Колишня мешканка Попасної, що на Луганщині, Тетяна Каліберда разом з сином та батьками до Ніжина переїхала кілька місяців тому. Ніжинкою стала, аби, нарешті, поставити остаточну крапку на довготривалих переїздах, проживанню на тимчасових зйомних квартирах, на житті у постійних страхах за свою родину з числа внутрішньо переміщених осіб, на невпевненості у завтрашньому дні, в якій перебувала майже всі чотири останній воєнні роки.
На запитання, «чому обрала для подальшого проживання саме наше провінційне місто?» жінка відповідає щиро й відкрито: «Просто сподобалося. У вас дуже чудові, чуйні та щирі люди. Коли наші батьки, теж переселенці, завітали до місцевої організації Товариства Червоного Хреста, їх там зустріли дуже тепло, запропонували допомогу й готові були поділитися будь-чим, навіть продуктами харчування й городиною. А ще тут тихо і спокійно. Як колись у нас. Зараз навіть шум залізниці, що проходить неподалік теперішньої домівки, нагадує нам нашу Попасну…»
«І шум залізниці нагадує про домівку…»
Папасна… Містечко за кілька десятків кілометрів від промислового Луганська. Колись його називали «серцем» Донецької залізниці. Бо, власне, воно й засноване було ще у сімдесятих роках дев’ятнадцятого століття у зв’язку з її будівництвом, і впродовж усього свого існування активно «працювало» на обслуговування сталевих залізничних рейок. Одним з основних бюджетоутворюючих підприємств Попасної був величезний вагоноремонтний завод, де працювало більшість містян. Цей завод став знаковим і для Тетяни, адже саме там дівчина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Калібердою. Одружилися. Згодом у подружжя народився син, якого назвали Іллею.
Мабуть, як і більшість своїх земляків-попаснянців, Каліберди ще багато б років продовжувала жити звичним життям – працювали, їздили відпочивати, дбали про добробут своїх родин, піднімали на ноги дітей і раділи їхнім маленьким першим крокам і потім - першим дорослим успіхам, підтримували у прийнятті рішень та вирішенні проблем, але… Вже у 2014 році місто опинилося у зоні бойових дій війни, започаткованої росією. Тоді українським військовим підрозділам та добровольчому батальйону вдалося звільнити місто від бойовиків ЛНР. Але вже на початку повномасштабного вторгнення місто знову потрапило під масований обстріл. Спочатку зникло світло, вода та зв’язок, припинили свою роботу місцеві підприємства та організації. Після безперервних масованих обстрілів на початку травня українським військовим довелося відійти на підготовлені позиції й місто опинилося в окупації. А, втім, на той час від самого міста залишилися, вважай, самі руїни. Так, за кілька тижнів російського «визволення» із містечка з понад двадцятитисячним населенням та розвиненою індустріальною інфраструктурою Попасна перетворилася ще на одне окуповане місто-привид на Луганщині.
Родина Каліберди до останнього сподівалася на краще, тому домівку покинули разом з батьками Тетяни вже тоді, коли перебувати там вже було неможливо. Зібралися буквально за півтори години. Склавши найнеобхідніше – документи та дещо з речей – вирушили углиб країни. На запрошення сусідів, що виїхали з Попасної раніше, спочатку переїхали у Святогірськ, згодом – у Дніпро, а трохи пізніше знайшли прихисток у Кривому Розі. А, втім, постійно переїжджати, тікаючи від війни – це було зовсім не в характері Олександра. Тож як тільки у родини з’явилося більш-менш пристосоване житло, у Тетяни склалося з роботою, а Ілля продовжив навчання у школі, Олександр пішов у ТЦК. Пройшовши навчальний курс, захисник влився у особовий склад танкової роти 54 Окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи…
Про пам’ять, що живе…
Востаннє з чоловіком Тетяна Миколаївна бачилася у серпні 2023 року. Тоді їхній бойовий підрозділ брав участь у боях під Куп’янськом. Про активізацію окупантів на цьому напрямку було відомо ще від початку літа. Головною метою окупантів тоді було вийти до самого Куп’янська. Приїхавши у короткострокову відпустку додому, навідник танкового екіпажу Олександр Каліберда з позивним «Калібр», змушений був достроково повертатися на передову, де російські окупанти вкотре безуспішно намагалися прорвати оборону наших захисників… Розуміючи складність ситуації, жінка тоді жила від одного короткого телефонного дзвінка чоловіка до іншого, намагаючись відганяти від себе погані думки. Але… У жовтні зателефонував син Олександра від першого шлюбу, який з групою волонтерів саме перебував неподалік бойового підрозділу, в якому воював батько.
«Двадцять хвилин тому у ході бою ворогом було підбито батьків танк. Сказали, що екіпаж загинув…»
Ні, це не могло бути правдою. Як так? Чому саме вони? Важке очікування на спростування гіркої новини, сподівання, що це все таки неправда, несприйняття ситуації, слова співчуття від оточуючих, обіцянки від командування, що наші ось-ось відіб’ють позицію, що повернуть танк і їм вдасться принаймні повернути хоча б тіла загиблих танкістів…
«Він мріяв повернутися додому. Тепер я мрію, щоб і його ім’я було поруч з героями…»
Єдине, чого родині вдалося зробити за цей час – добитися, аби чоловіка було визнано загиблим. За той військовий подвиг ціною у власне життя Олександра Каліберду було вшановано почесною нагородою – орденом «За мужність» III ступеню. Однак оскільки ж, згідно із Законом України «Про статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» ритуалу поховання не відбулося, то родині героя не могли вручити головну цінність – прапор держави, за яку поклав свою голову боєць-захисник. Тетяна Миколаївна з цього питання зверталася до міністерств оборони та з питань ветеранської політики, там обіцяли внести якісь зміни, але…
Біль важкої непоправної втрати не зникає, він і сьогодні продовжує ятрити серце жінки. Адже як і життя її чоловіка, ця важка, кровопролитна війна продовжує забирати життя інших українських захисників і захисниць. Відволікається роботою –дистанційно Тетяна Миколаївна все ще працює головним спеціалістом відділу соціального захисту населення та охорони здоров’я Попаснянської військової адміністрації Сіверськодонецького району. Піклується про батьків-пенсіонерів та сина-студента – після школи Ілля вступив на навчання до Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Буде істориком. Вони ж, власне, й Ніжин обрали для проживання ще й тому, щоб зараз бути поруч з сином та онуком. От якби ще й Олександр був тут... Щоб можна було хоч на могилку до нього прийти: поговорити, поплакатися, згадати, як вони колись жили, розказати про своє нове життя-буття, поділитися, про що мріють… Але, на жаль, поки що з ним, таким рідним, люблячим і турботливим, завжди щирим та усміхненим, жінка зустрічається тільки у своїх вдовиних снах – чорних, важких, холодних…
У Ніжині є Алея Слави з портретами полеглих захисників-ніжинців. Буваючи в центрі міста, Тетяна часто тут зупиняється, вдивляється у чужі обличчя, уявляє, якими вони були за життя, як воювали, як загинули, захищаючи рідну землю й свої родини. Як і її Саша. Подумки дякує усім полеглим за можливість нас жити далі. Звернула увагу, що таких, як вона, хто з вдячністю за їхній безсмертний подвиг схиляє голову, тут завжди багато…
Нещодавно Тетяна Каліберда звернулася до міського голови з проханням, щоб у цьому Небесному строю було увічнено й прізвище та світлина дорогої їм людини. Адже іншої можливості, щоб про нього дізналися й інші, у неї немає. Жінку підтримали, зауваживши що чужих захисників не буває. Усі вони – ГЕРОЇ. НАШІ. Віддавши життя за Україну, вони заслуговують на найвищі почесті. І їхні імена варті вічності…
Катерина ГАВРИШ, членкиня Національної Спілки журналістів України.
Фото з домашнього архіву родини Каліберди.
