Вікторія Шаповал втратила свій бізнес в Донецьку, започаткувала в Ніжині і мріє повернутися в український Донецьк.
Вікторія Шаповал – корінна донеччанка. Своє кохання зустріла у Феодосії. Після закінчення університету відпочивала з однокурсницями, а поряд на практиці були студенти-географи з Ніжина. Ігорю приглянулася енергійна дівчина. Познайомилися, незабаром одружилися. Спочатку жили в Ніжині. Тут народилися сини. Місто приваблювало Вікторію своєю красою, зеленню, тишею. Проте подумки була вдома, на Донеччині. За фахом хімік-технолог, але в Ніжині за фахом професії знайти майже неможливо. Та й на той час єдине підприємство, де були потрібні знання Вікторії, саме боролося за виживання. Місяцями затримка із заробітною платою, скорочення працівників і як результат – ніжинський ринок наповнювався новими підприємцями. Вікторія також вирішила створити в Ніжині власний бізнес, який би приносив достаток в родину. На сімейній раді чоловік підтримав Вікторію. Досвід ведення власної справи ще до заміжжя у жінки був. У Донецьку разом з сестрою вони відкрили магазин.
Вона прорахувала всі ризики справи й вирішила, здається, зупинитися на безпрограшному варіанті – реалізовувати трикотажні вироби. Цей товар необхідний для людей будь-якого віку. Справи у Вікторії йшли добре. Бізнес приносив не лише задоволення, а й підтримував сім’ю. Згодом, у торговельних закладах міста вона відкрила іншу точку продажу, потім ще одну. Але в якийсь час весь бізнес довелося згорнути. Вирішили повертатися на Схід у рідний Донецьк. Місто-мільйонер не тільки вабило сім’ю з Ніжина, воно запрошувало додому. Звісно, тут можливостей набагато більше, труднощів також. Повернувшись, вона поринула у рідну стихію, свій бізнес. Разом із сестрою активно його розвивали. Справи йшли добре. Азарт і працелюбність дівчат приносили свої результати. Два магазини, постійні покупці, підприємиці не цуралися нічого нового, намагалися йти в ногу з часом і розвивати свій бізнес. «Справу потрібно любити й тоді вона буде приносити задоволення, –каже Вікторія Шаповал. – Звісно, були помилки, були й невдачі, проте вони роблять тебе сильнішою і готовою до будь-яких випробувань».
Потім настав 2014 рік. Вмить Вікторія із сестрою втратили ввесь свій бізнес, справу, яку плекали роками. Ворожий снаряд потрапив у магазини. Одночасно приліт був і на залізничний вокзал. На щастя ніхто не постраждав. «Розпачу не було, — ділиться пережитим Вікторія. — Це був сигнал повертатися на батьківщину чоловіка, на Чернігівщину, в Ніжин. Тут нас із радістю вже чекали. Адже тут в нас багато друзів, куми. Це надихало. Хто ж знав, що бойові дії повномасштабного вторгнення нас наздоженуть тут. Ми з чоловіком влаштувалися на роботу. Ігор повернувся на залізницю, я пішла працювати до приватного підприємця. Я не цураюся ніякої роботи, швидко знаходжу спільну мову з людьми».
Згодом Вікторія у підприємця викупляє обладнання і започатковує знову власний бізнес. «Сьогодні це не бізнес — це засіб для виживання, —зазначає вона. — Саме завдяки моєму сину і чоловіку я змогла відкрити власну справу. Нині він син захищає Україну. Він сам, добровольцем пішов до війська. З дитинства патріотично налаштований. Виходив на мітинги з українським прапором, багато цікавився визвольним рухом в Україні, його послідовниками. Не без проблем забрали документи з вишу, коли сюди переїжджали. Адже окупанти створили ДНР і він потрапив до «чорних» списків. Вже навчаючись в Києві, син об’єднав навколо себе земляків-донечан. Щодня з нетерпінням чекаю від нього звісточки».
До ятки Вікторії підходять люди. Як вона каже, місце в мене біля стіни плачу.Торгівельна точка Вікторії не зручна для торгівлі продуктами харчування, знаходиться в далині і покупці не завжди її знають. Проте підприємиця дивиться на це з оптимізмом. Шукає і розробляє шляхи як залучити до цього куточка покупців, думає над рекламою, над розширенням асортименту і послуг. Свого часу, до повномасштабного вторгнення, коли ледь не через півроку їздила додому, ніхто не порадив реєструватися як внутрішньо переміщена особа. Через це втратила багато пільг. Журиться, що люди по-різному реагують на таких як вона: «Одні думають, що ми дуже багаті і живемо за рахунок пільг, не хочемо працювати, інші — навпаки: якщо маєш бізнес, працюєш, то в тебе має бути і будинок і машина… А якщо не має, то, значить не заробила… Завжди приємно, коли підтримують». Нині вона має статус внутрішньо переміщеної особи й більше жодних пільг.
…Тут завжди смачно пахне кавою, завжди у цю спеку є прохолодні напої та покупців зустріне завжди щира посмішка Вікторії. Сумлінно працює, мріє про Перемогу, якнайшвидше повернутися в український Донецьк і продовжити власну справу, яку, сподівається, тимчасово там залишила.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
