Вже не одну осінь поспіль щоранку він сідає за кермо своєї автівки й, намотуючи на її колеса десятки кілометрів розбитої периферійної асфальтівки, поспішає у віддалену від районного центру лікарню, де на нього чекають пацієнти. Михайло Колотило... У нього ще немає сивини у волоссі, зате є певний фаховий досвід. У свої тридцять чотири він вже кілька років очолює кардіологічне відділення КНП «Бобровицька опорна лікарня», робить ультразвукове дослідження серця, проводить консультації та прийом хворих, паралельно навчається в аспірантурі, займається науковою роботою…
Вже з перших хвилин нашого спілкування з цим лікарем в мене склалося враження, що для Михайла Олександровича не існує слів «пізніше», «колись», ще встигну» тощо. Він добре знає, чого хоче й, що найважливіше, - скільки потрібно працювати, щоб цього досягнути. Й саме тому його професійний вибір – зовсім не випадковість.
«З дитинства у мене було дві професійні мрії: стати лікарем і пілотом. Перша – щоб допомагати людям, друга – щоб швидко доправляти хворих до лікарні, - розповідає Михайло Олександрович. – Одна вже здійснилася, а другу згодом також обов’язково реалізую …»
Михайлик з дитинства був серйозним, допитливим та відповідальним, - і вже пізніше, у шкільному віці якщо й брався за якусь справу, то обов’язково доводив її до кінця. При цьому не важливо, йшлося про якісь домашні справи, навчальні дисципліни чи позашкільне виховання. Юнак добре навчався у своїй улюбленій п’ятнадцятій міській школі й затим – у міському ліцеї про Ніжинському державному університеті, із задоволенням відвідував Ніжинську дитячу хореографічну школу, де паралельно з мистецтвом танцю освоїв техніку гри на фортепіано. Ще під час навчання у ліцеї під керівництвом доцента НДУ Сергія Пасічника у рамках Малої Академії Наук України взявся досліджувати одну з поширених хвороб. Його робота так і називалася: «Астма та її генетичні компоненти»…
Не зважаючи на величезний конкурс та високі вимоги до рівня знань абітурієнтів, Михайло свідомо обрав вступ до Національного університету імені Олександра Богомольця, знаючи про високі стандарти якості навчання цього закладу. Вчився за держзамовленням і вже з другого курсу практикувався у Ніжинській станції швидкої медичної допомоги. Затим була спеціалізація в Національному університеті охорони здоров’я імені П.Л. Шупика з практикою у Чернігівському кардіологічному диспансері на посаді лікаря-кардіолога у відділенні інтенсивної терапії, у Ніжинській лікарні, паралельно – робота на кафедрі фізіології Національного університету імені О. Богомольця, лікарська практика в клінічних лікарнях Бучі та Ірпеню. А буквально перед пандемією, Михайло Колотило отримав запрошення від головного лікаря Бобровицької опорної лікарні очолити кардіологічне відділення цього лікувального закладу – і поїхав працювати у Бобровицю. На моє запитання про те, що найважче виніс для себе у на той час найскладніший ковідний період, Михайло Олександрович відповідає:
«Підступність вірусу й важке усвідомлення того, що лікарі не всесильні…»
Спостерігаючи за стрімким кар’єрним та професійним зростанням Михайла Колотила, мимоволі починаєш розуміти, що за цим стоїть не лише його хист, обдарованість чи, тим більше, його вміння опинитися у потрібному місці в потрібний час. Якщо цьому лікарю в чомусь і справді пощастило, то це народитися й зростати в родині, де добре знали ціну таким простим й водночас надзвичайно важливим речам: сумлінності, наполегливості, цілеспрямованості та відповідальності за свої слова і вчинки. Знали і навчали розумінню того, що освіта хоч і відкриває дорогу для професійного злету, але не тільки диплом робить тебе людиною, а ще й інші, у тому числі, й загальнолюдські чесноти.
Михайла виховували мама Елла Михайлівна, провізор вищої категорії, бабуся Галина Іванівна, завідувачка лабораторії комбінату хлібопродуктів та дідусь Михайло Степанович, який працював викладачем у технікумі механізації. За словами Михайла Олександровича, саме вони й заклали той внутрішній фундамент, на якому сьогодні тримається його характер. Саме з цієї родинної атмосфери й виросла його звичка постійно рухатися вперед. Тому й лікарська професія для нього – це не лише про знання, діагнози й сучасне обладнання. Це насамперед про повагу до людини. Про співпереживання. Про здатність вислухати, Про прийняття рішення і відповідальність за нього. Про бажання постійно удосконалювати свої фахові знання й намагатися ставати кращим у своїй справі.
Мабуть, саме тому, коли я запитувала Михайла Олександровича про його лікарські будні, він більше говорив про те, що йому ще треба зробити.
«Медицина не стоїть на місці й тому навіть найкращих але вже вчорашніх, університетських знань вже недостатньо для лікаря в його теперішній медичній практиці. Якщо справді хочеш хорошим спеціалістом, не дозволяй собі зупинятися на вже досягнутому рівні…»
Звідси – й навчання в аспірантурі. Чомусь думаю, що в його робочому кабінеті завжди знайдеться щось недочитане, недосліджене, над чим йому потрібно подумати, попрацювати. Й це не про гонитву за кар’єрою. Думаю, що це радше про внутрішню потребу розвиватися у своїй спеціальності, намагатися знати більше, аби краще допомагати людям.
Працюючи там, де від нього щодня залежить чиєсь здоров’я, а часом і життя, Михайло Колотило продовжує вибудовувати свій професійний шлях – наполегливо, послідовно, без зайвого поспіху, але й без зупинок. У його історії немає випадкових сходинок. Є родина, яка дала правильні орієнтири. Є хороша базова освіта. Є професія, які він обрав свідомо. Є постійне прагнення знати більше. І є характер – той, що не дозволяє зупинятися на досягнутому. Власне, саме так і формується справжній лікар – не лише з підручників та дипломів, а з родинних цінностей, щоденної праці та щирого бажання бути корисним.
Утім, є в житті Михайла Колотила й інша сторінка професійної біографії – й вона не вимірюється кількістю пацієнтів чи наукових публікацій. Під час початку повномасштабного вторгнення змінив білий лікарський халат на військовий однострій. А за тимчасової часткової облоги Ніжина активно волонтерив – в період, коли місто жило в особливій реальності, коли для багатьох його мешканців – цивільних та військових - звичайні речі ставали надзвичайно важливими, а підтримка одне одного чи не найціннішою, він намагався скоординувати дії своїх колег-медиків на активізації діяльності мобільних медичних груп, забезпеченні захисників на блокпостах та підступах до міста, а також пересічних ніжинців та ВПО, зокрема, кризових категорій населення – дітей, пенсіонерів, людей похилого віку тощо усіма необхідними медичними препаратами.
Наскільки цінною тоді була ця підтримка й допомога? Мабуть, про це краще розкажуть його відзнаки – нагрудний знак від Міністерства оборони «За військову доблесть», ордени Святого Великомученика Юрія Переможця та Святителя Миколая, які Михайло Колотило отримав від Предстоятеля Православної церкви України митрополита Епіфанія. А напередодні цьогорічного Дня медичного працівника скарбничка його фахових та духовних відзнак поповнилася високою і надзвичайно дорогою для Михайла Олександровича нагородою – Указом Президента України за значний особистий внесок у розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги та сумлінне виконання службового обов’язку йому присвоєно звання «Заслужений лікар України»…
Повернувшись до цивільного життя, наразі лікар продовжує працювати з людьми і для людей. Тільки тепер його допомога – суто професійні знання, професійний досвід та відповідальність. Й, можливо, у цьому є свій особливий сенс: хлопчик, якого свого часу мама, бабуся та дідусь вчили поважати людей, виріс у лікаря, для якого людське життя стало професійною відповідальністю. І відповідальністю батьківською – стати прикладом для своїх найдорожчих принцес, донечок Кіри та Стефанії, яким лікар наразі намагається присвятити кожну хвилину свого вільного часу. Хоч в нього його залишається небагато. Адже він і далі продовжує вчитися. І далі працювати. І далі ставити перед собою нові цілі. Бо, здається, у свої тридцять чотири тільки починає писати найцікавіші сторінки своєї професійної біографії….
Катерина Михайленко. На знімках: Михайло КОЛОТИЛО. фото з домашнього архіву лікаря
