У кожного своя історія війни. У когось вона вимірюється кілометрами доріг, якими довелося їхати у невідомість, у когось — роками розлуки з рідним домом, а в когось живе у спогадах про мирні дні, які тепер здаються такими далекими…

Ця жінка — Галина Смольніченко. На початку повномасштабної війни вона переїхала з чоловіком з Нової Каховки до Ніжина, залишивши за спиною рідні вулиці, звичне життя і дорогі серцю місця. А нині, коли осінь розсипала під ногами золоте листя, вирушає по гриби на Ічнянщину, у Вишнівку. Бо навіть далеко від дому хочеться бодай на мить відчути ту просту людську радість, яка була з нами до війни: побути серед лісу, вдихнути запах осені, знайти під деревом міцного боровичка чи червоноголового красеня.

— Грибів цьогоріч багато, — ділиться жінка. — Тільки знаєте, чогось не дуже радісно від того. Наче не перед добром це все…

І в цих словах — не просто спостереження грибника, а гіркий відгомін пережитого. Вона пригадує, як і в Новій Каховці перед війною гриби вродили щедро. Тоді теж поверталися з лісу з повними кошиками — і білих назбирали, і красноголовців, і бабок. Здавалося б, звичайні осінні клопоти, маленькі радощі, знайомі кожному, хто хоч раз ходив на тихе полювання. Та тепер ці спогади відгукуються тривогою: а раптом щедрість лісу знову віщує щось недобре?

Ми придбали у неї цього боровика-велетня. А вже потім зважили — потягнув на цілих 750 грамів! Ось така собі осіння радість, справжній лісовий дарунок. І наче вмістилося в ньому значно більше, ніж просто гриби: трохи тепла, трохи ностальгії, часточка далекого дому й цілий клубочок непростих думок.

Дивишся на цю жінку, на її грибний улов — і думаєш, скільки всього довелося пережити людям, які через війну стали переселенцями. Як багато вони залишили там, за сотні кілометрів, і як старанно вчаться жити тут, на новому місці. Знаходять знайомі радощі, їдуть до лісу, торгують дарами осені, діляться спогадами. І, мабуть, найбільше мріють про те, щоб більше ніколи не доводилося шукати прихистку далеко від рідної домівки.

А грибний сезон хай буде щедрим просто тому, що природа так вирішила. Хай повняться кошики, хай пахне лісом і свіжою осінню, хай попереду буде багато світлих днів. І нехай наступні спогади цієї жінки про Нову Каховку будуть уже не про те, яким щедрим був ліс перед війною, а про те, як нарешті повернувся мир і можна знову жити без страху, чекати добрих новин і радіти звичайним речам.

Бо найбільше добро, якого ми всі сьогодні чекаємо, — це мир. І щоб жоден грибний урожай більше не навіював тривожних передчуттів…