Багато хто з нас пам’ятає стару бабусину швейну машинку, на якій підшивали штори, шили сукні, ремонтували вбрання, так як був величезний дефіцит одягу. Пелюшки та сорочечки — рятувала тільки вона.
Загадкова дерев’яна скринька з ключиком таїла в собі цілий світ творчості. З прокруткою коліщатка починалося творитися щось неймовірне…За пару годин виходила сорочка. Пам’ятає такий мамин агрегат і ніжинець Володимир Овчаренко. Завдяки йому обшивалась вся родина.
«Пару десятків років тому така машинка була в кожній сім’ї! Кольорові візерунки на чорному лакованому корпусі та ажурний орнамент, яким були щедро прикрашені металеві деталі – знаменита «Подолка», - пригадує Володимир.
Нині ж Володимир «лікує» швейні машини. Він дипломований фахівець з їх ремонту. Обрав професію всупереч маминим планам. «Як то воно було розкажу, - далі ділиться Володимир у розмові, - батьки бачили мене юристом. Я закінчив школу на відмінно. Це був 1974 рік. Мама хотіла аби я вступив до Чернігівського юридичного технікуму, а я думав собі, для чого воно мені. Юрист - це так нудно, сидиш собі «папери» перекладаєш. І я всупереч всіх родинних рішень подався до Донецького технікуму легкої промисловості. Вступив на факультет швейного виробництва, обрав фах техніка - механіка. Щоб мене так «тягло» до тих машин, то ні…З дитинства голку вмів тримати у руках. Щось собі «підмайстровував» з одягу… Пам’ятаю свою першу відремонтовану машинку – це була ножна «Подолка». На третьому курсі, вісім місяців практики у Миколаєві, на швейній фабриці «Маяк». На четвертому – два місяці на швейній фабриці в Артемівську. Сподобалось.»
Після років навчання Володимир набив руку, і не тільки майстрував швейні агрегати, але вправно вправлявся у пошиттю одягу. Після закінчення, по направленню, подався працювати на швейне об’єднання «Калужанка». Але в ті часи кожен повноцінний чоловік повинен був відслужити в армії, і тому у 20 років пішов на службу. І там армієць показав, що на всі руки майстер.
«От тоді я в нього був на особливому рахунку, - жартує Володимир, - добавка завжди була на тарілці». Парубком Володимир вже власноруч міг пошити і брюки, і навіть сорочку. Після армії влаштовується слюсарем – ремонтником на Ніжинську швейну фабрику, згодом «рукатого» здібного молодого спеціаліста підвищують, він стає заступником головного механіка. Працює та паралельно здобуває вищу освіту у Київському політехнічному інституті. Нині швейної фабрики у Ніжині вже немає. Та фахівець з ремонту швейних машин Володимир Овчаренко у Ніжині затребуваний. Він й передає свій власний досвід молодому поколінню: викладав спецдисципліну – швейне обладнання в Ніжинському ліцеї сервісу та побуту, а нині ремонтує швейне обладнання в Ніжинському аграрному ліцеї. Через його здібні руки пройшло сотні зламаних агрегатів, від старовинних такі як «Зінгер» до сучасних «китайців». Каже, що найчастіше у машин «зношується серце», тобто виходить з ладу човниковий комплект: «Та все ж якої складності не буває робота на все потрібен час та, головне, неабияке терпіння, адже в цій професії, воно чи не головний чинник. Бувало таке, сидиш, довбешся, ну…! Наче все. А тут раз і не працює. Тоді відкладаєш до ранку. І вже із свіжими думками знову приступаєш до роботи».
«Старі швейні машинки - це набагато більше, ніж простий інструмент, в них живе душа епохи, в них свій характер. А от сучасні - хоч і практичніше, проте давно вже перетворилися в звичайне побутове обладнання, - вважає Володимир, - До речі, зі старовинними швейними машинами пов’язано безліч легенд. Згідно з однією з них, в 1998 році компанія «Зінгер» оголосила про пошук своїх машинок з серійним номером, що починається з одиниці. З чуток, щасливого власника такого раритету очікує винагорода в розмірі від 30 тисяч до мільйона доларів, тому антиквари почали масово скуповувати машинки. Офіційного підтвердження цьому немає, але, як то кажуть, диму без вогню не буває…»
Принцип швейної машинки – стібок у дві нитки, які працюючи в унісон, творячи дива швацької справи. Тож, не дивно, що доля привела у життя Володимира дружину за професією швею - закрійницю. Його Людмила – на всі руки майстриня. «В дефіцитні 90-ті, коли і шкарпеток не до купишся, Людмила обшивала всю родину. У нас троє дітей, і всі ходили в школу з «голочки». Практично весь одяг шився вдома.», - каже Володимир. У дружини невеличка майстерня з пошиву та ремонту одягу. З трьох дітей Овчаренків, донечка Катерина переймає сімейну справу. Закінчила Ніжинський коледж культури та мистецтв ім. М. Заньковецької та працює разом з мамою.
«Цінність робітничих професій завжди буде актуальною у суспільстві. А що не став юристом – не жалкую,» - зазначив наостанок розмови Володимир.
