ЛЮТИЙ, ЯКИЙ НЕ ЗАБУДЕТЬСЯ
Як це було
Зазвичай, ранні телефонні дзвінки нічого доброго не віщують. Тож коли світанкову тишу в квартирі ніжинського підприємця Дмитра Волика порушив телерингтон і на екрані висвітився номер його знайомого, співробітника одного зі спецпідрозділів НГУ, внутрішньо чоловік вже був готовий почути ті страшні й болючі слова: «Діма, війна!..» Адже про перехід росії до відкритої фази повномасштабної війни перед тим кулуарно говорили майже всі. Говорили – й водночас не хотіли вірити, що путін зважиться піти зі зброєю на своїх найближчих не тільки за територією, а й за родинними зв'язками сусідів. Між тим ще за добу до офіційного оголошення війни українські морпіхи на півдні вже вступили в реальний бій з ворогом…
Дмитро Волик
24 лютого на світанку ворожі безпілотники атакували північні прикордонні застави й у небі над Ніжином на столицю вже летіли ворожі винищувачі. Одним з перших у місті під ворожим вогнем опинився аеродром ДСНС – ракета влучила в головний пункт управління, повністю знищивши його, в результаті чого загинуло п'ять чоловік. Звуки вибухів було чути за десятки кілометрів навколо. А ворожі колони з танками, БТРами, цистернами з пальним та провізією просувалися все далі вглиб країни.
«Інформації спочатку не було жодної, - згадує той пекельний перший ранок війни підприємець. –Першою моєю думкою було – зробити запас води, ліків та продуктів харчування для сім'ї. І пальним, без якого наш магазин мототехніки фактично мертвий…»
Люди не володіли цілісною картиною того, що відбувається навколо, що потрібно робити, до чого готуватися. Відтак вже зранку біля магазинів та супермаркетів, аптек та банкоматів утворилися довжелезні черги. Місцеві активісти у супроводі колишніх воїнів АТО разом з військовими почали встановлювати перші блок-пости.
«Почувши від знайомих, що біля військкомату записують добровольців, з хлопцями вирушили туди. Доки їхали – з'явилася нова інформація, що на базі десятої школи формуються списки охочих вступити до тероборони, - розповідає Дмитро. – Свій рюкзак я вже склав у перший же день, але куди з ним? Загалом я кілька разів у різних місцях ставав у чергу, поки отримав автомат та патрони. Думаю, що таких, як я, хто навіть не служивши у війську чи вперше тоді брав до рук зброю, тоді в місті було дуже багато. Ми не вміли воювати, але дуже хотіли захистити своїх рідних, своє місто чи бізнес від ворожих посягань. Отож і намагалися робити щось, що б могло знадобитися. Вступивши до тероборони чергував на блок-посту – наш був на північно-східній околиці міста в районі єврейського кладовища, разом з іншими бійцями тероборони, поліцейськими та ветеранами АТО патрулювали місто – маючи власний транспорт рахувався в, так би мовити групі швидкого реагування – куди треба швидко дістатися, кому щось потрібно терміново завезти – будматеріали на блок-пост, поранених до лікарні, продукти харчування хлопцям на блок-пости. Доки Чернігів перебував у тимчасовій частковій окупації ми – хто власним транспортом, хто залученим - постійно манівцями вирушали й туди, передаючи чернігівцям та військовослужбовцям на підступах до обласного центру передачі з водою, продуктами харчування, ліками та іншими гуманітарними вантажами…
Згодом у складі мобільної групи тактично-оперативної розвідки потрапив на схід для виконання окремих військових завдань у Соледарі, Краматорську, Бахмуті (він на той час ще був вцілілим). Після повернення продовжував нести службу у лавах тероборони та роти охорони Ніжинського ТЦК та СП. Оскільки в мене був свій транспорт, то моя служба переважно була пов'язана з оперативними виїздами та перевезеннями – Черкаси, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Бахмач, Десна, Гончарівське тощо…Ще під час перебування у зоні бойових дій отримав складне захворювання. З цим тепер і живу…»
Повернувшись до цивільного життя Дмитро Волик активно волонтерить – допомагає з придбанням ПММ, генераторів,фінансово підтримує своїх колишніх військових побратимів, закриває потреби та збори друзів-військовослужбовців, постійно бере участь у всіх благодійних акціях та заходах, що проходять у місті. Ротаційні прапори військових частин, з якими Дмитро співпрацю та яким допомагає, розмішені на почесних місцях його мотосалону. Підприємець навіть створив у своєму салоні міні-виставку бойових трофеїв з передової, які постійно йому дарують хлопці, повертаючись з передової…
«Якщо вже так сталося, то я думаю, що в тилу теж можна бути корисним. Звісно, головна моя мрія, як і в кожного українця – щоб усі наші військові, хлопці й дівчата, якомога швидше повернулися до своїх домівок, до свого мирного, спокійного життя. Тож маємо допомагати за будь-якої можливості: донатити, організовувати збори, закриваючи потреби військових, відправляти гуманітарну допомогу. Словом, робити те, що можеш, що вмієш, до чого лежать руки. Ось задумав собі, що непогано б створити волонтерський хаб по ремонту мототехніки – зараз ця легка й мобільна вона неабияк затребувана у військових частинах, а ремонтувати її немає де. А щоб це сталося швидше, маю ще одну мрію - створити на волонтерських засадах майстерню з ремонту легкої мототехніки, вона наразі неабияк допомагає при виконанні багатьох бойових військових операцій…»
Катерина Михайленко, членкиня Національної Спілки журналістів України.
На знімках: Дмитро Волик разом зі своїми друзями-волонтерами та байовими побратимами. Фото Валерія Кичка та з особистого архіву Дмитра Волика.
