Перші підозри на те, що календарне 8 Березня власне як жіноче свято весни та краси було якесь несправдішнє, закралися у мене, дитини так званого періоду розвиненого соціалізму (чи недорозвиненого комунізму), ще у школі. Дуже вже ненатурально й навіть трохи смішно виглядало воно – від штучних завчених фраз на кшталт «вітаю, бажаю» до вручення «сильною» половиною нашого класу подарунків – штучних пластикових тюльпанчиків на підставках та носових хусточок у поліетиленовому пакеті (достойна відповідь на наші такі ж копійчані сувенірні кораблики з нагоди 23 лютого), сором’язливо схованих для кожної дівчинки в пеналі її парти.
Та й чому діти мусили чекати на той єдиний березневий день, щоб, запросивши до школи мам на виховну годину, з котиками в руках і подарунками, придбаними, до речі, за батьківські гроші, перед усім класом віршовано зізнаватися їм у своїй любові, якщо вдома завжди можна було просто пригорнутися до найріднішої у світі матусі, відчути тепло її лагідних рук, обняти й тихенько прошепотіти на вушко їй про те, як її любиш. А вірш той, що перед усім класом та гостями треба було прочитати, ми з мамою ще звечора вивчили, і вранці двічі повторили.
Ще й вчительці на подарунок треба було класом скидатися…
Інша справа, наприклад, Різдвяно-Новорічні свята – з гостинцями від Святого Миколая, подарунками з-під ялинки, веселою Колядою, гамірливими щедрівками й засівками…Або Великдень. Навіть не в пам’яті, а в самісінькому серці назавжди залишився духмяний аромат великих та розкішних (маленьких формочок мама не визнавала) пасок. Вийнявши з печі, вона виставляла прикрашені квітами й голубами з тіста сонячні паляниці рядком на лавці, застеленій білим полотном і їхній духмяний аромат миттю наповнював виметену й вимиту до блиску світлицю, осідав на розвішаних по стінах розшитих чудернацькими візерунками, яскравими квітами та казковими птахами рушниках. Ми із завмиранням серця чекали на цей урочистий день, на свячені паски і крашанки, на обновки й гостинці. Дорослі жили своїми передчуттям скорої зустрічі з родиною…
Пізніше, вже в якомусь зі старших класів наш сивочолий вчитель-історик більш-менш дохідливо виклав нам історію заснування цього березневого свята. Розповідав про виникнення жіночих трудових заворушень у США, про боротьбу жінок за свої права, однак при цьому чомусь в досить іронічному стилі змалював нам політичний портрет німецької соціал-демократки Клари Цеткін та інших політичних та профспілкових світових лідерок, які піднімали жіноцтво проти гендерних утисків та дискримінації. При цьому навіть жодним словом не обмовився хоча б про страйк, на який вийшли пітерські ткалі 8 березня 1917 року (23 лютого за старим стилем), і який спонукав пролетарів до початку лютневої революції, а врешті - до розпаду російської імперії. Далі все зводилося до розмов про традиційні цінності і «слабку» стать, яка не повинна перейматися питаннями політики чи економіки. Це є прерогативою чоловіків, великих державних мужів у той час, поки жінки порядкуватимуть на кухні, глядітимуть дітей чи вишиватимуть хрещиком. Он, мовляв, скільки маємо прикладів, коли чоловіки приймали доленосні рішення й потім мужньо й самовіддано їх реалізовували. Ось хоча б з історії нашої власної держави - розкуркулення і створення колгоспів, проблеми НЕПу і будівництво розвиненого соціалізму, перемога у великій вітчизняній і Другій Світовій війнах, відбудова знищеного війною народного господарства, освоєння цілинних земель та космосу, успіхи в економіці та на міжнародній арені – все це відбувалося під егідою чоловіків.
Не зважаючи на досить юний вік, ми ж десь у глибині душі трохи сумнівалися, що все це відбувалося тільки зусиллями та розумом самих чоловіків. А як же жінки? Вони ж теж були десь поруч? Чи, може, й не тільки поруч, а ще й попереду? У багатьох вдома ще були живі свідки багатьох тих буремних подій – бабусі й прабабусі, які іноді теж розповідали нам не газетні, не художні, а правдиві й болючі жіночі історії пережитого ними українського геноциду, розпіареного колгоспного розквіту, а насправді, колгоспного кріпацтва, тяжких і голодних окупаційних чи партизанських, госпітальних буднів, відбудови пошматованих війною міст і сіл, пошуку шматка хліба чи ліків для хворої дитини… Серцем розуміли, що без них, цих щирих і простих жінок, без їхньої самовідданості й жертовності, які вони проявляли під час того лихоліття, сьогодні нас би просто не було в цьому світі. Здавалося, вже одного цього було б достатньо, щоб висловлювати їм свою повагу та любов щодня, а не тільки у «червоний» день березневого календаря.
Від верстата – до кастрюль
Звісно, задекларувавши на рівні держави гендерну рівність чи, як тоді казали забезпечивши рівні права та можливості всім без винятку і без поділу за ознаками статі, час від часу чоловіки при владі іноді показово допускали жінок до нижніх її щаблів, поблажливо дозволяли сідати за кермо трактора, автомобіля чи навіть трамвая, навіть у космос, було, відправили, однак по великому рахунку роль жінки навіть в тодішньому нашому, здавалося б, прогресивному суспільстві була не надто помітною, а місце її зазвичай зводилася до кухні, облаштування домашнього побуту, турбот про дітей та родину.
Звісно, конституційно задекларувавши на рівні держави усім громадянам рівні права та можливості, час від часу чоловіки при владі таки допускали жінок до нижніх її щаблів, обирали до місцевих рад, поблажливо дозволяли сідати за кермо трактора, автомобіля чи трамвая, навіть у космос якось пропустили… Та по великому рахунку суспільно-політична роль жінки в тодішньому суспільстві була не надто помітною: демографічні диспропорції прослідковувалися майже в усіх сфері економіки. Особливо це було помітно в бюджетній сфері, зокрема, в галузі освіти та медицини, де превалювали жінки. Багато жінок працювало на підприємствах легкої промисловості, побутового обслуговування й громадського харчування, але переважно фахівчинями середньої ланки з меншою зарплатою та специфічними умовами для роботи. Натомість чи не всі керівні посади на цих підприємствах були зайняті чоловіками. Нехай… Зате скільки хороших, приємних слів чоловіки адресують їм з нагоди 8 березня. Квіти подарують. Може, премію випишуть. Ось, навіть вихідний день для жінок залишили….
І ще трохи про гендер
Справді, дуже погано, що як раніше, так навіть і сьогодні, багато жінок не вбачають чогось поганого в тому, що, скажімо, крім основної роботи на виробництві, вони продовжують тягнути на собі непросту ношу по облаштування побуту, веденню домашнього господарства, звісно ж, народжують дітей, ходять за покупками, готують, прибирають, словом, виконують неймовірну кількість іншої, почасти непомітної та незначимої роботи. Припускаю, що комусь з них, може, й зручно почувати себе в якості «берегині домашнього вогнища», інші просто не уявляють собі іншої схеми побудови сімейних стосунків, ще хтось так живе, опираючись на «патріархальний» досвід своїх батьків, не надто переймаючись тим, що життя не стоїть на місці, що суспільство, весь світ рухається вперед далеко не в тому напрямку, який собі обрали вони.
Як думаєте, це випадково? Аж ніяк. Схоже, це продовжують давати свої забур’янені сходи колись посіяних в наших дівчачих головах зерен усталених гендерних стереотипів, на викорінення чи подолання яких, можливо, піде ще не один рік. А, може, і все життя…
… Ранок. Звичайна робоча п’ятниця. Ні, трохи не звична. Сьогодні – восьме березня.Тож хоч не хоч, а думки все про гендер та гендерну рівність. Чи нерівність? Займаю місце в знайомій маршрутці. Їдемо. Аналізую далі. Усі водії у нас - чоловіки, зате кондукторами жінки. Пенсійного віку. Їм би зараз, у пору свого життєвого надвечір’я відпочивати на природі, насолоджуватись раннім цьогорічним теплом, спілкуватися з дітьми та бавитися з онуками, а вони ще працюють. Воно й зрозуміло - на пенсію зараз не розгуляєшся. У салоні також переважно жінки з дітьми, школярі, молоді хлопці з дівчатами, мабуть, що студенти. Всі ми кудись поспішаємо, хтось на роботу, у садок, до школи, на заняття в коледж чи до університету. Чоловіків немає. Навіть не тому, що багато хто з них тепер на фронті. Раз за разом маршрутку обганяють автомобілі – вони там. Теж їдуть на роботу. Сьогодні, мабуть, ще й з тюльпанами та стандартнм для цього дня набором епітетів для своїх близьких жінок -берегинь, «слабкої» статі, весняних та чарівних, ніжних і лагідних...
Не хочу тюльпанів. Як вийду на пенсію, хочу подорожувати. І щоб пенсії вистачало на подорожі. А зараз просто хочу миру і перемоги...
Катерина ГАВРИШ
