дорозі, яку не стільки ти обрав, як вона тебе… Самовіддано працювати, хоч за це ніхто й не думає платити… Жертвувати своїми вихідними, ночами, сном, святами, благополуччям… А тоді ще й чухати потилицю, як заробляти на хліб насущний... Бо на це теж потрібне здоров’я… А головне – час… Де його взяти, якщо в добі лише двадцять чотири години?.. Як їх розширити, щоб вистачило і на Миколу Гоголя, і на Пантелеймона Куліша з Ганною Барвінок, і на всю родину Білозерських, і на Марію Заньковецьку, і на славетну історію Ніжина з його немеркнучим – навіть в імлі численних війн та репресій – університетом?
Після професора Самойленка утворилася величезна дірка, яку ніхто не поспішає затикати. Та чи й відважаться?..
А дірка розростається… І хлинула в неї вода… Як у пробоїну корабля, не на жарт загрожуючи потопом. Не проста вода, яку можна виносити відрами чи відкачувати насосом, а набагато страшніша – вода порожнечі, яка, як нахлине, то все проковтне – навіки!
Він, як міг, так і затикав ту дірку… І виходили книжки…
І відбувалися презентації, різноманітні диспути, конференції… В науковому світі – це норма. У життєвому потоці – щось особливе, на пам’ять про що у розумних людей обов’язково зав’язується вузлик.
Слідуючи прикладу професора Самойленка, ніби на підтвердження його непохитного прагнення до самовдосконалення, згадуються слова видатного американського педагога, творця теорії спілкування Дейла Корнегі, який писав: «Не живіть тим, що вам уже вдалося досягти, а живіть мрією про те, що ще можна зробити».
Жаль, Григорій Васильович уже не прийде на жоден із заходів – ні в університеті імені Миколи Гоголя, ні в місті Ніжин, ні обласному Чернігові, ні в столичному Києві… Дірка на те й дірка, щоб у неї щось текло… А що? Найваговитішу відповідь на це можуть дати лише послідовники… Якщо не поодинокими пострілами, то залпом.
Особисто для мене Григорій Васильович продовжує жити… Від того світлого 1 вересня 1972 року, коли він проводжав напутнім словом нас, свіжоспечених першокурсників, на поміч трудівникам ланів – у село Зеленівка Бахмацького району…
Золота осінь – як і золоті літа нашого знайомства… Легкий подув вітерцю – а скільки натхнення!.. На все життя… На всю багаторічну творчість…
Такі енергійні люди не можуть не надихати на вірші… Навіть на схилі літ…
НЕЗАБУТНЬОМУ ДЕКАНОВІ Григорію САМОЙЛЕНКУ, професору, доктору філологічних наук
Він, як ніхто, натхненно поспішав,
Задумлений, заглиблений у вись…
То з Кулішем частенько розмовляв,
То з Гоголем, що теж спішив кудись.
А Заньковецька скільки мріла з ним!
А Білозерські?..
А між них – кобзар…
Тривожні хмари поміняли грим
І відступили до світліших хмар.
Та все одно не приховати бур
Які на шмаття нищили єство.
Він на собі спізнав, як каламбур
Засвічує звитяги торжество.
Та не спинявсь…
На лаврах спочивать,
То – не його…
Ще ж стільки дивини!..
Куди не глянь, мов Божа благодать,
Вкраїни храм світає з глибини.
І як же душу там не окропить?
Ще стільки перлів сповива туман!..
Хоч трішечки б гріхів нам замолить
На роздоріжжях скверни та оман.
Він поспішав…
І ніби закликав:
Дивіться, пошук не збиває з ніг…
На сто октав збадьорено звучав –
І вдячно падав кольоровий сніг.
З усіх усюд – не тільки із небес…
А хто за ним?..
На відгомін відлунь...
У слові він не раз уже воскрес,
Не спокусившись здобиччю, як лунь.
Не спокусившись благами свобод,
Він лиш одній до краплі віддававсь.
Із праць його вивершувавсь народ,
Що, як ніхто, не напоневірявсь.
На серці не один затерся шов.
Та, як би не кололо бите скло,
Він світлим був…
І в світле перейшов,
Щоб далі ще світліше нам було.
Анатолій ШКУЛІПА, випускник Ніжинського університету імені Миколи Гоголя 1976 року,
член Національної спілки письменників України
