24 лютого минулого року Ніжин прокинувся від вибухів на аеродромі ДСНС України. А вже наступного дня точилися бої на південній околиці міста. Ворог всіляко намагався захопити Ніжин і йти на Київ. Проте не склалося. Самовіддача і мужність наших захисників змусила російські війська відступати. Вони відійшли від міста недалеко. Пройшовши Талалаївку зупинилися у Великій Дорозі. Час від часу нагадували про себе залпами по місту та засиланням диверсійних груп.
У селі розгорнулося справжнє пекло. Залишити мешканцям село було майже неможливо. До Ніжина не потрапити через підірваний міст. Всюди патрулі, ворожі блокпости.
Подружжя Микола Іванович та Ніна Іванівна Хоменки все життя працювали в Ніжині. У 2010 році переїхали до батьківської хати в село, квартиру залишили дітям. Микола Іванович й нині працює в міськводоканалі, Ніна Іванівна – вже на заслуженому відпочинку. Вона будівельник, маляр штукатур. Багато багатоповерхівок в місті побудовано за її участі. Місто зростало на її очах.
«25 лютого наші онуки десятирічний Міша та шестирічний Назар гралися на подвір’ї з сусідською дітворою. Несподівано від вибуху здригнулася земля. Як згодом ми дізналися це був перший танковий бій під Ніжином, - розповідає Ніна Іванівна. - Діти сиділи в погребі, а я з жахом спостерігала як в село заходять колони ворожих танків з літерами Z та 0. Страшно було за діток які плакали та здригалися від вибухів. Ми були в епіцентрі окупації. Тікати було нікуди. Щодня обшуки та погрози: Мне вас убить нечего делать, погрожував п’яний російський солдат. Телефони позабирали, але ми зхитрували й віддали неробочий телефон, аби іноді виходити на зв'язок із рідними»…
Більше місяця село було в руках ворога. Дітей родині вдалося евакуювати. Спочатку на хутір Кравчиха. На той час в будинку де ми знайшли прихисток вже переховувалось близько 20 чоловік. Як згодом виявилося разом з іншими в цьому будинку переховувалася бабуся, яка ще дитиною в цьому ж будинку переховувалася від фашистів. Згодом колони окупантів пішли через хутір і знову прийшлося тікати. Прихисток діти знайшли в селі Перемога. Микола Іванович разом з дружиною залишилися у Великій Дорозі. В селі господарювали окупанти. Палили хати, грабували. З танків розстрілювали будинки. Від осколка загинула сусідка Хоменків. Терпінню прийшов кінець і родина вирішила залишити рідний дім, тікати з села.
«Нам дали можливість покинути село, навіть попередили, що обочина може бути замінована, ділиться Ніна Іванівна. - По дорозі до нас приєднувались односельці. Дехто без документів вибігали в чому були. В кімнатних капцях, дехто – поранений. Декілька разів перечікували обстріли в хатах. Коли вишли з Великої Дороги в напрямку Чистого Колодязя спокійно видихнули що всі живі та в більшій безпеці.
23 го березня телефонний дзвінок який обірвав всю душу. Односельці нам повідомили, що наш будинок вщент знищено. Серце обливалося кров’ю. Хотілося мерщій додому побачити те що залишилося від родинного гніздечка»…
Відразу після звільнення приїхали в село. Перше що побачили, це спалена машина під двором з розкиданими мінометними снарядами. На місті квітника, за яким постійно дбала Ніна Іванівна – десяток вирв від снарядів та розвалини будинку. На місці пасіки лише уламки вуликів та сліди від важкої техніки. Вцілілі вулики були зрешечені кулями. Ворог безжально розстріляв їх. Все нагадувало про те, що тут були нелюди…
Проте подружжя не опустило руки. За плечима багато випробувань. Та й жити десь треба. Розрахунок був на свої сили.
«Нам на допомогу прийшли односельчани, друзі, родичі, небайдужі люди. Разом ми розчистили завали, завезли частину будматеріалів піноблоки, закупили ліс і розпиляли на дошки та балки. Побудували погребник щоб погріб за зиму не завалився та й приміщення необхідне для зберігання інструменту. Відремонтували й інший погреб який буде під будинком слугувати сховищем. Залили фундамент під майбутнє житло а весною, як потепліло, розпочали відбудовувати, звичайно ще потрібно багато чого, це і дах і двері з вікнами, опалення але я впевнений що зможемо все і батьки ще встигнуть пожити в новому будинку», - розповідає зять Олексій Смілик.
Майже все літо на подвір’ї кипіла робота. Нині родині є де перезимувати, хоча і без комфорту, зате в своїй хаті. Господарі уклінно дякують всім, хто не залишив їх наодинці з бідою і дали можливість бути вдома.
Читайте нас у Telegram - https://t.me/nizhyncity
