Чернігівщина: Де вірші стають піснею, а пам’ять — надією
Євген Кармалига.
Для мене Чернігівщина — це єдине полотно, зіткане з золотих ниток Бахмацьких полів та срібного передзвону Ніжинських храмів. Це край, де моя душа навчилася спочатку відчувати, а потім — перекладати ці відчуття у вірші. Моє серце назавжди залишилося в Гайвороні. Це село — моя колиска, де кожна стежка пахне м'ятою та спокоєм. Там залишилося дитинство, юність, шкільні роки, плескіт прадавньої річки, котра здатна змивати всі життєві прикрощі. Село знаходиться у південній частині Чернігівської області. Входить до складу Дмитрівської селищної територіальної громади Ніжинського району (раніше Бахмацький район).Село розташоване на берегах річки Басанка.
Воно сягає своїм корінням ще другої половини XVIII століття. Пам’ятає часи Конотопської сотні та Чернігівського полку. Це була земля вільних людей, хліборобів, які вміли тримати в руках і плуг, і шаблю. Історія його назви до цих пір залишається Загадкою. Де хто вважає, що вона пішла від птахів — чорних гайворонів, які хмарами кружляли над місцевими лісами та байраками. Інші казали, що село назване на честь одного відважного козака, на прізвисько “Ворон”, котрий мешкав на території в ті часи. Та скільки б легенд не точилася навколо. Це додає місцевості ще більше шарму та таємничості.
Село пережило все: і болісні роки колективізації, і вогні Другої світової війни. У 1943-му тут точилися жорстокі бої, і земля прийняла в себе багатьох героїв. Кожен пам’ятник — це не просто камінь, це чиєсь перерване життя заради спокою. Котрий так безжально і ницо було порушено, уже новою війною. Вона сколихнула весь світ: вдерлася раптово й жорстоко, не розрізняючи минулого й теперішнього, і пройшла крізь кожного, мов важкий каток історії. Зірвала дахи разом із надіями, винесла з осель світло й голоси, залишивши обпалені стіни та порожні пороги. У кожній оселі оселився свій біль: — чекання, у когось — втрата, у когось — те, що не загоїться ніколи. Не виключенням став і Гайворон. Та навіть окупація, що пройшлася по вулицях чорною тінню і забрала двох моїх односельців, не змогла зламати цей корінь прадавньої сили. Це село навчило мене головному історичному уроку: будівлі можуть руйнуватися, кордони — змінюватися, але пам'ять роду і запах матіоли під вікном — вічні.
Моє село. Мої роздолля!
Моя провінція свята.
Повіє вітер - пахне воля
Тут починалося життя.
Усе знайоме, аж до болю :
Стежина, срібне джерело.
Босоніж на траві постою
Усе віддав би за село.
Моє село - моя столиця,
Пахуча м'ята край вікна,
Мов серця золота криниця
Кругом панує тишина.
Моє село, мої сусіди,
За вас я Бога помолю.
Життєві радощі і біди
Із вами навпіл розділю.
У полі чути щастя пісню.
Волошками цвітуть жита.
Неначе ранок тихо мріє
Про новий день- Нове життя.
Ці рядки мого вірша дають сили не здаватися:- жити далі незважаючи ні на що. Писати нові вірші, нести в них людність, чесність і простоту. Відкривати читачеві незвіданні грані своєї душі, мій шлях продовжується в Ніжині. Тут, серед затишних вуличок, мої гайворонські спогади одягаються в музичні шати. Ніжин став для мене тим мольбертом, на якому я малюю обличчя рідного краю. Чернігівщина для мене — це незримий міст між батьківським порогом у Гайвороні та мудрим спокоєм Ніжина. Місто забреніло в мені життєдайними струнами, а вірші почали лягати на Музику. Я дарую вам свою пісню — у ній замерзають квіти в саду, але оживає душа. Бо Чернігівщина — це земля, яка попри всі сніги окупації та зимові холоди, завжди знаходить силу розквітнути знову в наших піснях і в нашій вірі.
автор: Євген Кармалига. М. Ніжин.
