Ніжин.City
Сьогодні о 12:02
Загалом, завжди вважалося, що мости є однією з найдревніших інженерних споруд, що з’єднує протилежні береги. А, втім, дуже часто у нашому житті мости можуть поєднувати єднають минуле і сьогодення, країни, людські долі й серця. Якщо взяти суто географічне положення Переяслівки, то колись наше село омивалося з кількох боків водами колись повноводного й навіть, за давніми історичними свідченнями, навіть судноплавного Остра.
«Около самых Белых Веж больших судов розломанные куски находили, по коим бы заключать должно, что она (р. Остер) в древности была так глубока, как Десна, или самый Днепр».
Обставини вимагали того, що пізніше на річці були побудовані переправи і перевози, тобто, мости. З цим пов’язана й одна з версій походження назви села Переяслівка. Не зважаючи, що офіційно в документах як село Ніжинського повіту, Переяслівка датується 1859 роком, поселення на цьому місці існувало ще багато століть до того, вважай, до монголо-татарського нашестя. Отаборившись на цій території, ординці випасали табуни своїх коней за переправою, по той бік ріки, у так званих яслах. Територіально визначаючи розташування поселення і власне табору, орди говорили частини слів «переправа» і «ясла». Зв’язавши ці частини, виходило «Переяслівка»… Звідти і походить Переяславка, а пізніше – Переяслівка.
Оскільки ж згодом землі заможних власників - польських магнатів та половців, козацьких старшин, поміщиків, реєстрових козаків, аристократів, відставних офіцерів, куркулів, лихварів, а також мізерні земля селян-бідняків та середняків знаходилися у різних місцях по різних берегах Остра та його розливів, на тих місцях було споруджено кілька мостів-переправ, переходів між хуторами і розливами.
Малоземельне селянство на кабальних умовах орендувало землю у поміщиків та куркулів. За випас худоби на поміщицьких землях селяни платили високу орендну плату за кожну голову великої рогатої худоби. Селяни перебували в особливо тяжкому становищі після проведеної реформи 1862 року - поміщики загарбали найкращі, найродючіші землі, а простим селянам залишилися найгірші наділи. Біднота не могла прожити з своїх мізерних ділянок, вони йшли на заробітки на підприємства до поміщиків Глібова, Савича, інших місцевих куркулів та лихварів.
На шляху через старе русло був споруджений довгий дерев’яний міст.
«Було колись, - згадував мій дід Павло,- ідемо на роботу на панське гумнище, ще сонце не сходить, а там вже гуде машина і коли запізнишся, то й не приходь, бо роботи тобі вже тут не буде». А що мали за свою роботу? Нічого. Копійки платив управитель пана Глібова. А сказати вам, що то за Глібов був? Великий поміщик, який володів практично усією навколишньою землею. Куди не глянеш, звідки не під’їдеш до села – скрізь його землі були. Понад тисячею гектарів землі володів поміщик Глібов. Більше ста голів землі мав він, стільки ж корів, а що овець, птиці та іншої дрібної худоби, то й не перелічити. У злиднях жила біднота, кожне бідняцьке господарство, як то кажуть, по вуха було в боргах, або ж у поміщика Глібова, або ж у куркулів, лихварів, яких немало було у селі» ( з архіву).
До революції у селі селяни співали:
«День і ніч працюєш
На панській роботі,
А додому прийдеш –
Нужда та забота».
Слова пісні мають глибокий зміст, нелюдською працею селяни збагачують пана, куркуля, а для них самих залишається нужда (злидні) та забота (клопоти). Та все ж, займаючи високі державні пости, депутати державної думи від Чернігівської губернії та голови ніжинських повітових земських зборів, маючи певні ліберальні позиції Глібов Ю.М. намагався налагодити мости з громадою і поліпшити соціальне становище с. Переяслівки.
У його плани входило будівництво школи, дороги-бруківки в напрямку Липового Рогу, реорганізація медицини в Ніжинському повіті, будівництво лікарні в Переяслівці. Але цей шанс не був використаний, оскільки громада не підтримала ці прогресивні плани поміщика-ліберала, відтак жіноча школа замість Переяслівки була збудована у Мрині.
Були свідчення, що титульний знак – Переяслівська школа – таки був прилаштований на стіні школи, проте з часом він був забілений та загублений.
Не втілилися в життя й тодішні наміри поміщика зробити бруківку від села до Ніжина через Липів Ріг. Наразі Переяслівку з Липовим Рогом з’єднує звичайний путівець, а сільчани весь цей час вирушають до Ніжина об’їзною – вже асфальтованою - дорогою через Кунашівку. Ось так, не маючи згоди та єдності думок руйнуються мости.
До речі, саме з цієї причини не вдалося в селі зберегти й історичної споруди – цілісного маєтку Глібова з прекрасним ландшафтом: парком-садом, водоймою, зарегульованою з Остром. Всі приміщення були безжально рознесені вщент. На той час вцілів тільки парк, що у пам’яті нашого покоління залишився Рощею біля колгоспної ферми. Щоправда, зараз він більше нагадує непролазні хащі, ніж колишню красуню-рощу з екзотичними деревами та кущами. Тепер хіба що віковічні граби, свідки того часу сумно схилилися над колишнім панським ставком, тодішньою справжньою окрасою парку та маєтку. Та й став той вже давно висох та густо заріс дикою порослю. Хіба що хтось зі старшого покоління переслівчан (якщо ще такі залишилися) ще може вказати на місце в рощі, де колись була риба, гніздилися дикі качка та водилися ондатри й бобри, а зараз облюбували змії та полози. Які містичні скарби пана Глібова вони охороняють? Принаймні саме така версія багато років «гуляла» поміж селянами. Тепер же вони з осторогою обходять це місце…
Змінювалися часи. Потонуло в зелені садів моя рідна Переяслівка. Тут завжди жили добрі господарі, працьовиті, гостинні, сильні. Такими вони й залишилися у моїй пам’яті назавжди. Ось, наприклад, дядько Михайло Стрілко. Він сам собі звалював на плечі повний «кубинський» мішок зерна чи картоплі й спокійно міг перенести його не тільки через вулицю, а й через весь вигін…
Не раз доводилося спостерігати мені, як сільські, вже далеко не юні дядьки мірялися силою, піднімаючи важелезну наковальню. В цьому змаганні часто переможцем був Микола Година. А якщо десь з’являлася двопудова гиря, то це було не змагання, а справжня втіха для сільських силачів. Тільки Іван Герба, величезний, як гора, коваль не зміг вибити кувалдою гирю, що утримувалася в зубах на підвісці у силача Леоніда Чуковського, що виступав у нещодавно збудованому клубі, показуючи силові трюки. Звичайно, всі розуміли, що Іван використовував для удару не всю свою силу, боячись вибити силачу всі зуби разом зі щелепою.
Чи взяти тітку Польовичку - підваживши віз з буряками, привезеними з поля, вона легко його перекидала. Від напруги ґудзик на її спідниці кулею відлетів, мало не втрапивши в око Андрію Дирдюку…
Коли сільчани сходилися на вибори, щоб віддати свій голос за якогось з депутатів, то було справжнє дійство. Вкинувши бюлетень, дядьки відразу ж займали чергу за пивом. Пиво без горілки – гроші на вітер. У ті часи буфет на виборчій дільниці, а вона у нас зазвичай розміщувалася у приміщенні школи, було звичним явищем. Це було обов’язковою умовою для заохочення виборців. Хоч тоді й так приходили мало не стовідсотково. Тож виконавши свій громадянський обов’язок та «підігрівшись» у буфеті, чоловіки виходили на подвір’я школи перекурити. Там, майже біля входу в школу був облаштований спортивний майданчик з примітивними гімнастичними снарядами, і, в тому числі, й перекладиною. Ось тут і починалися змагання з гімнастики. Чоловіки вправлялися в підтягування на перекладині на хто більше, робили так звану склепку. Нерідко й зривалися з перекладини, розбивали носи об мерзлу землю. Не смішно!
Влітку життя сільської дітвори та школярів протікало переважно на річці біля шлюзів, мостів, переходів та кладок. Ранку й до вечора м и пропадали на шлюзах, для нас це було найкраще обладнане для купання місце. Шум водопаду, галас та дитячий сміх не замовкали аж до настання першовересневої прохолоди. Стінки та дно шлюза були вимощені дерев’яними дубовими щитами, поверх води – неширокий місток-перехід, через який працівники розташованої по той бік річки ферми й тракторного стану поспішали на роботу чи до панської рощі по зілля для худоби. А ось трактори й гужові підводи переправлялися через Остер іншим мостом, розташованим метрів за вісімсот від шлюзу вверх за течією.
Перехід та дерев’яний міст зі шлюзами були споруджені вже над новим, взятим у лещата високих берегів руслом Остра. У нас його називали магістраллю. Тоді, у шістдесяті роки минулого століття, це було зроблено з метою меліорації й осушення боліт. Над старим руслом Остра на території села був ще один дерев’яний міст непростої конструкції. Не знаю чому, але переходив його з острахом, міцно тримаючись за руку свого діда Павла. Спрямувавши погляд вниз, бачив бурхливу чорну воду і мої фантазії викликали тривогу. Вже давно немає того мосту, а залишки остерської води взяті в залізобетонні труби, поверх яких проходить сільська асфальтівка. Разом з водою спливли в небуття й мої дитячі страхи та фантазії…
Повертаючись до розмови про шлюз, згадується веселе дитинство. Сумувати не доводилося – купалися до посиніння й туману в очах. Пірнали у воду, стрибаючи з колон, якими піднімали щити з берега, з балок, що утримували борти басейну. Ми легко долали високі балки, що з’єднували бокові стінки мілкої частини шлюзу. Та це зовсім не вдавалося зробити дядькам, котрі напідпитку поверталися з черняхівського храму - зазвичай вони зісковзували й падали у воду під наш жвавий дитячий регіт.
Перекус робили в навколишніх садках яблуками та грушами. Ще одна купальня була трохи далі за течією на Бургерах. Там вода була чистою, з піщаним дном. Через Остер там була перекинута кладка зі стовбура поваленого дерева.
Інша купальня, не менш жвава й багатолюдна, була на Черевках. Річка там була значно ширша, тож пірнувши, не кожному вдавалося дістатися до протилежного берега. Неподалік купальні зазвичай рибалки прив’язували свої човни, тож пірнали і з них також. Та найчистіша й найглибша купальня була ще далі – на Десятках. Вода там була кришталево чиста, прозора. Поруч з нею теж був ще один міст. Ним колгоспну худобу – коней, корів та овець - зазвичай переправляли на пасовище, узлісся та луки.
Ще вище по течії був розташований ще один міст – залізний. Мабуть, його назвали так тому, що по ньому проходила залізниця. Але для нас він був зовсім не зручний, ми бували там рідше, бо вода там була холодною, та й іти туди було далеко.
Зараз я задумався, чи для зручності був побудований шлюз, чи з піклуванням про дорослих та нас, дітей?! Хоч, утім, з якою б метою це було зроблено, ми усі були вдячні тим, хто у свій час прийняв рішення з облаштуванням тих шлюзів й зручних переходів.
На жаль, чомусь ніхто тоді не додумався збудувати міст з Черевків від Острова до лісу. До нього було рукою подати, але щоб перейти на інший бік, треба було здолати величезний гак аж до центрального моста.
З дитинства пам’ятаю ще один сільський міст, що з’єднував черевківський майдан з кутком на Мартичах, в так званому Острові. Тут теж стояв дитячий галас, була облаштована купальня. Весною вся навколишня територія заливалася водою і люди на тому кутку справді жили, наче на Острові. Зараз той мальовничий куток відділяє від центральної частини села слабенький струмок, «вдягнений» під дорогою в бетонні труби. Немає вже в нього сили розлитися навколо весняними водами, бо вже й сам Остер позбувся тієї своєї нерукотворної краси й величі, яку мав у 50-70-х роках минулого століття. Фахівці кажуть, всьому виною зміна клімату, глобальне потепління, завдяки якому чи не всі наші рівнинні річки, що живляться, по великому рахунку тільки з атмосферних опадів – снігів та дощів - наразі перебувають у такому жалюгідному стані. Та селяни, з якими довелося спілкуватися, нарікають на бездумність тодішніх керівників-господарників. Це завдяки їхньому недолугому керівництву наша переяслівська земля була порита-порізана численними меліоративними каналами, які й спустошили русло колись повноводного Остра.
Тож наразі вже немає на річці жодного з перелічених вище шлюзів, які так радували нас, були частинкою нашого життя й нашого життєвого простору, розмило негодою й безгосподарністю перила основного мосту. Занепала річка, колись повноводна й повнорибна, доглянута у тому числі й дбайливими руками відповідального доглядача за річкою та шлюзом Миколи Маленка – Королька. Пам’ятається, колись у його розпорядженні була коса й механічна плаваюча косарка. Ними він обкошував прибережну територію й траву біля води, прибирав з води гілля. Немає вже Миколи на цьому світі, немає й води в річці, немає й риби. Заросло русло зеленню, очеретом та лепехою, а подекуди вже й дерева з дна почали рости.
Справді, багато води витекло з Остра за ці роки, багато чого змінилося і в житті моїх земляків. Здавалося, що тоді, у сімдесяті роки минулого століття, село почало змінюватися на краще. Селяни ставали заможнішими, покращувалася матеріально-технічна бага господарства, в колгоспі купували автомобілі, комбайни та трактори. Зростало поголів’я худоби на фермі, зростала урожайність сільськогосподарських культур. У селян також з’явилися нові автомобілі й мотоцикли. Старі селянські хати під солому змінилися новими із залізними й оцинкованими дахами. Побудували клуб з бібліотекою і нову школу. У селі запрацював фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення, відділення комбінату побутового обслуговування, відкрилося кілька магазинів тощо. Та грянули нові зміни – при об’єднанні в радгосп все, чого досягли місцеві колгоспники, було переміщено на центральну садибу в Крути. І знову на Переяслівку та її мешканців накотилася чергова хвиля економічного та соціального занепаду. А прихід в село інвесторів-господарників нової формації остаточно довели до повної руйнації виробничі приміщення.
У свою чергу адміністративно-територіальна реформа тільки поглибила й без того непросту ситуацію в переяслівській громаді, яка з самостійної перетворилася на складову Ніжинської громади з адміністративним центром старостату у Кунашівці. Кунашівчани виявилися значно згуртованішими та спритнішими, тож навіть наших інвесторів вони переманили до себе.
Ось так хазяйновиті, працьовиті й начебто бойові, сильні та відчайдушні мої земляки, на жаль, дали слабинку та розійшлися у єдності поглядів на вирішення життєво важливих питань поліпшення життя у власній громаді. Чому так? Можливо, є якийсь містичний зв’язок з руйнацією планів маєтку Глібова і тією копанкою-ставком у панському маєтку, де теж вже немає води та навічно поселилося гаддя. Мабуть, діє Божа обітниця в житті кожного і всіх – що посіємо, те й пожнемо. Чи не настав час відновити міст між землею і небом, об’єднатися людям з Богом, а також збудувати мости від серця до серця. І тільки тоді буде добре і скоротиться шлях до кращого й у спішного, до кращої долі.
Григорій БЕЗПАЛИЙ. Переяслівка-Вишневе. 14.07.2021р.
