Цього юнака у військовому однострої восени часто можна було бачити у Ніжині на Гоголівській. Біля пам'ятника знаменитому земляку-ніжинцю, видатному мореплавцю Юрію Лисянському. І майже завжди в оточенні своїх ровесників та ровесниць. Складається враження, що всі ці молоді люди, якийсь час не бачилися, а це, зустрівшись на вулиці, присіли на широку цегляну лавку-огорожу, що розділяє тротуар від скверу, і просто розмовляють між собою, жартують. Принаймні, саме так могло здаватися, якби не дві незвичні обставини: з-під однієї штанини хлопця видно протез. Зручний та багатофункціональний, він все одно виглядає трохи незграбно, неприродно. Поруч з юнаком, зазвичай на лавці чи на тротуарі стоїть скринька з написом кульковою ручкою про те, що тут можна задонатити на потреби Збройних Сил України...
Хтось проходить повз, байдуже ковзнувши поглядом по напису або ж, сором'язливо відвівши погляд, удає, що нічого не бачать. Та багато хто стишується в ході. Зупинивши погляд на військовому однострої цього молодого ветерана, підходять, дістають з гаманців дрібні купюри чи монети й кидають їх у скриньку. Й тоді хлопчина, відволікшись від розмов, важко піднімається й ступивши назустріч благодійнику чи благодійниці, міцно його обнімає. Просто так. По дружньому. По чоловічому. Аби передати хоча б часточку вдячності й тепла за своїх побратимів, хто зараз в окопах і хто зараз найбільше цієї допомоги потребує. Ось такі «обнімашки» в обмін на донат для побратимів. І як тільки з донатів назбирується якась певна сума, хлопець за ці гроші купує щось необхідне для військових і «Новою поштою» відправляє на фронт…
Сергій Мартиненко родом з Бакаївки. Там у нього мама, Наталія Анатоліївна, брат Ярослав та сестричка Аня. Після закінчення дорогинської школи Сергій вступив до ніжинського профтехучилища. Про професію тракториста-машиніста не мріяв, швидше підкуповувала можливість отримати водійські права. Пізніше влаштувався слюсарем на ладанський завод «Пожмаш». Останні два роки перед повномасштабним російським вторгненням працював у компанії «Ічнянський молочно-консервний комбінат». Та в серпні двадцять другого року, отримавши повістку, вже наступного дня був біля Ічнянського ТЦК…
Базову військову підготовку Сергій Мартиненко проходив на базі Васильківського центру протиповітряної оборони. Після півторамісячного навчання отримав призначення в 14 радіотехнічну бригаду, а по якімось часі вже був прикомандирований на посаду оператора радіолокаційної системи до бойової частини, яка дислокувалася на Херсонському напрямку поблизу окупованої Біляївки. Наші саме визволили Херсон і збройним силам було важливо утримати цю частину правобережної України. Було особливо гаряче, бо ж окупанти неабияк навісніли.
«Відпрацювавши» по ворогу, перша радіолокаційна система вже передислокувалася, відразу ж за ними практично готова була від'їжджати і друга, у складі якої був і наш земляк. Аж тут, наче нізвідки, у повітрі з'явився баражуючий БпЛА «Ланцет», який відразу ж почав «працювати» вже по наших військових. На щастя, всі четверо бійців радіолокаційної установки вижили, але «трьохсоті»: двоє важкопоранених, ще у двох поранення середньої тяжкості. Сергій – один з «надважких»…
-Все сталося миттєво, - згадує Сергій. – Вибух – і розуміння того, що прожиті роки залишилися десь там, позаду. Через важку контузію все тіло, наче холодець. Нога – якесь криваве місиво. У мозку пульсує думка: «треба турнікет», а рука зовсім не слухається: ледь дотягується до замка, і все… Підбігли хлопці, схопили й потягнули в безпечне місце. Крові було небагато: розпечена болванка «ланцета» просто припаяла судини тіла. Може, саме це й врятувало мені життя. Того дня, двадцять першого грудня, був день народження у моєї сестри Ані. Виходить, що тепер і в мене…
Спочатку був стабгоспіталь. Операції. Знову госпіталь, тепер вже у Кривому Розі. Лікування. Реабілітація. Знову операції. Пошук протезів. В Україні. За кордоном. Лікували тіло. Страждала душа, розуміючи, що так жити, як раніше, він вже не буде. Не зможе. Допомогу, розуміння та підтримку Сергій Мартиненко почав шукати в духовних практиках. Зрозумівши, що йому це цікаво, вступив на навчання до Університету Єдності. І паралельно до Ніжинського фахового медичного коледжу. І там, і там він вже студент-другокурсник…
-Чому саме медицина? Проаналізував свою ситуацію і зрозумів, що професійний вибір у мене зовсім невеликий, - розмірковує Сергій.- Місяцями перебуваючи на лікуванні й реабілітації у госпіталях та реабцентрах, вже набув певних навичок надання допомоги – як суто мединої, так і психологічної. Щоб зрозуміти, чи маю хоч якісь шанси на навчання, почав відвідував підготовчі курси при коледжі. Звичайно ж, хвилювався дуже…
-А знали б ви, як ми хвилювалися, -підключається до розмови заступниця директора закладу з виховної роботи Тетяна Тригуб, - адже Серьожа у нас був першим таким незвичайним студентом, за плечима якого вже була війна. Але, як виявилося, хвилювалися дарма. Звісно, йому важче за інших студентів. Насамперед фізично. Тому по можливості намагаємося йти назустріч. Щоб Сергієві зайвий раз не підніматися сходами, заняття для його групи проводили на першому поверсі. Крім того, час від часу Сергієві треба проходити реабілітацію, тому викладачі працюють з ним індивідуально. Але він не любить зайве перебирати увагу на себе, не любить особливого до себе ставлення, намагається бути, як усі…
-Він у нас молодчинка, ми всі його дуже любимо, - підключається до розмови викладачка коледжу Галина Гресь.
-Були спочатку певні побоювання і з приводу того, як увіллється у новий колектив, адже багато його одногрупників прийшли сюди буквально зі шкільної лави, а в Сергія за плечами важке бойове минуле, зранене тіло та зболена душа, - говорить його класний керівник Сергій Лисенко. – Але є студенти і з досвідом. Зараз усі ці наші побоювання вже в минулому. Наразі Сергій Мартиненко разом зі своєю групою проходять практику на базі Ніжинської центральної міської лікарні. Практично всі лікарі та медперсонал відгукується про нашого Сергія тільки позитивно. Хлопець добре комунікує з військовими на реабілітації, мабуть тому, що зі своїми колишніми побратимами може перебувати, як то кажуть, на одній хвилі. Для нього не проблема зробити хворому укол чи поставити крапельницю. Ось сьогодні їм з Катрусею Питель та Маринкою Кривець ще доведеться їхати в лікарню – там у них практика у другу зміну…
-Практичні заняття люблю більше за теорію, хоч і розумію, що без цього ніяк не обійтися, - ділиться враженнями від навчального процесу Сергій. – Люблю спілкуватися з пацієнтами, медперсоналом. Якщо чогось не розумію, одногрупники допомагають, підказують…
Через півтора роки у Сергія Мартиненка вже буде випускний, щаслива мить вручення диплому, пошуки роботи. Чи бачить він себе в майбутньому у медицині?- запитуємо. На це запитання хлопець, подумавши, обережно відповідає:
-Знаєте, життя, на жаль, навчило мене так далеко не загадувати. Ось вже чотири роки поспіль ми живемо у війні, мало не щодня у наші міста й села йдуть нестерпно болючі й важкі звістки: «Загинув смертю героя…». «Зник безвісти…». «Поранення несумісні з життям…». На щастя, це не про мене, не про мою родину.. Минуле мене вже відпустило, для мене його вже немає, а про майбутнє будемо говорити пізніше. Наразі я живу тут і зараз. Навчаюся, відносно здоровий, є житло, маю мету – і це для мене зараз найголовніше….
Катерина МИХАЙЛЕНКО,
членкиня Національної Спілки журналістів України.
На знімках Ввалерія Кичка: Сергій Мартиненко; Сергій Мартиненко зі своїми наставниками.
