Сьогодні, за часів швидкоплинності, тривалі відносини стають все більше і більше рідкісними. Але погодьтеся: завжди приємно бачити людей, які рука об руку прожили ціле життя і при цьому не перестали любити і цінувати один одного. Ніжин Сіti знайшов таку пару серед ніжинців. Знайомтеся: Станіслав Павлович та Валентина Василівна Новах.
Пропонуємо їхню історію.
Він її називає моя Валентинка, а вона його – душа моя. Йдучи вулицями, ця пара завжди рука об рубку. Їм ледь за 80, а вони ніби починають жити: вивчають англійську мову, цікавляться комп’ютерними технологіями, відвідують тренажерну кімнату, постійні гості літературних світлиць, концертів.
«Ця пара активні відвідувачі денного відділення Територіального центру, слухачі університету третього віку. Активні, позитивні і завжди разом», розповідають працівники закладу.
Станіслав Павлович та Валентина Василівна зустрілася в повоєнні роки в Тулі, куди їх доля закинула на навчання. Валентина родом з Тульської області, Станіслав із Запорізької. Обоє вступили в механічний інститут та паралельно працювали на заводі «Арсенал». Станіслав з першого погляду закохався у майбутню свою дружину, бо була симпатична, цілеспрямована, добра, відповідальна. Та Валентина взаємністю не відповідала. П’ять років навчання пролетіло як одна мить. Молоді інженери, а саме таку професію молодята отримали, пішли працювати за призначенням. Станіслав після закінчення поїхав до Кімовська, де трудився на одному із заводів, але часто приїздив до Тули у відрядження та все ж чекав на взаємність від тієї, яку любив усім своїм серцем. А між тим Валентина вийшла заміж та не склалося її подружнє життя. Як тільки про це дізнався Станіслав, мерщій примчав до Тули і забрав Валентину.

Валентина Василівна у розмові замріяно говорить: «Я без нього жити не можу. Пишного весілля з обручками та білою фатою в нас не було, навіть весільного фото у сімейному альбомі немає. Ми зайшли до РАГСу, аби дізнатися, коли можна подати заяву, а там відповіли, що можна відразу, не чекавши місяця. Так ми 1965 року і розписалися».
У 1975 році розпочалася нова ера життя подружжя. Валентина та Станіслав з донечкою Оленкою переїхали в Україну, до Ніжина. Якраз в цей час будувався завод «Прогрес», і до міста з’їжджалися молоді спеціалісти з різних куточків тодішньої держави. Валентина Василівна працювала на заводі начальником бюро технічної документації, Станіслав Павлович начальником технічного бюро у відділі головного технолога. Молода родина отримала квартиру в новострої. Вони скрізь вдвох, навіть на роботу вдвох пішки ходили.
«Треба вміти бути разом. Ми і вихідні теж проводили разом, вдома не сиділи, їздили на природу: в ліс, на річку. Розумієте, нам хотілося родинного затишку. Саме це бажання проходило червоною лінією через все наше життя. Ми обоє – діти війни. Мій батько загинув на фронті в 41у. Його останній лист, в якому він звертається до мами з проханням берегти донечку, сім’я зберігає як реліквію! В цих словах я вбачаю турботу. Саме про такого чоловіка я мріяла, такий у мене він і є! , - ділиться жінка. – Нас, тодішню молодь, формував колектив. Коли ми приїхали до Ніжина, життя кипіло. Хотілося все встигнути, ми раділи життю. Про роботу на заводі та про колег лише приємні спогади. В наших фотоальбомах дуже багато фото з колективом».
«Не ревнували, чоловіка?», - допитуюсь у Валентини Василівни.
«Та ні, - зізнається жінка, - вірила і довіряла йому, бо бачила його щире ставлення до мене. Коли між чоловіком та дружиною нема довіри, то яка ж це сім’я. Ми завжди знаходили порозуміння, хоч в житті траплялися різні ситуації. Навчитися дослухатися до думки один одного, приймати спільні рішення – ось що головне в сімейному житті. Побут, сімейний бюджет та все інше планували разом. Ми завжди до всього ставилися відповідально. Вважали, що в собі повинні розвивати найкращі людські риси і показувати приклад дітям. ».
Станіслав Павлович статури спортивної, займався боксом, лижним спортом і полюбляв в молодості носити свою Валентину на руках. Завжди дарував їй квіти. «Їде у відрядження і завжди везе то гілочку мімози, то троянди. А одного разу із Середньої Азії привіз чоботичулки, які були модні на той час, малинового кольору. Ото був сюрприз!», замріяно посміхається жінка.
Проходили роки, ріс та мужнів Максимко, нині тішать дідуся та бабусю троє онуків та двоє правнучат, які частенько навідуються у гості. Розростається гілля родового дерева Новах. А вони і п’ять десятків літ після одруження все ж такі невгамовні, а головне – турбуються і підтримують одне одного. Бо вогонь їхнього щирого кохання, яке пронесли в своїх серцях через півстоліття спільного життя, не тліє, а досі горить, зігріваючи теплом усю дружну родину.
