Анатомія мистецтва – це рубрика, яка пояснює мистецтво зсередини та допомагає побачити його внутрішню будову. Вона досліджує основи, на яких тримається художня мова: різні техніки, мистецькі напрямки та матеріали, що формують характер, настрій і сенс твору. Від класичних технік до сучасних експериментів, від традиційних матеріалів до нових форм – рубрика розкриває логіку творчого процесу та показує, як вибір засобів впливає на сприйняття й ідею мистецтва.
ОФОРТ – одна з найшляхетніших технік класичної гравюри, що виникла в Європі наприкінці XV – початку XVI століття. Його назва походить від французького eau-forte – «міцна вода», тобто кислота, яка стає головним «співавтором» художника. Саме вона витравлює зображення на металевій пластині, надаючи лінії глибини й виразності.
Процес офорту дуже кропіткий. Спершу мідну або цинкову дошку вкривають тонким шаром захисного ґрунту. Далі митець металевою голкою обережно продряпує малюнок, відкриваючи поверхню металу. Коли пластину занурюють у кислоту, вона «виїдає» відкриті місця, утворюючи борозни різної глибини. Чим довше триває травлення, тим більш насиченою буде лінія у відбитку. Після травлення борозни наповнюють фарбою, поверхню пластини очищують, і під пресом зволожений папір вбирає відбиток.
Офорт відкрив митцям широкі можливості світлотіньової гри, тональних переходів, допоміг передати глибину образів. У Європі його довершили Альбрехт Дюрер, Рембрандт ван Рейн, Франсіско Гойя.
В Україні офорт укорінився завдяки розвитку книжкової графіки. Вже в XVIII–XIX століттях українські митці, навчаючись у європейських академіях, опановували техніки гравюри, серед яких був і офорт.
Яскравим представником офортної графіки в Україні був Тарас Шевченко. Як випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв, він досконало володів технікою гравюри й створив низку портретних офортів, а також серію «Живописна Україна», де він прагнув відкрити світові історію, побут і духовну красу рідного краю. У 1860 році за успіхи в галузі гравюри Тарасу Шевченко було присвоєно звання академіка.
Сучасні художники поєднують офорт з акватинтою, сухою голкою, колажем або ручним розфарбуванням відбитків. Поряд із традиційною міддю використовують цинк, сталь, іноді навіть нетипові матеріали.
Фото з мережі Інтернет
Аліна МАШТАЛІР, наукова співробітниця відділу Художній музей НКМ ім. Івана Спаського
Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського
