Свій перший торт кондитер-самоучка з Ніжина Сашко Руденко виготовив у чотирнадцять років. У п’ятнадцять почав проводити майстер-класи та «набивати» клієнтську базу. У дев’ятнадцять став наймолодшим учасником телешоу «Мастер-шеф. Професіонали». У свої двадцять бере участь у майстер-класах з відомими українськими майстринями-кондитерками і мріє про відкриття власної «солодкої» справи.

«До тортиків підштовхнуло… безгрошів’я»

Що кондитерка колись стане справою його життя, Сашко Руденко навіть ніколи й не думав. Звичайний ніжинський хлопчина: щирий, відкритий, життєрадісний. У школі – уроки, друзі, гуртки, вдома – слухняний онук, люблячий син, він і свого першого тортика спік, аби порадувати маму до дня народження чимось солоденьким.

«Грошей на подарунок в мене не було, у бабусі з дідусем просити було якось незручно. Подумав тоді, що зроблю щось своїми руками, - згадує хлопець. -Глянув на продукти, що були в холодильнику, в інтернеті знайшов відповідний їм рецепт і взявся за роботу. Навіть не очікував, що вийде щось пристойне…»

Вийшло. Та ще й так вдало, що Сашків десерт потішив не тільки його маму Олену. Одна з подруг (жартома чи, може, і всерйоз) відразу ж замовила йому капкейки. І хоч конкретного розуміння технологій виготовлення таких тістечок у Сашка не було, до свого першого в житті замовлення він поставився дуже відповідально. Власне, це й стало відправною точкою в його майбутній професії. Бо просто пекти торти, тістечка, кексики чи виготовляти якісь інші десерти за відомими, класичними рецептами йому було не дуже цікаво, а ось додавати до них нові смаки, освоювати додаткові техніки, розробляти якісь нові, оригінальні види декорування – якраз те, чим ця справа захоплювала Сашка найбільше. Навіть свою улюблену «Павлову» робив особливою, з оригінальною меренгою, кремом та ягодами…

Якщо мама Сашка, бабуся та дідусь просто раділи хлопцевому захопленню, то власники кав’ярні на Гоголівській Леся з Олегом Давидови, де хлопець підробляв після уроків та у вихідні, його ексклюзивну випічку незабаром вписала до свого меню й вона користувалася неабиякою популярністю у відвідувачів «Клубу кави». Відтак до п’ятнадцяти років юний кондитер вже мав власну клієнтську базу й навіть організовував для бажаючих власні майстер-класи.

«Сцена любить молодих, а кондитерською справою можна займатися все життя»

Власною кондитерською творчістю Сашко продовжував радувати завсідників «Клубу кави» й після того, як вступив до Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької. Утім, навіть навчаючись за спеціальністю «Менеджмент соціокультурної діяльності», продовжував «жити» кондитерською творчістю.

«Солодощі – це вже маленьке свято для людини. Готувати десерти означає вже дарувати їй радість і робити трішечки щасливішою. От я й подумав, чому б не приносити своєю працею позитивні емоції, яких часом так не вистачає в нашому житті. Та й сцена, на мою думку, більше любить молодих, а в кондитерській справі можна бути все життя, вчитися чомусь новому, шліфуючи свою майстерність, набуваючи нового досвіду…»

Два роки чудової практики в атмосферній кав’ярні рідного міста з прекрасним колективом стимулювали Олександра до подальших професійних пошуків. Дізнавшись, що відома українська кондитерка Інна Солнцева у Києві збирається відкривати нову кондитерську-студію та набирає колектив, хлопекць вирішив спробувати свого «солодкого» щастя.

«Для мене, кондитера-початківця з периферійного Ніжина робота з Іриною стала справжнім подарунком долі. Працювати в студії - це було не про десерти, нові смаки чи бізнес, це було про творчість, політ фантазії, про неординарність та креативність, Оригінальні рецепти з неймовірним поєднанням смаків, розкішний дизайн та їхні чудернацькі конструкції виробів – це були справжні витвори мистецтва. Інна запалювала всіх, хто був поруч, своєю одержимістю й відданістю професії, а звідси й численні відгуки від вдячних клієнтів, участь у конкурсах та показах, проведення майстер-класів та курсів кондитерської майстерності по всій Україні – охочих навчатися у відомої кондитерки не бракувало. А ми весь цей час були поруч, бачили і переймали її досвід…»

Але… Почалася війна. Й вже буквально з третього дня повномасштабного вторгнення працівники модної кондитерської перекваліфікувалися у звичайних пекарів, до кращих часів забувши про торти й капкейки, натомість випікали по 500-600 батонів за зміну. Самостійно й через волонтерів відправляли їх на Харківщину, Чернігівщину, Маріуполь, співпрацювали з волонтерами, допомагали деокупованим населеним пунктам Київщини – Ірпінь, Буча, Гостомель, Бородянка тощо. Спостерігаючи за всіма звірствами рашистів, Олександр дуже хвилювався за рідних, що залишилися вдома. Тож як тільки рашисти відступили від Ніжина, Олександр приїхав додому, а за кілька днів вже переступав поріг знайомої кав’ярні, завдяки отриманому досвіду продовжуючи радувати відвідувачів вже новими солодощами. Звісно ж продовжував волонтерити - збирали кошти на потреби Збройних Сил України, організовуючи в кав’ярні благодійні акції та марафони. До речі, два його величезних стилізованих тортів під назвою «Як горить кремль» розійшлися буквально за лічені години…

«Це була не та популярність, до якої прагнув…»

Так сталося, що під час війни доля дала Олександрові ще один шанс бути відомим, взявши участь у популярному телешою «Майстершеф. Професіонали». За його словами, на перемогу особливо й не розраховував, бо ж змагатися наймолодшому учаснику-самоучці довелося з багатьма справді відомими й маститими кулінарами-професіоналами. Та все ж виступив наш земляк достойно, отримавши свою заслужену хвилину слави у проєкті, наблизившись до двадцятки кращих телекулінарів України. Шаправда, особливого задоволення від того не отримав, бо, казав, шоу там значно більше, ніж професіоналізму та нового досвіду, якого там прагнув набути. Жартує, що, мовляв, зате на проєкті зміг випробувати свій невикористаний акторський талант, набутий у стінах мистецького коледжу…

Зараз Олександр продовжує працювати у команді своєї улюбленої кондитерки Інни Солнцевої й щиро тому радіє. Відчуває себе на своєму місці, затребуваним і щасливим. Бо тут не просто й не тільки роблять солодку випічку, а й запускають масштабні кондитерські марафони, беруть участь у конкурсах професійної майстерності, організовують майстер-класи. Паралельно продовжують волонтерити, в ході благодійних акцій збираючи кошти на потреби військових, які до них звертаються зі своїми запитами. Звичайно ж, займаються кондитерською творчістю. Найбільший торт, який Олександрові вдалося витворити ( бо інший термін тут не підходить) був висотою близько двох метрів та вагою майже триста кілограмів.

Наразі Сашкові всього лиш двадцять і його найбільший і найголовніший кондитерський виріб, думаю, ще попереду. Бо ж на власне майбутнє у хлопця є багато амбітних планів – продовжувати удосконалювати свою професійну майстерність, мріє відкрити, але вже після війни, власну кондитерську студію. А на моє запитання, щоб б він порадив своїм ровесникам, відповів просто:

«Ніколи не боятися щось починати. Не лінуватися вчитися новому, прагнути розвиватися. Й сміливо йти вперед – до своєї мрії..»

автор: Катерина ГАВРИШ. Матеріал підготовлено за сприяння Волинського прес-клубу

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися