Що в майбутньому вона обов’язково працюватиме в медицині, Світлана Несин не сумнівалася ніколи. Змалечку «захворіла» цією мрією. Певною мірою сприяли цьому й батьки, котрі хоч і опосередковано, проте все життя працювали в цій галузі – мама Валентина Григорівна молодшою медичною сестрою, а тато — Василь Олексійович водієм швидкої медичної допомоги. Повернувшись додому після чергової зміни, вони розповідали, як проходило чергування, непокоїлися, якщо до лікарні потрапляли хворі зі складними хворобами, раділи за них, коли в них минала криза й вони, ще кілька днів тому бувши майже безнадійними, завдяки зусиллям та старанням лікарів позбувалися болю і знову починали усміхатися. Вже тоді дівчинка зрозуміла, як це прекрасно – повертати людям радість життя. Й чим старшою ставала, тим ґрунтовнішою була її підготовка до майбутньої професії – штудіювала багато спеціальної літератури на медичну тематику, практикувалася на домашніх та близьких у вимірюванні артеріального тиску, навіть навчилася робити уколи. Тож закінчивши школу відразу ж подала документи до Ніжинського фахового медичного коледжу.
Світлана Несин
Навчалася Світлана за спеціальністю «Лікувальна справа», проте фельдшером так і не стала, бо відразу після закінчення коледжу дівчині запропонували посаду операційної медичної сестри в Ніжинському пологовому будинку. Минуло вже двадцять років. Зараз Світлана Василівна обіймає посаду старшої операційної сестри, за цей час медикиня допомогла з’явитися на світ сотням маленьких ніжинців та мешканців Ніжинщини, але й до цього часу до найменших подробиць пам’ятає свій перший робочий день. Як на крилах летіла й водночас переживала якусь внутрішню тривогу - як її там зустрінуть, чи вдасться відразу влитися в колектив, чи ж справиться з покладеними на неї, юну спеціалістку, обов’язками. Та тільки встигла переступити поріг пологового, як тут же отримала від завідувача пологовим Валерія Михайловича Якуби наказ:"Швидко в операційну. У нас терміново кесарів розтин…"
Тоді народилося двійко хлопчиків. Пізніше Світлана неодноразово бачила їх з мамою дорогою на роботу чи додому. Жили неподалік лікарні, на вулиці Прощенка. Противолі спостерігала, як вони росли, ходили у школу. Як склалися їхні долі? Мабуть, навчаються десь чи вже працюють. Або вступили на військову службу. Хочеться звісно ж, щоб їхні долі були щасливими. Щоб усі наші дітки зростали у здоров’ї, мирі та спокої, в радості та добробуті, щоб не літали ракети й нікому не довелося ховатися в укриття, здригатися від вибухів… Що саме це в житті найголовніше, Світлана Василівна добре знає, бо вже ж і сама мама дванадцятирічного синочка, тож не менше за інших хоче щастя для свого Ігорька…
-Чи не шкодуєте, що обрали собі таку важку і неспокійну професію? – запитую у Світлани Василівни.
-Зовсім ні,- усміхається моя співбесідниця. – Навпаки, це ж так добре, коли в тому числі й завдяки тобі з’являється на світ маленьке нове життя, чиясь мамина радість й татова гордість…
Якось почула вислів про те, що медсестра – це серце медичного закладу. А й справді, адже вона завжди поруч зі своїми пацієнтами, надаючи медичну допомогу, вона стежить за їхнім станом і комфортом, а це потребує поєднання спеціальних знань з суто людського спілкування. В операційної сестри ці вимоги в рази вищі. Бути «правою рукою» лікаря-хірурга, мати швидку реакцію, нестандартне мислення, й здатність ефективно працювати в стресових ситуаціях й водночас вміти емоційно підтримувати своїх пацієнток та їхніх близьких у складних моментах. Бо вміння слухати, розуміти й вести спілкування з різними людьми також є ключовими аспектами цієї непростої професії. А ще – підвищувати свій професійний рівень, бо ж медицина не стоїть на місці, постійно розвивається і якщо ти хочеш залишатися в команді професіоналів, також маєш розвиватися.
-Що є визначальним для Вас у роботі?
-Результат. Якщо бачиш результат своєї праці – здорову дитинку, усміхнену маму, навіть розуміючи, що цього могло б і не бути, якби не професійність, фаховість лікаря та його команди – яка ще може бути мотивація. Я справді отримую задоволення від своєї роботи, від спілкування з колегами й колежанками, з пацієнтками, тішуся їхніми радощами й перемогами…
-Що ще надихає Вас в життя, крім улюбленої роботи?
-Звісно ж, це моя сім’я. Це той острівець щастя, спокою, радості, який, мабуть, є найкращим мотиватором. Люблю також спілкуватися з друзями, відпочивати на природі, просто прогулюватися містом чи виїжджати всім разом на природу…
-Світлано Василівно, наша розмова відбувається напередодні професійного свята усіх медичних сестер. Що б Ви побажали своїм колежанкам?
СВітлана Несин
-Звісно ж, сили, наснаги й просто кайфувати від того, що вони роблять. Бережіть себе, своїх близьких і насолоджуйтеся своєю роботою. А своїм пацієнткам зичу здоров’я, добра та гараздів. І всім нам – миру та якнайшвидше перемоги. Нехай народжується якомога більше діток, хай зростають вони у хороших, люблячих родинах, купаються у любові та щасті. Й тоді все в нас буде добре…
Катерина ГАВРИШ
