Спогади, які не дають спокою...
Як живеш, ветеране?
Колись у цій квартирі на п’ятому поверсі було весело й гамірно. Особливо теплими й затишними були вечори з сімейними «кухонними посиденьками» – Павло Миколайович з Лідією Захарівною поверталися з роботи й Оленка з Ігорьком, до того часу вже справившись з домашніми завданнями, поспішали на кухню, щоб поділитися з матусею, котра поралася біля вечері, своїми шкільними новинами, посидіти на колінах, а як попідростали – просто пригорнутися, схилитися на міцне плече зазвичай зайнятого татка, як би ненароком вслухаючись в їхні дорослі розмови, а насправді просто радіючи можливості побути біля своїх батьків. Потім діти підросли й випурхнули з рідного гніздечка і вже батьки з нетерпінням чекали в ньому на своїх дорогих гостей, очікували від них звісточоки, разом з ними раділи їхнім перемогам і опікувалися невдачами, будь що прагнучи бачити їх здоровими й щасливими…
Тут і сьогодні раді гостям, та після того, як пороз’їжджалися діти й пішов з життя Павло Миколайович, поруч з Лідією Захарівною частіше сусідять тиша і спокій. А ще спогади. Вони в неї різні. Є приємні, світлі й красиві, що огортають душу якимсь своїм особливими теплом, зігріваючи й повертаючи жінку в ті тепер же далекі, але незабутні часи, коли її найрідніші люди були поряд, коли всі були живими, здоровими й щасливими. Вони в численних родинних світлинах, у приємних дрібничках-сувенірах та подарунках, зроблених для неї дорогими людьми. Є в неї й такі спогади, що крають серце на шматки, тривожать і випікають душу вогнем нездійснених мрій та невигойним болем болючих втрат…
Лідочка була п’ятою серед шести братів та сестер у багатодітній родині Захарія та Євгенії Романченків із Сулака. Коли фашисти почали підбиратися до Носівщини і в Орішному сформувався загін народних месників, Захарій Онофрійович зі своїми старшими синами Іваном Миколою та Петром пішли в партизани. Мама з трирічною Лідою та на три роки старшою за неї Олею якийсь час жила в селі, та після того, як Сулаком почали ширитися чутки про те, що його збираються палити, прив’язала до воза корову й посадивши на нього дітей, разом з іншими партизанськими родинами теж вирушили у ліс.
Дитячі спогади Лідії Захарівни раз по раз вихоплюють з пам’яті те горьоване перебування у патронаті – ось вони, малеча, одне за одним з металевими кружечками в руках стоять у черзі за молоком від худих, знесилених від недоїдання партизанських корів. А то бачить картинку, як вони, сидячи на розстеленому під деревом рядні, вправно орудують ложками, наминаючи пісну партизанську гартаначку. Утім, частіше було, що й воду доводилося пити з болота, коли збирали якісь їстівні трави та корінці, з яких затим жінки на кухні пекли для дітей перепічки. А то, як, зачувши гул фашистського літака, кидалися всі на болота, вибравши собі зручну купину, сиділи, як миші, накрившись шматком якоїсь тканини під колір болота. У тому болотному сховку відсиджувалися, доки минала небезпека , й тільки потім поверталися в землянки. Було страшно, голодно й холодно, але ніхто з дітей не плакав, не просився до батьків, наче розуміли, що в дорослих у загоні були свої особливі повноваження…
Інколи, як дитячі спогади нахлинюють з новою силою, відкриває спогади колишнього партизана, почесного грмоаяднина Чернігівської області Петра Крапив’янського, й перед очима знову постають і рідні та знайоміф обличчя, спливають нові кадри партизанського життя, їхнього дитячого патронату…
Після того, як наші війська визвольною ходою погнали ворога з Чернігівщини, у спаленому Сулаку почало відроджуватися життя. Разом з іншими мешканцями партизанського патронату повернулася додому і Євгенія Іванівна з доньками. Разом з ними повернувся додому й Захарій Онофрійович, якого за станом здоров’я до війська не взяли, доручивши піднімати з руїн місцевий колгосп. Жили бідно та ще й по чужих хатах, бо батько з першого дня сказав, що жодних преференцій для сім’ї голови не буде, навіть від будинку, який їм, як погорільцям, давали, відмовився. Совісний був та справедливий, було, на свій страх і ризик ще й багатьох своїх сільчан від енкаведистів, яким скрізь ввижалися вороги народу й німецькі прихвостні, рятував…
Інколи Л.З. Чернеті згадується її «червона» володьководівицька школа, куди прийшла вже у дев’ятирічному віці, дорога на Дніпродзержинськ, де на той час проживала її тітка. Це тільки завдяки їй дівчина змогла вирватися з колгоспного «кріпацтва» й отримати свій перший вільний документ – паспорт. Вже з паспортом в шістнадцятирічному віці повернулася додому та влаштувалася на залізницю. Раділа, що між люди пішла, дарма, що важкою була та робота – хоч сама була худенька й мініатюрна, проте нарівні з чоловіками переносила та укладала шпали, розвантажувала щебінь, працювала з електровідбійником…
А потім в її життя постукало кохання. Чернети жили на хуторі Карабинівка, де після повернення з партизан знімали житло. По сусідству з родиною Романченків. Звичайною сільською родиною, в де батьки працювали залізничниками, виховували трьох дітей та тримали чимале підсобне господарство. Були добрими та щирими, жалісливими, тож нерідко й своїх вічно голодних сусідських дітей підгодовували молоком та сиром. Тож діти разом і в школу ходили. Щоправда, Павло, старший за неї на п’ять років, здебільшого приятелював з її братом. Зрозуміло, що про якусь там симпатію тоді навіть мови не могло бути. Та й після школи шляхи-доріжки колишніх сусідів-сільчан розійшлися, дарма, що практично в один і той же час молоді люди жили і працювали в Дніпродзержинську, куди виїхали, щоб завдяки міським родичам позбутися тодішнього колгоспного «кріпацтва» й отримати паспорти. І тільки згодом, саме в її двадцятий день народження доля зробила Ліді найдорожчий подарунок – звівши їхні стежини в одну єдину спільну життєву дорогу, по якій вони рука в руці пройшли сорок два щасливих роки, народили й виховали двох чудових дітей, діждалися трьох внуків, якими неймовірно пишаються. Й навіть біль найважчої втрати -смерть сина -удвох їм було ділити легше…
Власне, Лідія Захарівна ніколи не нарікала, що в її житті все склалося саме так. Завжди була переконана, що при народженні кожен з нас порівну отримує від Всевишнього і радощів, і болю, а вже долею призначено, як вони переплетуться в людському житті. Значить, долею так судилося. Ось тільки дуже болить їй, що сьогодні так багато гине в нас воїнів на полі бою, під загрозою опинилося життя мирних жителів. Часом, аж наче фізично відчуває той материнський біль, що наразі пронизує душі й серця матусь, дружин, дітей загиблих. Згадує і своє, пережите – це ж саме через таких нелюдів в ї покоління не було справжнього дитинства. Замість нього – партизанський патронат, смерть, повоєнний голод, сирітство та розруха. Саме тому й осторонь не може залишатися: не зважаючи на прожиті й пережиті роки, не дуже міцне здоров’я, як може, намагається допомагати воїнам – разом зі своїми подругами-спілчанками з міської організації ветеранів громади з перших днів в’язали шкарпетки, аби бійцям було тепліше й затишніше, допомагає збирати матеріали на окопні свічки, готує інші гостинці... Так їй легше – хоч на трішки, а таки притуплюється власний біль втрати й думками з минулого повертається в сьогодення. Ось сьогодні вже прибрала ялинку й з нетерпінням чекає на гостину донечку з сім’єю. І на перемогу – як добре було б саме це бажання покласти під ялинку в новорічну ніч і щоб воно неодмінно збулося…
Катерина Гавриш.
На знімку: Л.З. ЧЕРНЕТА
