Цього невисокого смаглявого, але завжди жвавого чоловіка з великими виразними чорними очима у Ніжині знає багато хто. Хтось із ним навчався, інші були колегами по роботі чи сусідами по будинку. Є й такі, хто ще не забув аромату смачнющої кави, який майже тринадцять років поспіль зустрічав відвідувачів ТЦ «Прогрес» з його невеличкого кіоску ще тоді, коли кавомашини тільки-тільки входили у наш повсякденний побут. Борис Михайлович Іонанов… Ассирієць. Українець. Ніжинець. Й один з небагатьох, хто залишився, хранителів древньої армейської історії, культури та мови...
Асирійці вважаються найдавнішим народом світу. У глибині віків Ассирія вважалася однією з величних держав на території Месопотамії, колиски людської цивілізації, яка наразі охоплює сучасні території Туреччини, Іраку, Сирії та Ірану. А, втім, історія переконує, що ще жодна імперія завойовників (а Ассирія століттями вела загарбницькі війни), якою б міцною й величною не здавалася, колись обов’язково прийде у занепад. , Так, спочатку від Ассірії відпав Єгипет, згодом – Вавилон, а після великого повстання їхньої коаліції впали й найбільші ассірійські міста -Ашшур та Ніневія. Впали, щоб вже більше ніколи не відродитися. Частину ассірійців поневолили єгиптяни й вавилоняни, частину людей виселили у Сирію, ще когось – на територію сучасного Іраку. Решта ассирійців продовжували проживати на землях своїх предків. Подальша історія ассирійців пов’язана з християнством. По суті, залишившись без власної державності, ассирійці об’єдналися церквою – саме вона сприяла об’єднанню народу Ассирії та його спротиву подальшій асиміляції…
На території російської імперії асирійці з’явилися вже на початку двадцятого століття. Під час російсько-турецької багато християн-ассирійців воювали на боці росіян, тож коли мусульмани-турки почали влаштовувати на своїй території геноцид християнських народів, ті почали масово втікати до росії. З дозволу російського імператора майже двадцять п’ять тисяч ассирійців тоді розселилися у різних містах імперії й, зокрема, в Україні, де їхні нащадки проживають і тепер.
До речі, саме на прикладі родини Іонанових можна продовжувати вивчати вже сучасну історію ассирійців у Ніжині, яка також є дуже цікавою й заслуговує на увагу. Так, ніжинську гілку роду Іонанових започаткував дід Бориса Михайловича Іонанова Давид. Він у 1915 році який переїхав сюди з дружиною Мартою та ще двома десятками асирійських сімей. Не знаючи мови, переселенці намагалися селитися поруч, аби й надалі підтримувати одне одного, дружно тримаючись єдиною земляцькою родиною. Вже в Ніжині у Давида з Мартою народилося восьмеро дітей.
Після встановлення радянської влади ассірійці не поспішали отримувати радянського громадянства, таємно зберігаючи свої колишні турецькі паспорти, дехто навіть подумував про повернення додому. Утім, тоді й на Близькому Сході теж було не солодко – траплялося, що хтось таємно ходив на той бік, а потім і повертався назад. Можливо, саме тому в 1939 році усіх ассирійців – і з паспортами, і без них – сталін розпорядився депортувати як іранських шпигунів та диверсантів за Урал, до Сибіру й Казахстану...
На довгих дев’ять років до Казахстану було заслано й родину Давида Іонанова. Повернувшись у сорок сьомому році з Кокчетавської області назад у Ніжин, по якімось часі Давид з дружиною та дітьми також виїхав на свою історичну батьківщину. З Іонанових у Ніжині залишилися лише Михайло з братом Андрієм.
-Батько мій працював вантажником вугілля у міській бані на Овдіївській. Також був чистильником взуття, пізніше ремонтував його. Як і багато хто з наших, ассирійців, клеїв та продавав на ринку гумові чуні, - згадує Борис Михайлович.
-Чого саме ассірійці багато років у нас були взуттєвими «монополістами»? – роздумує мій співрозмовник. -Не зважаючи на спільну віру, української чи російської мови, якою багато хто на той час розмовляв, ассирійці не знали, а тому родини й трималися разом. Землі, на якій би можна було працювати й утримувати сім’ї також не було. Ось хтось із ассірійців і придумав, що можна заробляти на чищенні взуття. Згодом почали його лагодити. Потім - шити валянки, капці, гумові чуні. Одні почали – решта підхопили. Так поступово ассірійці й монополізували це ремесло у багатьох містах, як от у Ніжині, Чернігові, Прилуках тощо. Кажуть, що у двадцятих роках минулого століття в СРСР навіть вийшов наказ закріпити чищення та ремонт взуття за ассірійцями. До речі, саме наші примітивні гумові чуні десятиліттями було чи не єдиним демісезонними взуттям українських селян: на свята, у будні, на роботі та в побуті…
-Оскільки батько міг забезпечити родину, то мама Олімпіада дбала про домашнє господарство, сім’ю та виховувала дітей. Крім мене, у батьків було ще троє дітей – Світлана, Лариса та Давид, - продовжує згадувати своє дитинство Борис Михайлович. - Ми жили недалеко від центру міста, у напівпідвальному приміщенні двоповерхового будинку поруч з площею. Крім нашої, у цьому будинку проживали ще дві багатодітних родини. На верхньому поверсі будинку у просторих апартаментах розташувалася сім’я тодішнього начальника ніжинської міліції Бориса Ісаковича Рапопорта. Тож, зрозуміло, що ні про які дитячі чи дорослі бешкети у нашому дворі ніколи навіть і не йшлося. Жили наче великою дружною родиною. Разом справляли свята, дорослі однаково у строгості виховували нас, дітей. Пам’ятаю, навіть кіно дивилися на великому білому простирадлі, навішеному на стіні у дворі. Зараз сусіди вже так не товаришують. Після закінчення школи, а вона була розташована на сусідній вулиці, де зараз медичний коледж, я вступив до профтехучилища, де здобув професію зварювальника. Після того відразу вступив до Харківського індустріального технікуму. Розумів, що без освіти можу продовжити хіба що освоювати родинне ремесло – ремонтувати чуже взуття. А так вже з технікумівським дипломом мене взяли викладачем загальнотехнічних дисциплін в училищі, де нещодавно ще й сам навчався. Паралельно вступив до Чернігівського педагогічного інституту. Вийшовши на пенсію за вислугою років, продовжував працювати у міській комунальній службі.
Згодом Борису Михайловичу запропонували доглядати за базою відпочинку Ніжинської експедиції глибокого буріння «Геолог» у Кладьківці на Десні. У своєму житті спробував Іонанов і підприємницького хліба - створив ФОП й більше десяти років займався дрібною торгівлею. Не заради себе старався – у ассирійських сім’ях чоловік повинен забезпечувати свою сім’ю, інакше ж який він чоловік?..
Зі своєю дружиною Борис познайомився на дні народження у двоюрідного брата. Світлана теж була з родини ассирійців, але прилуцьких. Багато років пропрацювала на Ніжинській швейній фабриці імені 8 Березня, а коли виробництво закрилося, перейшла до швейної майстерні, з якої починала свій іграшковий бізнес родина Копиць. Кілька років тому Іонанови відзначили золоте весілля. Хорошу родину створили Борис зі Світланою. Виховали двох чудових дітей – Валентину та Михайла, мають троє внуків і вже двох правнучат-школяриків…
Не зважаючи на тісні й дружні стосунки між ассирійськими родинами, Борис Михайлович з сумом констатує, що переважна більшість ассирійців дедалі менше вживають рідну мову. Каже, що причин цьому кілька. Зокрема, це асиміляція, і відмирання покоління носіїв цієї мови, і відсутність в Україні навчальних закладів та ЗМІ ассирійською мовою. Та, власне, й сам він почав вивчати ассирійську мову вже у досить зрілому віці.
-До недавнього часу в Україні проживало близько трьох тисяч ассирійців, - розповідає. – У Запоріжжі випускалася єдина ассирійська газета «Харбе д-атурає», що у перекладі означає «Ассирійські новини». Наша ніжинська громада, яка нараховує близько 120 чоловік, заснувала міську організацію Ассирійців «Атра» («Батьківщина»). Мені приємно визнавати, що я впорядником кількох тематичних словників, які були випущені у 2016, 2017 роках, а також автором Ассирійських казок та оповідань, виданих, до речі, українською мовою у 2012 році. Аналогів такої літератури в Україні більше немає. Зараз працюю над перекладом Біблії 1893 року випуску з Старим та Новим Завітом та Давидовими Псалмами– мені її подарувала наша знайома ассирійка…
Із нашої з Борисом Іонановим розмови зрозуміла, що християнська віра є однією з важливих об’єднуючих складових для народу, який добре пам’ятає свою історію та культуру й продовжує підтримувати традицію та мову своїх предків навіть попри те, що вже багато сотень років живе без власної території й державності.
-Наразі вже небагато залишилося нас, носії ассирійської ідентичності й тим важливіше все те, що ми зараз робимо для того, аби наші діти та внуки не забули, чийого вони роду-племені.
На титульних сторінках виданих Борисом Іонановим словників зображений ассирійський прапор. Золоте коло-сонце у центрі оточує чотирикутна блакитна зірка, що символізує землю. Від них на чотири боки розходяться хвилясті смуги – червона, біла та синя, що символізує три головні ріки ассирійців: Тигр, Євфрат і Великий Заб. Ассирійці вважають, що саме ці лінії-ріки колись обов’язково зберуть увесь їхній народ на батьківщині, щоб стати сильними і боротися за те, чого вони хочуть, відстоюючи те, що вони здобули.
Катерина МИХАЙЛЕНКО, членкиня Національної Спілки журналістів України.
На знімках: Борис ІОНАНОВ з дружиною; словники та казки й оповідання для дітей, видані за участі Б.М. Іонанова.
