Годинникарство – давнє шановане ремесло, яким займалися справжні майстри своєї справи. Ніжин.Сіty віднайшов у місті людину, яка у цій справі вже 44 роки. Віра Удовик розповіла про цей романтичний, нетиповий для жінки фах та чому обрала саме цю професію.
«Я закінчила Чернігівське професійне училище №15 за спеціальністю годинникар. Тоді цей фах опановувало чимало дівчат. Нині я в Ніжині одна серед чоловіків, які працюють у цій сфері. Свою роботу я дуже люблю», – ділиться жінка.
Нині вона працює у невеличкій, непримітній, на перший погляд, майстерні, яка розмістилася на другому поверсі мінібудинку побуту ТОВ «Світоч» по вулиці Московській (навпроти центрального ринку). На ній немає великої вивіски чи якоїсь маркетинг-приманки, лише лаконічна назва: «Ремонт годинників» та майстерню жінки-годинникаря ніжинці добре знають.
Віра Удовик за роботою
Віра Удовик родом з села Кунашівки, там закінчила 8-річку, далі – 10-11 класів Ніжинської ЗОШ №9. Професію обрала свідомо.
«Вирішила – буду лікувати годинники. В наш час годинник був розкішшю. А догляд часомірів завжди був справою потрібною. Із масовим виробництвом годинників постала потреба у більшій кількості годинникарів. Знаєте, то, мабуть, так доля мені підказала щодо професії. У старших класах у школі розігрували лотерею і я придбала. Я єдина на всю школу виграла наручний чоловічий годинник «Слава», який й досі зберігаю».
Дівчина вчилась гарно, була старанною, допомагала у навчанні вроджена риса характеру – посидючість, яка неабияк потрібна у цій тонкій професії. Після занять приходила додому і годинами «довбалась» у годинниках, досягала майстерності, застосовуючи базові навички у професії.
Навчання Віра взяла направлення у районний побутовий комбінат. Та для молодого спеціаліста місця у районі не знайшлося, тоді дівчину направили на роботу в міський побутовий комбінат Ніжина. Працювала у цеху по ремонту годинників.
«Пам’ятаю, як переступила поріг цеху – юна, тендітна дівчинка. А там чоловіки – досвідчені аксакали справи – так глянули на мене! Та я з перших днів показала, що це моє. І знову ж допомогла моя природна посидючість, наполегливість, витримка та бажання працювати. Переймала на практиці цю тонку професію. Тоді годинники в основному були механічні, марки «Луч», «Слава», «Побєда».
Тоді був план, який потрібно було виконувати. Але все залежало від складності механізму, можна було і над одним день провештатись», – ділиться Віра.
Настали непрості часи. В 90-х почали закриватися організації. Віра з колегами переходить працювати в організацію обласного відомства –«РемПобутТехніка», яка згодом закрилася. Жінка пригадує: «Мої колеги-годинникарі розбрелися хто куди. Мене ж приютила «Райспоживспілка». Я потрапила в гарний колектив. Мій начальник розумів, що професію годинникар у місті потрібно зберегти. Згодом мій директор Олексій Дрозд (нині покійний) відкрив власну справу, яку продовжила його дружина. І тепер я тут, за що дуже вдячна».
На робочому столі Віри Удовик головні інструменти – лупа для збільшення механізму, маленькі викрутки і пінцет та купа «хворих» годинників.
Робоче місце майстра
«Нині приносять в ремонт, здебільшого, кварцові. З ними складніше, механіку я знаю краще. Сучасні складніше ремонтувати, на них фурнітуру важче знайти. Та й годинників нині стали менше носити. А у кожного годинника своя специфіка. Це тільки зі сторони може виглядати так, що годинниковий майстер увесь день сидить за столом та робить монотонну роботу, перебираючи детальки. Проте однакової роботи не буває. Розбираючи кожен наступний годинник, помічаєш родзинку, властиву тільки йому», – ділиться майстриня.
Віру підтримує чоловік Анатолій. Він допомагає в тому, що жіночим рукам не під силу – щось підточити, підпиляти. Донечка Світлана – педагог в столичній гімназії, син Вадим – капітан вітрильних суден. Має жінка двох онуків. Старший Руслан – студент, менший Максим – школяр. Найменшому подобається бабусина професія.
На питання, чи має майстриня власну колекцію годинників, відповіла, що ні. Вона любить їх дарувати.
Часоміри
До слова. Ще в минулому столітті в Україні чи не в кожній області був технічний заклад, який навчав цій професії терпеливих учнів. Проте зараз не збереглося жодного.
