Переганяла з-за кордону автівки для ЗСУ, тепер волонтерить, вірить у перемогу й разом з трьома дітьми чекає з фронту чоловіка… Все це – про ніжинську підприємницю й волонтерку Анастасію Янок.
24 лютого у громаді, як і по всій Україні, пройшла низка офіційних заходів та акцій з нагоди третьої річниці від початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України На жаль, у Ніжині вони були затьмарені ще й черговим прощанням іще з одним загиблим воїном, який відтепер назавжди поповнив лави Небесного Воїнства. Боляче… А ще страшно визнавати, що за три роки повномасштабної війни, навіть переживши окупацію, багато людей навіть у нашому місті вже почали звикати до пронизливих звуків сирени під час повітряних тривог і вже часто навіть не реагують на смертоносний гул «шахедів», що пролітали у небі курсом на столицю. Й тільки на серце важким карбом лягає біль і туга за загиблими на полі бою воїнами та в результаті обстрілів і ракетних ударів мирними жителями, за зруйнованими містами й селами, за нашим понівеченим та сплюндрованим майбутнім, а в душі дедалі більше гніву та ненависті до загарбників. Власне, з цього й почалася наша з Анастасією розмова.
«Знаєте, до початку повномасштабного вторгнення ми навіть не розуміли, якими ми були щасливими людьми. У мене була чудова родина, трійко діток, ми з чоловіком займалися улюбленою справою: він – приватними перевезеннями, я намагалася розвивати свій власний маленький бюті-бізнес. У нас було багато друзів, з якими часто спілкувалися, вдома будували нові життєві та професійні плани. Війна змінила все. Змінилися пріоритети, по новому почали сприймати, здавалося б, прості, знайомі, звичні усім нам речі. Й водночас ця війна навчила нас мудрості, виваженості, мужності. А ще вона зробила нас сильними…»
Справді, волонтерству не можна навчитися до нього спонукає власне серце. От якщо бачиш когось, хто потребує твоєї допомоги й відчуваєш, що можеш допомогти, – роби це не роздумуючи. Для Анастасії та Павла Янків волонтерство почалося з дзвінка друга їхньої родини, військового з-під Бахмута.
«Нам би хоч якусь автівку, щоб боєприпаси на позицію не тачкою доставляти», - бідкався Олексій.
Волонтерські осередки в Ніжині ще тільки починали створюватися, ще не було якихось міжнародних фондів чи громадських організацій, які б могли допомогти. Подружжя вирішило робити це самостійно, оголосивши збір на машину для ЗСУ серед друзів та знайомих, доклавши власних коштів. Необхідну суму зібрали швидко, знайшли й відповідний транспорт - у Литві. Там автівки були чи не удвічі дешевші, ніж в Україні. Швидко зібралися в дорогу – Ваня Козубенко, Паша Ананський. На третю автівку водія не знайшли, бо ж багатьох чоловіків без відповідного дозволу за кордон вже не випускали. Вирішили, що третьою поїде Анастасія.
«Звісно, у мене вже були навички водіння, - згадує свою першу поїздку Анастасія. - Але ж тільки по місту або ж мікроавтобусом чоловіка. А тут розумію, що доведеться сідати за кермо позашляховика… У чужій країні, на зимовій дорозі. Це ж тисяча кілометрів, дві митниці… А як залишити дітей, найменшій з них, Міланці, тільки но виповнилося десять місяців? Та як подумаю, що там, в окопах хлопці, які під кулями вручну возять тачками боєприпаси… Їм же ці машини потрібні, як повітря…»
Перший раз додому повернулися швидко. Практично ніде не зупинялися, пару годин на сон - на обочині дороги чи в черзі на митниці, і знову в путь. Переважну частину шляху долали вночі, коли траса більш-менш вільна. Обледеніла дорога, погана видимість, холод в салоні через несправну систему обігріву, але тепер вона вже не боялася нічого. Та й супутники, як і обіцяли, підстраховували в разі потреби. Позашляховики хоч і не нові, бо ж брали ті, на які вистачало грошей, а не підвели. Вдома місцеві хлопці-волонтери їх відразу перефарбовували та ремонтували, «підганяючи» під потреби військових, й відразу ж передавали на військову частину.
«Автотранспорт на фронті – витратний матеріал. Ці машини постійно ламаються, , виходять з ладу під час обстрілів. Можуть служити довго, а можуть бути знищені за один день. Техніки на фронті багато не буває. Виїжджають сапери, вивозять поранених, операторів дронів. Треба швидко виїхати й так же швидко повернутися назад, від цього залежить життя військових, їхніх побратимів. Головне, щоб автівки були з високою прохідністю, широкими колесами, щоб могли їздити по бездоріжжю…»
Наступні виїзди за автівками для військових до Литви для Анастасії вже були легшими. Та й не сама вже. До них незабаром долучилися й інші ніжинські волонтери - Дмитро Лемешко, Олександр Шекера, багато інших. Із жіночого складу їхнього волонтерського екіпажу машини з-за кордону для військових переганяла ще Ірина Овчарик й Тетяна Тарасенко. Звісно, були черги на митницях, це якраз у той період, коли кордони були перевантажені, бо всім треба було швидко розмитнитися – черги ж були загальними, для тих, хто переганяє авто для Збройних Сил України не було передбачено якихось «зелених» коридорів… Але що то в порівнянні з тим, якою радістю й щастям світилися очі військових, коли їм передавали чергову автівку…
Чоловік вже тоді буквально рвався на війну. Навіть розуміючи, що тут, на місці, будуть потрібніші його водійські навички, вміння швидко та якісно відремонтувати будь-яку машину, привести її до належного стану… Після року волонтерства Павло Янок таки поповнив особовий склад ББпС 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Тепер вже на потреби його бойових побратимів відгукуються ніжинські волонтери. На жаль, як і на початку цієї важкої й кровопролитної війни потреб у військових не меншає. Причому хлопці потребують не тільки техніки. Зараз його бойовий підрозділ воює на наразі дуже гарячому харківському напрямку. Кілька днів тому у Павла був день народження. Замість подарунка Костя Смалій з Дімою Лемешком попросили оголосити для підрозділу для Павла Янка ще один збір:
«Допоможіть привести до ладу «медичку», бо всі свої гроші ми вже витратили на ремонт двох машин екіпажів. «Медичка» - це класна машина для медиків, нещодавно подарована хлопцям друзями-волонтерами, завдання якої все робити швидко і завжди бути напоготові. Але її ще треба «підшаманити» та доукомплектувати. Ціна питання – сорок тисяч гривень. Але дуже треба аби рятувала хлопцям життя…»
Після того, як Павло поповнив ряди воїнів-захисників, Анастасії довелося поставити на паузу перевезення автівок. Навіть війна не може стати приводом для того, щоб менше уваги треба надавати вихованню дітей. Старша донька Дарина, вже другокурсниця Ніжинського міського коледжу, поглиблено вивчає іноземну мову та математику. І з середульшим, семикласником Єгором треба над уроками посидіти. Та й молодша, Мілана, теж хоче маминої уваги. А ще в полі уваги Анастасії салон краси, де вона і власниця, і майстерина. І волонтерить, взаємодіючи з громадською організацією «Час для нас» та її очільницею Ганною Бондаренко-Б’янкою, «Кухарською зграєю вовченят» на чолі з Костею Смалієм, волонтерським осередком Свято-Покровської та Всіхсвятської церков, допомагає іншим волонтерам збирати гостинці та відправляти їх на фронт, організовує допомогу та підтримку пораненим бійцям, збирають одяг та медикаменти. Зараз і така допомога теж є дуже важливою.
«Якщо виникне потреба щось робити ще – будемо це робити. Тому, що це – війна і стоїть питання існування України як держави, і нас – як нації», – каже Анастасія.
Катерина Гавриш.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу.
