Книги наших земляків : "Де гуляв козак Пручай".
Пора б і вам дізнатися. А для цього…
Саме під такою назвою вийшла у світ нова книга українського письменника і журналіста Анатолія Шкуліпи. Це – художньо-публіцистичний нарис про один із мальовничих куточків України, невеличкий поліський хутірець Пручаї, що на сході Прилуччини.
Пручаї – «мала» батьківщина письменника. І саме чарівна природа рідного краю сформувала у Анатолія тонке відчуття краси, неперевершену пісенну ліричність, а ще – образне сприйняття світу. Праця на землі дозволила зрозуміти одвічну хліборобську філософію – філософію Правди, а люди, які оточували його з дитинства, вплинули на формування характеру, на життєву позицію, дозволили сформувати письменницьке кредо – жити й писати по совісті.
Актуальність цієї книги важко перецінити. Бо це не лише розповідь про окремо взятий хутірець, це – повість про долю України.
Скільки таких вимираючих хуторів засіяно на теренах нашої поруйнованої і нещадно розкраденої України!..
Колись родючі поля і неперевершеної краси гаї зманювали на ці землі гордих і мужніх козаків-запорожців, і вони оселялися тут, обростали родинами, ставали добрими господарями, годуючи не лише себе, але й добру половину Європи.
І множилися на зелених пагорбах мальовничі хутори… І розквітала матінка Україна…
А далі – немов би зурочили! Російський царат, більшовицька влада, недолугі власні партійні керівники зробили все, щоб знищити українське село, завбачливо заклавши під нього міну уповільненої дії.
І зачерствіла земля, зарясніла бур’янами, а що головне – зачерствіла хліборобська душа, закам’яніло людське серце. І збайдужіло воно насамперед до землі, яка безліч разів рятувала народ у скрутну годину, витягувала з прірви понівечені родини, а разом із ними – і всю Україну.
І ось тепер ці землі хочуть розпродати… Кому? Чи не газпромівським зайдам?..
Актуальність нової книги Анатолія Шкуліпи не викликає сумніву. На часі вона, дуже дохідлива й різноманітна у своєму викладі, а тому – ще дужче потрібна. Бо, на щастя, ще не до кінця звелися в Україні справжні господарі, не обірвалася пуповина завзятої працьовитості й відповідальності.
Відтак і подумалося: якби кожен із трьох тисяч українських письменників написав книгу про свою «малу» батьківщину, ми б створили нову, правдиву, незаангажовану історію України, цілу галерею живих, неперебутних образів і характерів… Тільки тут письменницького хисту мало, необхідно ще й любляче серце… Таке, як у Анатолія Шкуліпи. Адже він описав свій хутірець від хати до хати, від родини до родини, від хвіртки до хвіртки, звільнивши від надокучливого бур’яну оте глибоке коріння, яке має проростати й далі, радуючи світ рясними сходами… Сходами прийдешніх поколінь, бо ця книга не стільки про минуле, як задля майбутнього.
Це ж треба було помітити!.. Де жити…
У пазусі Бога –
і небо, й дорога.
У пазусі Бога –
впритул і здаля –
Не просто теплінь, а
душевна знемога…
У пазусі Бога –
забута земля.
Хочеться сказати добре слово про головного винуватця написання й виходу цієї книги. Якби не він, багато чого так би і вмерло. Разом з Анатолієм Григоровичем, бо вхолосту він би не взявся працювати, так би мовити, в шухляду. Бо там у нього й так із десяток добротних книг… І п’єс, і повісті, й широкоформатного глибокоісторичного роману (про період, про який іще ніхто не писав), і публіцистики, й пісень (разом із музикою), і, звичайно ж, його незрадливої поезії.
У книзі скупо зазначено, що видання здійснене з ініціативи й при фінансовій підтримці підприємця Володимира Повха. Але автор ставить його на перше місце!.. Поперед себе…
Так і фотографії на форзаці розміщені.
Спонсор і автор.
Чим міцніший фундамент, тим добротніший будинок… І тим надійніше він стоїть.
Володимир Миколайович – людина не байдужа, а головне – реально мисляча…
Він би із задоволенням уклав кошти, які витратив на видання книги, в якусь свою подорож… Уже багато країн об’їздив… На полювання, риболовлю чи й просто – на екскурсію…
Аж ні!.. Не поскупився, як багато хто із «імущих»… Не пропив і не проїв, не прогуляв і не протринькав чортзна-де і чортзна з ким, а взяв – і залишив по собі пам’ятник… Щоб і далекі нащадки причастилися цією мальовничою красою. Його незабутніми Пручаями, колискою козаків і солов’їв.
Він зробив посильний внесок у майбутнє!.. Адже ті, хто візьме до рук цю ошатну книгу, завтра будуть вершити долю нової України!.. Землі, яка в серці кожного із нас.
Колись і Володине дитинство помелькало босими п’ятами в Пручаях… І хоч народився він у Прилуках, пізнавав ази життя в бабусі, татової мами, до якої досить часто приїздив, надто – на канікули…
Незчувся, як і прикипів серцем до цієї краси…
Через луки і левади,
Через хвилі навпростець
Очманіння – до упаду
То у небо, то в чебрець.
Нам би заздрили швейцарці,
Щоб хоч раз тут побули!..
А якби іще й по чарці,
Де вгинаються столи…
То й Швейцарію б забули
У поліському раю.
Вмить би фази перемкнули
На Швейцарію мою!
Не випадково ж Пручаї так і нарекли в народі: українською Швейцарією…
Справді нерукотворна краса.
Пан Володимир має бізнес на Харківщині, де мешкає вже давно, проте серце його завжди тут, це відчувається.
Варто добре слово сказати й на адресу видавця – Василя Васильовича Лук’яненка, випускника Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Певен, що колись, взявши до рук книгу Анатолія Шкуліпи «Де гуляв козак Пручай», і про нього казатимуть із пошаною, як про відомих видавців-попередників… Бо він таки вклав душу у видання цієї книги.
А заодно – це й висока марка честі ніжинського видавництва «Орхідея», творіння рук і винахідливості приватного підприємця Василя Лук’яненка.
Адже в такій складній економічній ситуації, в якій перебуває вся Україна, творити прекрасне не так то й просто.
А видання й справді заманливе… І рідкісне, бо малим накладом здійснене.
Цупку обкладинку, на тлі мальовничих Пручаїв, прикрашає картина відомого українського художника Миколи Івасюка «Козак з дівчиною біля криниці».
Дивина! Картина написана століття тому… На далекому заході України… А наче з Пручаїв списана, як каже автор книги… Із отого самого козака Пручая, засновника хутора… От що значить майстерність!
А поки що…
На хуторі і тінь не промайне,
Не хльосне навіть звук серед дороги.
Та все ж не дочекається мене
Ота печаль між радості й тривоги.
Повністю розділяю її… Разом із прекрасним тріумвіратом – у складі автора, спонсора й видавця.
Доречно нагадати походження цього давнього і не всім зрозумілого слова…
Укладення тріумвірату стало, як казали в древньому Римі, «союзом слави Помпея, грошей Красса і розуму Цезаря». Разом вони змогли провести ряд важливих для себе рішень. Точнісінько так само, як нині зробили Анатолій Шкуліпа, Володимир Повх і Василь Лук’яненко.
Олександр ЗАБАРНИЙ,
доцент кафедри української літератури та журналістики
Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя
