Реабілітаційне відділення чи не «наймолодше» серед відділень Ніжинської центральної міської лікарні імені Миколи Галицького. Створене воно було два роки тому, коли, власне, й відбулося об’єднання районної лікарні з міською в єдине медичне містечко. Тоді ж планувалося, що в цьому містечку обов’язково буде місце і для облаштування майбутнього сучасного реабілітаційного центру.
Поки що реабілітаційний центр залишається у близьких перспективних планах оновленої медичної установи, бо в приміщенні, де будуть відновлюватися хворі після інсультів, травм чи інших фізичних ушкоджень, поки ще тривають ремонтні роботи. Та вже після їх завершення і встановлення нового сучасного реабілітаційного обладнання (очікується, що новосілля вже не за горами) медики будуть працювати в нових суперкомфортних умовах, а їхні пацієнти зможуть отримати весь комплекс сучасних послуг, спрямованих на їхню адаптацію та відновлення після фізичних або емоційних травм. Наразі ж колектив працює у старому пристосованому приміщенні, що, однак, не заважає їм з честю справлятися зі своїми професійними обов’язками, повертаючи здоров’я та надію на повне одужання пацієнтам.
Військовослужбовець Володимир з позивним «Спорт» реабілітацію проходить тут вже не вперше. І щоразу з теплотою відгукується про роботу ніжинських лікарів, реабілітологів, медичних сестер, фізичних терапевтів та їхніх асистентів.
«Ці люди лікують не тільки тіло, а й гоять душі своїх пацієнтів. Сьогодні наші рятівники відзначають своє професійне свято. З цієї нагоди мені б хотілося побажати їм міцного здоров’я, добра та благополуччя. Нехай все те добро, що вони випромінюють, вся та любов та прихильність, з якою ставляться до нас, своїх пацієнтів, завжди повертаються їм сторицею. Щира вдячність і доземний уклін їм за їхній фаховий вибір, щедре та палке серце й відданість професії…»
На знімку: Володимир в оточенні своїх рятівників: медбрат-масажист Дмитро Субота, старша медична сестра Мирослава Костюк, фізіотерапевт Вадим Черненко, асистентки фізіотерапевта Ельвіра Ригіна, Надія Степанець, медсестра Ольга Шовкун.
Володимир родом з Кременчука, там минули його шкільні та юнацькі роки. Обравши професію монтажника-висотника, молодий чоловік працював на будівництві, у вільний час із задоволенням займався кікбоксингом і тайським боксом. На початку воєнних дій на сході України разом з друзями-волонтерами допомагали нашим воїнам, організовували гуманітарні поїздки. З початком повномасштабного вторгнення Володимир вступив до лав тероборони, згодом підписав контракт й воював у складі 225 Окремого штурмового батальйону. Разом зі своїми бойовими побратимами у складі його військового формування воював на Харківському напрямку, з ними був і в числі тих, перших, кому випало пробивати кордон з Курщиною. Тримати позицію там, поблизу населеного пункту Журавлівка, й було останнім бойовим завданням Володимира. Ворог тоді обрушив на них усю свою міць – поливав мінометним вогнем та практично закидав дронами, хитрістю намагався познімати розтяжки, які бодай якось могли стримувати натиск ворожої піхоти… Звідти вже його, практично без свідомості через велику втрату крові, із роздробленою рукою та величезним осколком у нозі через годину після тимчасового припинення вогню якимось дивом, разом з тілами полеглих воїнів, зуміли вивезти бойові побратими. Першими збирати хлопця по шматочках взялися лікарі в Сумському госпіталі. Як тільки їм вдалося стабілізувати стан, хлопця переправили до Ніжинської лікарні, де вже місцеві лікарі-травматологи зуміли зробити все можливе, а частіше й неможливе, аби відновити роботу кінцівок. Для Володимира це дуже важливо:
«Поки ворог топче мою українську землю, поки в зоні небезпеки залишаються мої рідні – мама, сестричка, племінниця, вся родина, я маю повернутися до своїх побратимів. Здоровим. Зараз це для мене найголовніше…»
«Ми дуже часто чуємо ці слова, - говорить старша медична сестра відділення Мирослава Костюк.- Навіть від тих хлопців, у котрих тільки-но післяопераційні шви позагоювалися, кістки почали зростатися. Вони ще по новому вчаться ставати на ноги, відчувати чутливість у пальцях, а вже до побратимів рвуться. Телефони з рук не випускають – перепитують, як там побратими, що з ними… Намагаємося не лізти як то кажуть, у серце, якщо вони цього не просять. В них же не тільки тіло пошматоване, у багатьох ще й душа розірвана на частини. Від болю втрат, від сліз своїх дітей та матерів. Від власної безпорадності й неможливості щось змінити тут і зараз… Та їм не співчуття наше потрібне, а підтримка. І професійна допомога…»
Власне, саме її тут і надають– лікарі фізичної реабілітаційної медицини, фізичні терапевти та їхні асистенти, масажисти, психологи, медичні сестри й медбрати.
Загалом, медицина є однією з тих унікальних професій, за якими не можна працювати упівсили, з необхідності чи з примусу. Вона має бути улюбленою й, обравши її, працювати медиком можна тільки за покликанням і аж ніяк не за дипломом чи з почуття обов’язку. Адже йдеться про найголовнішу земну цінність – здоров’я та життя людей. У даному випадку мова не просто про здоров’я й життя людей, а про здоров’я та спокій наших захисників, справжніх воїнів-титанів. Про Героїв, які тримають над нам небо, наразі там, на далеких і близьких кордонах, забезпечуючи нам неповторні години, дні, місяці наразі нехай і хисткого, але все таки мирного життя. Власне, саме такими і є фахівці, що наразі працюють у цьому невеликому, злагодженому колективі реабілітаційного відділення – люди з великим та щирим серцем і, без перебільшення, золотими руками…
автор: Катерина Гавриш для nizhyn.city
Тетяна Федорівна Нагорна, медична сестра, асистентка фізичного терапевта реабілітаційного відділення. Найдосвідченіша фахівчиня, вже працює понад сорок років тільки у фізкабінеті неврологічного відділення (воно зараз у складі реабілітаційного)
Робочі будні реабілітаційного відділення.
Робочі будні реабілітаційного відділення.
Робочі будні реабілітаційного відділення.
