На відміну від широко відомих і обласканих тоталітарними режимами «Прапороносців» і «Тронки», «Собору» в роки застою у нашій шкільній програмі не було. А, втім, може, то й на краще, що знайомилися з цим «крамольним» романом Олеся Гончара, в якому головною постаттю є не люди, а старий занедбаний собор з іржавою охоронною табличкою на фасаді, колись і кимось збудований на околиці загубленого у донецьких степах заводського селища Зачіплянка, вже у більш дорослому віці. Принаймні, тоді було значно легше осягнути головну ідею роману.
«Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!»…Що ж означає оте безсмертне, сказане літературним сільським вчителем - берегти собори душ своїх? Для автора твору старий зачіплянський собор став символом величі людського духу, віри людини у торжество добра й справедливості. Впродовж усієї сюжетної лінії ставленням до собору автор випробовує і всіх дійових осіб, тим самим вимірюючи не тільки їхню духовність, а й інші важливі людські чесноти.
Ось вже третій рік поспіль Україною котиться чергова кривава хвиля нових випробувань, на жаль, вже не тільки духовних, перед усіма нами стоїть важке завдання відбудовувати і споруди, і власні душі. Бо скільки ще загубилося в українських степах та лісах ось таких «зачіплянок» зі своїми старими соборами й мешканцями, серед яких є ті, хто - як і в романі - борються за збереження «соборів» людських душ або ж залишаються осквернителями чогось світлого, чистого, святого й чесного…
У Носівці теж був такий собор. Свято-Троїцький собор у центрі цього містечка виріс ще в 1765 році з-під майстровитих рук ніжинських зодчих на замовлення місцевого священника Лукашевича. Протягом свого існування він неодноразово горів, руйнувався та перебудовувався. І хоч неподалік у цьому ж самому містечку були й інші церкви, однак саме він залишався важливим духовним центром носівської громади. Далі історичні спогади про Свято-Троїцький храм у різних документальних джерелах обриваються. Наступні згадки датуються вже тільки березнем 1922-го року, коли настоятелем храму було призначено священика Степана Проценка, який незабаром він був введений у чин архімандрита, а пізніше рукоположений на єпископа…
Тридцяті роки були дуже тяжкими для українського православ’я не тільки на Чернігівщині. Не зважаючи на прохання духовенства й громадськості та їхні численні звернення до центральної влади кількість храмів зменшувалася й на Носівщині. Закриті та недоглянуті, вони приходили в упадок, руйнувалися, а то й безповоротно знищувалися. Збудований на совість, носівський Свято-Троїцький хоч певний час і стояв пусткою, однак пережив тотальну боротьбу з релігією і після того ще в храмі проводилися богослужіння. Однак після чергового погрому, влаштованого комуністами вже у післявоєнний період, вкотре розграбований і зруйнований, він на багато років знову закрив двері для віруючих, а на церковному подвір’ї облаштували базар. У самому ж храмі, як і в описаному зачіплянському, зберігали комбікорми…
З початком горбачовської перебудови вже інші, «кращі» комуністи спохватилися, розпочавши відродження Свято-Троїцького храму за кошти місцевого бюджету, й через три десятиліття церковні дзвони оновленого храму знову почали збирати вірян на службу. Треба сказати, що на той час завдання це було дуже непросте, тож його вирішенням займалися безпосередньо голова виконкому районної ради Віктор Приходько та секретар Андрій Газюра. Багато зусиль для відродження краси цього древнього носівського храму в лоні Української Православної Церкви московського патріархату доклав разом з прихожанами його впродовж багатьох років настоятель отець Михаїл (Гулик).
Однак у квітні минулого року, через військову агресію росії в Україні церковна громада Свято-Троїцького храму ініціювала свій перехід із лона Української православної церкви до Православної Церкви України і вже в жовтні тут відбулася перша літургія за участю священиків ПЦУ. Наразі настоятелем храму та керівником цієї парафії ПЦУ в Носівці є отець Володимир (Буднік). Про те, що у майбутньому він буде священослужителем, отець Володимир знав ще з дитинства. Хлопчик народився у звичайній, але дуже побожній родині на Тернопільщині. Власне, це й не дивно для місцевості, де належність до певної релігії, конкретної конфесії чи релігійного напрямку завжди вважалося нормою, а не винятком, й де православ’я завжди мирно «вживалися» з католицизмом, а в прихожан завжди був вибір куди йти молитися – у церкву, синагогу чи в кірху…
Зростаючи в атмосфері особливої духовності, батьківської доброти й любові, купаючись у духовному сяйві золотоверхих церков Свято-Почаївської лаври, по закінченню школи з маминого благословення Володимир поїхав на Херсонщину. Після того, як настоятель Свято-Успенського кафедрального собору владика Херсонський і Таврійський Ілларіон рукоположив його на диякона, юнак два роки служив при храмі, паралельно готуючись до вступу в Одеську духовну семінарію. Вступивши туди, юний тернополянин навчався легко й невимушено, був старостою групи. Паралельно з навчанням у семінарії брав уроки регенства ( у їхній родині практично всі мали чудовий голос та абсолютний слух) й після того керував студентським хором.
-Ми дуже багато виступали зі своїми духовними концертами в семінарії та поза її стінами, співали у храмах та соборах,- розповідає отець Володимир. – Загалом свою семінарію завжди згадую з теплотою та любов’ю. Адже там я не просто здобував освіту, а й набув неоціненного багажу духовних знань, спілкування з товаришами по навчанню, досвіду проведення церковних служб, проживання разом з монахами у стінах монастирів, участі в різноманітних релігійних, державних заходах тощо.
Повернувшись після семінарії на Херсонщину, отець Володимир отримав свій перший приход у селі Мала Кардашинка. Десять років він був настоятелем сільської Свято-Георгіївської церкви, був мудрим і добрим наставником, духівником, який дбав про своїх вірян і вів за собою вірну йому паству.
На жаль, через трагічну смерть настоятеля храму Святого Духа у Голій Пристані тамтешні віряни залишилися без священика, тому владика прийняв рішення перевести туди отця Володимира. Новий духовний наставник з готовністю взявся опікуватися вірянами, а найголовніше, що тут він почав втілювати в життя свою найголовнішу і найбільше мрію - будівництво нової культової споруди. У церкву рівноапостольного князя Володимира Великого священик вкладав не тільки кошти, сили та вміння, а й часточку власної душі, усі свої мрії про те, щоб і тут, у таврійських степах, як і в них на Тернопільщині, відроджувалася духовність та релігійність, в любові до Бога сповідувалося найкращі християнські традиції та сповідувалися хрещення й причастя, щира віра й покаяння. А звівши стіни, зрозумів, що саме сюди впродовж багатьох років його вело Боже провидіння, саме цей храм перш ніж стати на свій власний духовний шлях він багато разів бачив у своїх давнішніх дитячих снах. Пізніше разом з матінкою Олександрою отець Володимир організував при новому храмі недільну школу, маючи хист до регенства, створив чоловічий, жіночий й дитячий хори.
-Багато людей у нас тоді навернулося до віри, - згадує священик. -Але все зруйнувала війна…- додає з жалем.
Немає храму, отого, з дитинства виплеканого отцем Володимиром в думках й затим втіленого ним у реальність. Не лунають у ньому молитви, не чути в ньому церковних піснеспівів. Знищили його окупанти, разом з усіма мріями й світлими думками панотця та його пастви про любов, доброту й милосердя, про все те, що робить людину кращою, піднімає над ницим, буденним у вищі сфери духу… Не для одного покоління диких завойовників гріхом непростимим, неспокутним залишиться ця свята руїна…
П’ять років тому, що при реставрації голопристанського Святодухівського храму відбилися на склі лики святих на кількох іконах. Недобрим знаком зауважив отець Володимир це знамення Господнє. Витягнувши скло з ликами та взявши його в кіот, священик багато й ревно молився, звертаючись до Всевишнього уберегти місто й людей від усього недоброго, лихого. Коли світом прокотилася хвиля пандемії коронавірусу, від якої померло тоді багато людей, було чимало таких випадків і в їхньому місті, батюшка подумав, що то була найбільша біда. Але ж ні, попереду українців чекало ще одне, ще важче й болючіше випробування -війна. Більше семи місяців батюшка зі своєю родиною та прихожанами тепер вже свого неіснуючого храму місяців провів в окупації не маючи можливості звернутися з молитвою до Господа й своїм духовним словом до своєї пасторської родини власною мовою. Й коли ця можливість з’явилася в отця Володимира вже у носівському Свято-Троїцькому храмі, здавалося, що разом з настоятелем та церковним хором всі янгольські голоси благодатно підносилися аж до неба у сугубій молитві до Всевишнього.
Тепер ця молитва завжди з ним і вірянами, які поступово навертаються до цього древнього і водночас такого юного, оновленого храму. Ця молитва, на щастя, вже наша, рідна, бо виконується мовою, зовсім не схожою на ту, з якою на вустах російські загарбники творили свої чорні справи – руйнували храми й інші святині, вбивали й залякували мирних ні в чому не повинних людей, порушували військові звичаї й творили свої інші справи…
На знімку: лунає у храмі зимова колядка у виконанні чоловічого хору під керівництвом настоятеля храму, керівника Свято-Троїцької парафії протоієрея отця Володимира (Будника).
«Собори душ своїх бережіть, собори душ…» Більш, ніж півстоліття минуло, як було це сказано, а вислів цей залишається актуальним для багатьох з нас, особливо в ці тяжкі, буремні дні воєнної навали.. Прислухаймося кожен до них, зробімо з них висновки. Правильні. Глибокі. Головне - свої, власні…
