Чи легко жінці працювати у чоловічому колективі? Надто якщо це будівельна бригада? На це моє запитання бригадирка будівельників КП «Служба Єдиного Замовника» Ніжинської міської ради Людмила Ходакевич відповідає ствердно. Утім, подумавши трохи, уточнює: «Це якщо любиш свою роботу і довіряєш людям, котрі з тобою поруч»…
У колектив СЄЗу Людмила прийшла одинадцять років тому. І шлях той був до болю простий та знайомий багатьом сільським дітям. Навчалася у Дуболугівській школі (звідти її батьки). Після школи вступила до Ніжинського ПТУ35. Після оптимізації закладів профтехосвіти, розташованих у Ніжині, там вперше набирали групи стереотипно «дівчачих» професій – кухарівкондитерів, малярівштукатурів та плиточниківоблицювальників. Трохи повагавшись у виборі між кухнею і будмайданчиком, дівчина вирішила подати документи на спеціальність маляраштукатура.
Розмірковувала так: із кухонними обов’язками вона й так зможе справитися, а малярська професія в нашому суспільстві завжди шанована й затребувана. І надто, коли побачиш, як з-під твоєї руки найсіріша стіна чи фасад починає грати барвами, перетворюючись на диводекор, і навіть елементарне переклеювання шпалер асоціюється з дивом перетворення, розумієш, що ця професія може бути ще й творчою. А ще в училищі можна було оволодіти різними секретами створення нових сучасних декоративних прийомів, багатоколірного фарбування фасадів, стін та будівель, «погратися» з різноманітними спеціальними сумішами, щоб твоя малярська робота виглядала яскравою, ефектною та барвистою й могла багато років служити людям. Власне, цим вони з дівчатами й займалися, коли після училища прийшла працювати у колектив Служби Єдиного Замовника.
«На той час ми обслуговували понад триста багатоквартирних будинків, згадує пані Людмила. – Була дев’ятою жінкою у бригаді. Коли ж повернулася сюди вже після декретної відпустки, виявилося, що залишилася … єдиною. Решта розрахувалися – одні за сімейними обставинами, інші розійшлися у пошуках кращого місця, можливо, легшого й з грошовитішими заробітками. А я залишилася. Не люблю я бігати з місця на місце. Тут мій колектив, з яким ми вже, якто кажуть, не один пуд солі з’їли. Та й прикипіла вже до колективу, професії знаю її і працюю на совість…»
Її бригада переважно займається поточними ремонтами у багатоквартирних будинках та під’їздах, а ще облаштовують прибудинкові території та дитячі майданчики, наводять лад у дворах, розфарбовують фасади, турнікети, парканчики, лавки тощо. За цей час Людмила досконало опанувала не тільки фах маляра за потреби може і шурупокрутом, і болгаркою працювати, і міксер чи будь-який інший, потрібний для роботи, електроінструмент вправно в руках тримає. І вже зовсім вона не та юна несмілива дівчинка, яку в перший робочий день відправили … фарбувати труби.
То вже пізніше пані Людмила дізналася, що то була її перша перевірка від тодішнього майстра Миколи Вастюка: якщо витримає дівчина, не зламається, отже приживеться і в колективі, і в професії.
Та недарма кажуть, що очі бояться, а руки роблять. Цілий місяць зранку до вечора безвідривно працювала пензлем й таки жодного разу не поскаржилася й не попросила замінити її, дати якесь інше завдання. Щоправда, у перший же день перекинула відро з фарбою на свого напарника. Ненавмисно. Утім, про ту наразі вже кумедну ситуацію Микола Породько їй часом і зараз ще нагадує, а тоді думала, що проженуть з бригади…
З роками шліфувався професійний досвід малярки, відточувалася майстерність. Кілька разів керівництво підприємства пропонувало Людмилі вивчитися на майстра, та вона все вагалася. Щоразу знаходила якісь відмовки та придумувала на те свої причини. Хоч за складом свого характеру Людмила й була лідеркою, завжди могла постояти за себе й за інших, й організаторські здібності в неї були, і навички роботи з людьми та обладнанням, завжди була відповідальною, уважною та старанною, а тут чомусь вагалася.
Не роботи додаткової боялася і навіть не відповідальності. А що, як доведеться зауваження комусь зі старших та досвідченіших робити? Чи ж вийде з неї бригадирка ділова, вимоглива Зрештою, їхня робота завжди на видноті у містян, а вони екзаменатори вимогливіші та прискіпливіші, ніж адміністрація їхнього підприємства. Утім, як переконалися у колективі, бригадирка з Людмили вийшла відмінна.
«У нас кожен на своєму місці. За необхідності, звісно, можемо одне одного замінити, щоб робота не простоювала, а загалом розподіляємо обов’язки та ставимо людей на ті процеси, що відповідають кваліфікації кожного. На жаль, реалії вимагають нас бути універсалами, тобто, опановувати кількома, нерідко ще й не суміжними спеціальностями. Ось зараз, наприклад, нас у бригаді тільки десятеро – теслі, столярі, покрівельники, малярі. Кількох чоловіків мобілізували до лав Збройних сил. А обсяги роботи не зменшуються. Звісно, ми не нарікаємо, бо розуміємо, що для того, аби ми могли працювати тут, хтось повинен тримати кордони на фронті. Зараз чекаємо на поповнення у своєму колективі – після поранення до нас має повернутися тесля Микола Андрушко. Звісно, було б краще, якби наші вже всі повернулися, й головне, щоб здоровими та неушкодженими….»
Катерина МИХАЙЛЕНКО
На знімку: Людмила Ходакевич.
Матеріал підготовлено за сприяння Волинського пресклубу.
