Дарма, що народився і зростав у родині, що своїм корінням походить з Тернопільщини, де люди завжди вирізнялися високим рівнем віри, духовності й активною участю в церковному житті свого краю, у дитинстві Сергійко особливою побожністю не відзначався. З батьками, які проживали, вважай, у самісінькому серці Києва, хлопчик часто відвідував столичні храми, бував у Володимирському соборі, та, оскільки від природи був активним і непосидючим, там він зазвичай нудився в очікуванні завершення молебня. Однак набожна мама сина за те не сварила. Не перепадало йому й від глибоко віруючої тернопільської бабусі, у розповідях якої про життя святих та Всевишнього, про християнські традиції й релігійні обряди, Сергійка найбільше цікавило питання: «чого ж так багато знаючи й розповідаючи про Бога, люди не можуть його побачити?».
Хто знає, може, ці мудрі й ревні християнки вже тоді знали, що в життя їхнього сина й онука обов’язково прийде час, що одного разу зайшовши на богослужіння, він не захоче виходити з церкви навіть після завершення служби. Власне, так воно і сталося…
Щоправда, дорога отця Сергія до храму виявилася трохи задовгою, бо, перш ніж висвятитися на священика, Сергій Чечин кілька років пропрацював провідником пасажирських вагонів. Ще зі школи юнак хотів бути машиністом. Однак через здоров’я з юнацькою мрією довелося попрощатися. Але не зовсім – вивчившись на провідника, він і справді помандрував по Європі та країнах колишнього радянського союзу. Бухарест, Варшава, Будапешт, Братислава, Берлін, Прага – це лише невеликий перелік європейських міст, де встиг побувати за сім років. Їздив і по країнах колишнього союзу. До речі, він і на ніжинську землю вперше ступив завдяки Південно-Західній залізниці – пасажирський поїзд, у якому він був провідником, робив тут кількахвилинну зупинку. Отець Сергій з усмішкою розповідає, як пізніше до нього, вже настоятеля ніжинського кафедрального собору Всіх Святих, якось підійшов один з прихожан – він зараз є учасником церковного хору – та розповів про те, що колись їхав до москви у його вагоні…
Бажання присвятити себе служінню Всевишньому у Сергія Чечина з’явилося не спонтанно. Це було його усвідомленим рішенням вже тоді, як вже з’явилася власна родина. Молодий чоловік на той час вже досить часто відвідував храми - і в столиці, коли приїжджав до родичів на Тернопільщину, і на Херсонщині – малій батьківщини дружини. Але у глибині душі розумів, що тимчасових молитовних розмов зі Всевишнім йому вже недостатньо, і що колись все одно доведеться робити вибір. І Сергій його зробив - подав документи до вступу у Київську духовну семінарію. Тож наступного разу до Ніжина отець Сергій приїздив вже у сані священника, на якого висвятився після другого курсу семінарії.
« У Ніжин мене запросив однокурсник, чернігівський священик Євген Орда, - розповідає отець Сергій. – Сказав, що тут є храм Усіх Святих, релігійна громада якого хотіла б перейти до Київського патріархату. Я добре пам’ятаю ту поїздку. Це було пізнього вечора у листопаді 1993 року. Саме приміщення собору було гарне, величне, однак двері були зачинені (тодішня місцева влада планувала віддати його під концертний зал духовної музики), та на фоні вечірнього неба, густо всіяного яскравими зірками, церковні куполи виглядали особливо вражаюче. Вже тоді розуміючи, що нашій церковній громаді ще доведеться поборотися за передачу їй цього храму, прикласти немало зусиль та старань, аби він засяяв в усій своїй красі та величі, я буквально закохався у цей храм і був готовий працювати, не покладаючи рук. Тоді мене дуже підтримала прогресивна й активна релігійна громада храму, в яку входило багато представників міської інтелігенції, особливо з числа викладачів педагогічного інституту. Хоч, утім, вже пізніше одна з наших активісток, Марія Астаф’єва - подружжю Астаф’євих я дуже вдячний за ту підтримку, яку тоді від них отримував - розповідала, що попервах трохи сумнівалася, що з таким недосвідченим столичним священником, як я, їм вдасться відновити та вдихнути життя у цей старовинний храм. Своїми сумнівами навіть ділилася зі священиком Володимиром Черпаком (нині єпископ Фастівський), якого добре знала і який на той час був викладачем КДС і куратором курсу, на якому я навчався. Але він її відповів, що, мовляв, Чечин справиться. Згодом Патріарх видав указ про призначення мене настоятелем цього храму, перше богослужіння в якому провів на свято Введення у Храм Пресвятої Богородиці…»
Разом з тим отця Сергія у Ніжині знають і поважають не тільки за його щиру й добру вдачу, відданість Богу та вірну душпастирську службу. Від часів Євромайдану, захоплення російськими військами Кримського півострова, неоголошеної війни на Сході й початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну його служіння Богу й людям не обмежувалося лише молитвою за визволення нашої держави від ворогів, за воїнів-захисників, за всіх українців, які стали на герць з підступним ворогом, виборюючи свою свободу та майбутнє України.
Усі ці роки отець Сергій багато й невтомно волонтерить, бо це людина, незмінною життєвою позицією якої є щире бажання бути поруч з тими, де він найпотрібніший, допомагаючи й гуртуючи навколо себе таких же небайдужих, як і сам.
«У листопаді тринадцятого року ми поїхали до столиці на підтримку мирних протестувальників на Майдані, - згадує отець Сергій. – А вже у лютому чотирнадцятого року вирушили на Кримський півострів у Перевальне, військовослужбовці Збройних Сил України боронили свою землю від «зелених чоловічків", везли нашим бійцям медикаменти та іншу гуманітарну допомогу. Додому поверталися вже останнім потягом і то, тільки завдяки нашим кримськотатарським друзям, які рятуючи нас від руських козачків, манівцями провели нас у безпечне місце й допомогли сісти у той потяг. Разом з нами у вагоні їхали дружини й діти тих військових, які ще залишалися на півострові. Добре пам’ятаю сльози болю, відчаю й спасіння в їхніх очах після того, як потяг перетнув Сиваш…»
Саме від тих буремних часів собор Всіх Святих став не тільки місцем розради й духовної підтримки, а й справжнім волонтерським хабом. Настоятель вже давно перестав рахувати, скільки разів він з гуманітарною допомогою та душпастирською підтримкою вирушав туди, де земля здригалася від ворожих снарядів, де його чекали навіть ті, хто ще донедавна був затятим атеїстом…
«Спочатку їздили двічі на тиждень, потім щонеділі, згодом - як тільки випадала нагода й була в цьому потреба. Попервах намагалися підтримувати своїх земляків - бійців 13 та 41 батальйону Першої Танкової бригади, та згодом вже всі вони стали нашими, - згадує географію своїх волонтерських поїздок отець Сергій. – Багато хто з ніжинців окремо передавали своїм рідним іменні посилки – ми їх також залюбки доставляли, адже кому з бійців не хочеться отримати якусь смачненьку вісточку від рідних. Часом навіть не тільки вісточку. Якось взяли з собою в дорогу батька однієї нашої землячки, котра після загибелі чоловіка на фронті сама взяла до рук зброю. Уявляєте, якою щемною й душевною була та коротка зустріч двох рідних людей…»
Взявши на себе непрості обов’язки військового капелана, паралельно із гуманітарною місією отець Сергій забезпечував душпастирську опіку над бійцями. Нові знайомства, поїздки на лінію фронту, туди, куди іншим волонтерам їхати заборонено, тривалі душевні розмови з військовими, спільні молитви й богослужіння, сповіді і причастя, а ще були хрестини й вінчання. Отець Сергій розповів, як під гуркіт ворожої канонади навіть Вербу на передовій святили…
Каже, що в окопах немає невіруючих У миті найбільшої небезпеки, зневіри й відчаю капелан відкривав їм своє серце, заспокоював і підтримував -православних, мусульман, католиків. Там, на лінії фронту, для капелана не мало значення, хто перед ним – воїн із вірою й молитвою в душі, із знанням і розумінням церковних обрядів чи той, кого ще треба міцно брати за руку й разом з ним йти шляхом до віри... І ця віра й Божий захист затим неодноразово робили неможливе, допомагали вижити й вийти із, здавалося, безвихідних ситуацій…
« У нас всі воїни – свої. Якщо від когось надходить дзвінок із запитами чи потребами, то напружуємо всі сили, залучаємо усі наші зв’язки тут, у тилу, й намагаємося оперативно їх виконати. А як інакше? Я точно знаю, що на передовій їм, виснаженим, змученим після бойових виходів на позиції, устократ важче, ніж тут, - розповідає отець Сергій. – Я маю шеврони всіх частин та підрозділів, де побував, з бійцями яких спілкувався всі ці роки. Вони у мене не лише на рукаві, вони - у моєму серці. Назавжди…»
«Від Станиці Луганської до Маріуполя. Щастя, Піски, Кримське, Авдіївка. Харківський, Херсонський, Сумський напрямки, - згадує адреси своїх поїздок отець Сергій. – Кілька годин на спілкування й передачу гуманітарної допомоги - гостинців, обладнання, будматеріалів, запчастин, обігрівачів, дитячих малюнків - й відразу додому…»
«Якось бійців з Веселої Гори у відпустку додому забирали. А нам ще в одне місце треба було заїхати, передачі завезти. Думаю собі, там же до моря рукою подати - зроблю їм подарунок. Хлопці наші, ніжинські, прямо з окопів – тільки у бусику розташувалися, так відразу ж і позасинали. Ми ж цілу ніч їхали, на світанку зупинилися прямо на узбережжі. Мої пасажири теж прокинулися й відразу до вікна – а там море як на долоні. Ці люди, котрі неодноразово дивилися смерті у вічі, тоді раділи, мов малі діти. Я їх усіх, вже викупаних, затим і по домівках порозвозив…»
«Отче, що для Вас, як священика, як капелана й волонтера є найважчим у цій місії?»
«Часом буває просто неможливо знайти потрібні слова втіхи для рідних героїв «На щиті». Особливо для дітей… Боляче визнавати свою поразку коли ти запізнюєшся із допомогою… Неймовірно важко втрачати близьких людей. Кожна така втрата дається важко, бо звикнути до такого не можна. Якось до мене звернувся воїн однієї з військових частин з проханням привезти їм тепловізор. Важко було, але ми знайшли. Як вони раділи йому, як зустрічали нас, як дякували всім, хто був причетним до того, щоб той тепловізор доставити. Разом з хлопцями почаювавши, ми вирушили додому, а бійці – у розташування своєї частини. Тільки вони не доїхали – дорогою їхня автівка наскочила на міну. Це ми вже вдома дізналися. Не біда, що обладнання по ворогу не відпрацювало, біда, що з наших хлопців не вижив ніхто…»
Вже у цьому році отець Сергій вісім разів побував на передовій. Буквально днями повернувся з Херсонського напрямку. Перед тим був на Запорізькому. З черговим важким болем у серці повертався звідти:
«Їхали дорогою, яку ще кілька годин тому ворог обстріляв фосфорними бомбами. Били прицільно. Від хлопців поверталися за кілька годин, а фосфор ще й досі горів…»
Ось такі вони, закони війни для нашого ворога – застосовувати заборонену зброю, бити по мирних жителях…
Від початку російської збройної агресії у соборі Всіх Святих замироточили три ікони. Першою за два роки до війни замироточила ікона «Всіх скорботних Радість». Під час боїв біля Донецька – ікона «Сергія Радонезького», а коли наші бійці билися під Дебальцевим з’явилося миро на іконі «Усікновення голови Івана Предтечі». Чим це можна вважати – карою Небесною, якимось особливим попередженням чи Божим благословенням – отець Сергій стверджувати не береться. Каже, що подібні речі у православних храмах не рідкість, і відбувається подібне там, де цього захоче Господь. Та з цими іконами він неодноразово вирушав у зону бойових дій і повертався із, здавалося, найнебезпечніших маршрутів. Як би він хотів ними поблагословити всіх наших воїнів, закрити від куль і вибухів, щоб вони живими й неушкодженими повернулися до своїх домівок і до своїх мирних професій, щоб знову зажили своїм звичним, домашнім життям – дбали про добробут родин, піднімали на ноги дітей, жили довго та щасливо, купаючись у любові своїх рідних… На жаль, вже багато років поспіль про такі ось прості житейські речі українці тільки мріють…
Нам хотілося б довше поспілкуватися з отцем Сергієм, слухаючи з перших вуст про його волонтерські вояжі, про фронтові будні наших захисників, та ця розмова мусила закінчуватися. Того дня на настоятеля у храмі знову чекала важка скорботна місія. Ця клята війна забрала життя ще одного Героя, й отець Сергій мав звершити чин його поховання - молитовно провести ще одну світлу, чисту душу до місця її спочинку у Вічному строю його Небесних побратимів. І знову шукати слова втіхи для його згорьованих рідних …
Катерина Михайленко, членкиня Національної Спілки журналістів України.
На знімках: почесний громадянин Ніжина, "Народний Герой України", священник, військовий капелан і волонтер, настоятель кафедрального собору Всіх Святих отець Сергій.
Фото Валерія Кичка та з архіву прихожан Всіхсвятського кафедрального собору.
