Валерія Клапчук заспівала англомовну пісню «Stop» під акомпонемент українського народного інструменту — бандури. Ніжин.Сіty поговорив з відомою бандуристкою про її творчість та плани.
Валерія Клапчук — випускниця факультету культури і мистецтв НДУ ім. М. Гоголя, вихованка класу народного артиста України, професора Миколи Шумського. У 5 років розпочала вчитися грі на бандурі, а вже у свої 20 може похвалитися відомим ім’ям, об’ємним багажем творчого напрацювання: лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів та фестивалів. Валерія навчається відмінно, за що три курси (з 1-го по 3-й ) отримувала Гоголівську стипендію. Учасниця конкурсу «Красуня Ніжина-2017», переможниця в номінації «Красуня Ніжина — талант».
Закінчивши Гоголевий виш, після магістратури, талановитій випускниці рекомендували вступити в аспірантуру. Валерія пройшла прослуховування в консерваторіях Києва, Харкова, Одеси, отримавши схвальні відгуки. Дівчина розповідає, що зустрічалася і з заслуженим бандуристом України Тарасом Яницьким, який рекомендував їй зайнятися педагогічною діяльністю. Маючи власні методичні розробки, паралельно, веде уроки вокалу у приватних дошкільних закладах Києва і Броварах та займається гастрольною діяльністю. Нині збирається на двотижневе гастрольне турне Закарпатською областю.
Родом дівчина з Броварів Київської області. Вихованка Київської музичної школи, дитячої школи мистецтв № 2 імені Михайла Вериківського, де на художньому відділі опановувала малюнок, живопис, скульптуру. Займалась спортом. У 14 років захистила кандидата майстра спорту в художній гімнастиці. Маючи букет творчих здібностей, дівчина вирішила продовжувати себе у музиці.
Про себе розповідає: «У випускному 11 класі взяла участь у юніорському конкурсі грі на бандурі, який проходив у Ніжині. Отримала гран-прі. Після конкурсу мама підійшла до професора Шумського та запитала: «Нам продовжувати чи кидати?» На що професор відповів: «Беззаперечно продовжувати!»
Бандуристка має власний стиль виконання. Вона розповідає: «Бандура — народний інструмент, у ній душа нашого народу. Але вона може звучати і по-рокерськи! На ній можна грати і джаз, і блюз, і ще цілу низку різноманітної музики. Нині бандура модернізувалася, я б сказала осучаснилась, на ній можна заграти від світових хитів до року, додавати посилювачі звуку… За тембром звучання з бандурою не може порівнятися жоден інструмент. Це неймовірне багатство тембру. Є такий бандурист-новатор, композитор Матвіїв Георгій, у якого бандура звучить по-новому, він на ній імпровізує. Композитор відкрив елементи, які розкрили інструмент з іншого боку. Ним написано дві збірки. Моя ж улюблена з його репертуару — «Блюз нічного причалу».
«Кліп отримав схвальні відгуки від провідних бандуристів України. Ідея кліпу виникла ще 3 роки назад, коли я проаналізувала всю бандурну практику, і виявила, що кліпів з унікальним інструментом дуже мало. Саме в цій відео-роботі використовується лише бандура з голосом виконавця. Ніякі електронні інструменти не перекривають чистє та природнє звучання інструмента. На цьому зупинятися не збираюся. І всіх бажаючих запрошую до сольного концерту, який відбудеться 29 грудня у Ніжині в приміщенні кафе «Le Grand», — ділиться Валерія Клапчук.
— Валеріє, навчаючись у Ніжині ти давала сольні концерти? Як ніжинський слухач сприймає автентичних музикантів?
— Мої сольні концерти відбуваються і в кафе «Автограф», і в університеті. На жаль, публіка замала. Адже слухач такої музики специфічний. І якщо аудиторія з 20-30 людей, це вже досягнення. Узагалі публіка — це святе для артиста. І тому, перш ніж виступити перед будь-ким, маєш відповідально підготуватися і зробити свою справу професійно.
— У твоїх планах стати музикантом чи все ж таки хочеш пов’язати життя з викладацькою діяльністю?
— Хочу бути виконавцем, але викладацька справа теж вабить. Для мене бандура – це мій хліб. Впевненість у завтрашньому дні. Викладацька робота, на мою думку, це добре, але має високі вимоги: знати іноземну мову, мати публікації у міжнародних виданнях. Вимоги збільшуються, і треба відповідати ним.
— Все ж таки в Ніжині не залишилася?
— За час навчання всім серцем прикипіла до цього прекрасного міста. Тут є де розвернутися. Є багато напрямів, які можна розвивати: вокальні студії, студії звукозапису тощо. Багато що можна зробити, головне - ідеї та можливості. Та втім доля вирішила інакше.
— Повертаючись до музики і творчості, як на сьогодні люди сприймають українську пісню та автентику загалом?
— Зараз усе насправді відроджується. І його ж ніяк неможливо викорінити - це наш такий генетичний код, наше ДНК.
— Чим тебе вабить музика?
— Неповторністю. Те, що зіграєш раз, не зможеш повторить. У 10-15 хвилин виступу потрібно вкласти уміння, знання, частинку душі і зробити так, щоб саме аудиторія зрозуміла, що ти хочеш донести, розказати. Творів багато і виконавців теж, але тих виконавців, які вміють взяти харизмою, донести технікою, мало.
— Скільки годин на тиждень займаєшся грою на бандурі?
— Успіх не відразу приходить. Аби його досягти, необхідно мати не лише здібності, а й щодня наполегливо працювати, опановуючи гру на бандурі. У середньому займаюсь близько двох годин на день. Звісно, що потрібно годин по п’ять, але у мене інша філософія. Колись мій викладач з музичної школи говорив: «Можна і день займатися, але бездумно, думаючи – можна вкластися в дві години! Але займатися потрібно регулярно, бо м’язи рук швидко забувають, лишається м’язова пам'ять.
— Чи є в твоїй родині музиканти?
— Ні, я не з родини музикантів. Мама — працівник поліції, експерт з ДТП. Сестра - кандидат в майстрі спорту міжнародного класу з лижів та лижоролерів. З 4-х років мама мене віддала на гімнастику. Ірина Дірюгіна, чемпіонка світу, радила, аби у дитини розвивались кінчики пальців, обов’язково потрібно грати на будь-якому інструменті, тоді буде краще опановувати вправи з булавою, стрічкою. Був вибір — домбра, скрипка, бандура. Обрали бандуру. Технічна база, яку отримала в музичній школі, мені нині допомагає, плюс наполеглива праця і любов до того, чим займаюся.
— Зробімо невеличку ретроспекцію. Яким був отой момент «ікс», коли ти відчула, що бандура — це твій інструмент?
— Хочу навести приклад з мого шкільного музичного минулого. Серед народників з балалаєчником ми були в одній категорії і постійно конкурували — змагалися за перше місце. В старших класах я все ж таки балалайку перемогла. І по цей час балалаєчник мене більше не перемагав. Бандура поруч зі мною вже понад 17 років. А отой момент «ікс» розпочався після довгих років наполегливої праці. На першому міжнародному конкурсі, коли високопрофесійне журі оцінювало мою виконавську майстерність, зрозуміла, що бандура - це моє єство, вже більше, ніж музичний інструмент.
— Кажуть: ми є тим, у що віримо. А у що сьогодні вірить бандуристка Валерія Клапчук?
— Я беззаперечно вірю у світле та яскраве майбутнє та як кожна молода людина — у щире кохання.
