"Я люблю Україну! В ній прекрасне все - ліси й поля, річки й озера, долини й пагорби! Зараз дуже часто стала повторювати - де родився, там і знадобився! Потрібно любити місце, де живеш, тоді ти будеш мати силу, яку не можна описати, показати чи виміряти, ти просто її відчуваєш". Це слова зі щоденника мандрівок Ярослави Сірик, яка живе з родиною на Ніжинщині в невеличкому мальовничому селі Дуболугівка.
ЯРОСЛАВА СІРИК
Вести свою сторінку про мандрівки, як автор цифрового контенту, Ярослава розпочала лише пів року тому, і відеоблоги одразу стали популярним серед аудиторії. Сім'єю подорожує більш як десять років, але цим літом вперше так багато... Під час подорожей вона прагне відкривати маловивчені природні та архітектурні пам’ятки Чернігівщини. У своїх матеріалах блогерка описує місця, де побувала, а кожну публікацію ілюструє власними фото та відео, які розміщує у себе на сторінці у фейсбук, аби показати реальну картину та поділитися з читачами актуальною інформацією. Під кожною публікацією у Ярослави допис: цікавий, життєвий, певною мірою філософський – повчальний, пронизаний світлом та чистотою людської душі.
«Є дві речі у світі, які я люблю найбільше, – це моя родина та подорожі. Тому практично кожні вихідні й свята ми вирушаємо в дорогу. Я – людина допитлива, і все нове – моя слабкість,» — ділиться у розмові Ярослава. Далі розмова…
Я з сином на Голубих озерах
- Ярославо, відверто кажучи вперше Ваші фото побачила у спільноті "Чернігів і Чернігівщина у фото", вони набирали велику кількість переглядів, багато там фотосвітлин Ніжина. Згодом Ви стали неодноразовим переможцем тижневих тем….З чого все-таки розпочалося це захоплення?
- В дитинстві часто подорожувала з батьками, побувала у сусідніх державах, там жили наші родичі… Вже з власною родину час від часу, при нагоді подорожували Україною, Чернігівщиною: Херсонщина, Крим, Качанівка, Тростянець, Блакитні озера, Мена…Активно ж розпочали десь пів року (навесні), коли чоловік звільнився з роботи, ось тоді і почала знімати все на телефон. Я творча людина, і головне було бажання… У мене з’явилося захоплення, і це захоплення переросло в життя. Мені допомогли, підтримали. У коментарях люди писали – у вас класні фото. І це стало мотивуючим елементом. Тож до свого захоплення фотографією почала ставитися серйозно. Спочатку підписників мого контенту було небагато, згодом їх ставало більше. І прийшов момент, що я почала бачити через призму об'єктива неймовірні речі…Пам’ятаю, моменти коли не зробила класні фото. Приїхали на Десну: стою на березі й тут переді мною неймовірний захід сонця, яке виблискувало у воді. Розуміла - ось він, той момент. Та поки дійшло до фото, мить – і все зникло. Ось саме ці секунди, хвилини, які треба побачити, відчути, схопити. А буває й таке, що наробиш світлин: звичайні знімки. А згодом переглядаєш і бачиш їх по іншому. Щодо відео, то деякі речі теж спонтанні. Проїзджаю якусь місцевість, знімаю, коментую. А для когось це не просто відео, а приємні спогади. Хтось тут народився, для когось це рідне село, у когось минула молодість…Люди ностальгують, пишуть, діляться гарними спогадами…
-- Розкажіть трішки про себе, хто Ви за фахом, де працювали?
- Народилася в селі Данина, там минули мої шкільні роки. Затим закінчила факультет фізики та математики НДУ ім. М. Гоголя. Я династії педагогів: бабуся вчителювала, мама вчитель, навіть прабабуся, в дитинстві чула, що вона була гувернанткою (виховувала дітей). Вчителювала сім років у Києві, згодом у Дуболугівці (сюди переїздила моя мама), а далі у Великій Кошелівці. В Дуболугівці зустріла другу «свою половинку» - Валерія, який став мені опорою у житті… У Дуболугівці живемо, господарюємо на власному обійсті…
-- Ну тепер хотілося поговорити про тонкі речі….Автор з такими от дописами, як Ваші, на мою думку людина з тонким, світлим баченням світу… (цитую)…«Ми живемо не для речей і не для того, щоб про нас сказали - он подивись, яка в них хата, чи паркан. Ми живемо для емоцій. Для нас головнішим є наші відчуття, спогади й пам'ять, … бо матеріальне це прах. Ви доносите до читачів неймовірні речі…І дивлячись на відгуки та коментарі під кожним дописом – Ви робите гарну справу у ці нелегкі часи…Що скажете на це?
- Мені нині 47 і я "молода" мама, бо моєму синові Святославу три (донечці Анастасії 21). І от саме після народження синочка мій всесвіт і перевернувся. Я почала розуміти, що саме дітям потрібно давати у житті те, що матеріальним ніколи не заміняється - любов в очах своїх дітей, любов, яка вимірюється тільки почуттями, тільки серцем... адже спогади нас супроводжують все життя.
Ми біля Ушівської криниці на Сіверщині
Я з малюком біля Пам'ятника Ярославні
Я з сином біля пам'ятника Бояну в Новгород-Сіверському
Нещодавно їхали селами Ніжинщини, і я фільмувала вулиці. Переглядаючи коментарі до цього відео, прочитала: хати бідні, у нас на Київщині кращі. Скажу – я не вимірюю життя матеріальним. Ми живемо в селі, все маємо, трудимось. У нас звичайний будинок, з усіма зручностями. З чоловіком говорили нещодавно – будемо старенькими, немічними. Та чи згадуватимемо яку гарну каструлю купили, чи який модний паркан побудували ? Ні, ми будемо згадувати подорожі, як ми сонце разом зустрічали.
Тато, Валерій Шлома, з синочком Святославом на Пузиревій горі. Сіверщина
Біля пам'ятника Остапу Вересаю в Сокиринцях
З донькою в Ніжині біля Остра
В Тростянецькому дендропарку на Чернігівщині
- Нині небезпека чатує кожну хвилину чи не боїтеся вирушати в подорож..?
- Нещодавно на очах літак збив шахеда. Летіли уламки. Що тут казати, страшно…Пам’ятаю лютий 22 — го. Я була вагітна синочком. Хата дрижала від вибухів. Мабуть, ось тоді, я вимкнула фактор страху. Думала про дитину, яку носила в лоні. Спрацював материнський фактор. Сказати, що нічого не боюся – ні, але закритися у чотирьох стінах, і чогось чекати - так не можна. Треба жити, жити сьогодні тут, у цьому дні…
На оглядовому майданчику з виглядом на озеро Хотинь, найбільшого озера Чернігівщини, біля Радичева
Чомусь ми увесь час відкладаємо життя на потім…Вдягайте плаття, їжте з красивого посуду, які тримали на свято. А якщо правильно спрямовувати свої мрії,товони збуваються… Жаль, деякі мрії у нас пов’язані із якоюсь матеріальною річчю: машина, айфон… Відколи я почала фотографією, відеозйомками, подорожувати знайомлячись з природою та красою рідного краю, зрозуміла багато правильних для себе речей. Дуже люблю квіти, у моєму квітнику близько тисячі кущів хризантем, займаюсь рукоділлям…
- Ярославо, щоб Ви побажали читачам?
- Не все так гарно та гладко у житті. Я ж намагаюся показати людям хороше, бо куди не кинься – негатив, який наче болото засмоктує.
Тож миру, любові і добра, мої хороші! – це те, чого я бажаю усім під кожним своїм дописами!
СВІТЛИНИ З ВЛАСНОГО АРХІВУ ЯРОСЛАВИ СІРИК
