Він, вона і Ніжин
Сцена вабила Аллу з дитинства. Виступаючи в різних амплуа, дівчинка почувалася на сцені у своїй стихії. Маючи від природи чудовий голос, вона залюбки брала активну участь в сільській художній самодіяльності, займалася хореографією, із задоволенням виступала на концертах у складі їхнього Макошинського аматорського циркового дитячого колективу «Юність».
Особливо подобалося їй виходити на сцену в ролі театральної актриси. Власне, вона й до Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької вирішила вступати, аби в подальшому пов'язати своє життя зі театром. Та приїхала… і розгубилася, почувши стільки хороших відгуків про не зовсім знайомі, але дуже цікаві спеціальності, про досвідчених та шанованих педагогів, які тут працюють, про титулованих митців, які разом з професійною освітою розкривають творчий потенціал своїх студентів у різних напрямках, допомагають їм опановувати основами історії та культури українського мистецтва, вчать цінувати свою культурну унікальність. А потім вирішила, що їй було б цікаво опанувати спеціальність «Пісенне мистецтво».
Вчилася старанно й наполегливо. Займалася вокалом і паралельно опановувала навики диригента хорового колективу. Ще співала в народному молодіжному фольклорному колективі «Народна криниця», свого часу створеного при коледжі талановитими музикантами й фольклористами, викладачами Іваном та Ольгою Синицями…
…Андрійка до танцювальної зали привела бабуся Людмила Кузьмівна. Там вже займалася його двоюрідна сестричка Світлана й хлопчик часто з інтересом спостерігав за заняттями та репетицями юних танцівниць, навіть намагався копіювати їхні рухи й півтони, переймав танцювальну техніку, завдяки якій їхні рухи були точними, чіткими й елегантними. Згодом мистецтво танцю настільки міцно увійшла в його життя, що й по закінченню школи Андрій Непийвода вирішив займатися ним професійно. За прикладом тієї ж таки Світлани, юнак теж вступив на хореографічне відділення до Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької.
«Ніжинський період завжди згадую з теплотою, - розповідає Андрій. – Адже тут і справді зібралася дружня, творча родина однодумців, які багато років поспіль зберігають та примножують кращі традиції цього навчального закладу, зокрема, в плані хореографічного мистецтва, передають їх своїм учням - від курсу до курсу, від покоління до покоління. Це ж так чудово – досконало оволодіти всіма тонкощами класичного, народно-сценічного, українського, сучасного чи бального танців, оволодіти знаннями основ хореографії, педагогіки й акторської майстерності…»
Андрій з головою поринув у навчання, вже тоді розуміючи, що його професійне майбутнє обов'язково має бути пов'язане з мистецтвом танцю. В Україні це буде чи за кордоном, як у сестри, котра на той час вже отримала свій перший фаховий контракт, але це обов'язково буде хореографія.
На жаль, у житті багато чого складається зовсім на так, як на сцені. Не зважаючи на чудову фізичну підготовку, пластику, артистизм й низку інших відмінних професійних якостей перший контракт Андрія зірвався. Утім, це не стало для молодого чоловіка приводом опускати руки – ходив по столичних кастингах, знімався в масових сценах «мильних» серіалів, шукав якихось інших творчих підзаробітків, намагаючись заглибитися у мистецьку тусовку, але від мрії відмовлятися не збирався. Тим більше, що мав на це вже свої власні вагомі причини.
В останній рік свого навчання в коледжі Андрієві запала в серце юна другокурсниця Алла Бобровицька. Їхні кімнати були сусідніми в гуртожитку, і навіть ліжка стояли під однією стіною. Однак через завантаженість обох навчальними дисциплінами романтичних стосунків між молодими людьми ще не зав'язалося, проте була вже певна симпатія. Тож хоч Андрієві студентські роки вже залишилися позаду, проте першого вересня він знову приїхав до Ніжина – зустрітися з друзями, привітати з черговим навчальним роком викладачів і… побачитися з Аллою.
«У нього неможливо було не закохатися,- згадує Алла.- Адже він був таким романтичним, ніжним. Завжди на позитиві, з доброю, щирою усмішкою, Адрій був душею компанії. Й водночас він дуже відповідальний та надійний, відмінно навчався й був одним з кращих на своєму курсі. А ще в нього чудовий голос і він так добре грає на гітарі…»
Романтичні стосунки Алли та Андрія тривали до закінчення коледжу. Хлопець часто приїздив до неї в Ніжин, вони часто гуляли його старовинними вуличками й кварталами, відвідували різноманітні мистецькі заходи, спілкувалися з друзями та приятелями. А коли дівчина отримала диплом, він запропонував Аллі переїхати до столиці, де вона продовжила навчання у Національному університеті культури та мистецтв – за спеціальністю «Диригентсько-хорове мистецтво (народне).
На той час хлопець вже мав постійну роботу - працював артистом балету Київського академічного театру Українського фольклору «Берегиня».
Омелько із «Зеленої гори» , Яро в «Гуцулці Ксені»
«Цю роботу я знайшов по оголошенню в соціальних мережах: в театральну труппу потрібен був артист балета. Пройшов проби і вже через тиждень репетирував свою першу театральну роль - Омелька, сільського хлопця, який закохався в царівну, у дитячій виставі «Зелена Гора». Згодом почав брати участь в інших театральних постановках – і нарешті отримав свою першу в житті головну роль – Яро у виставі «Гуцулка Ксеня», отримав посаду репетитора з балету. Ми давали вистави в театрі і гастролювали по Україні, були в Чернігові, Ужгороді, Запоріжжі на острові Хортиця. Здавалося, життя почало налагоджуватися й тепер вже можна подумати про власний дім, родину. Але… почалося повномасштабне вторгнення. Не було єдиного розуміння того, що буде далі, тому що події розвивались дуже швидко на фоні всіх новин, які надходили з соціальних мереж та телебачення. Вже тоді я замислився над тим, що і мені рано чи пізно прийдеться захищати свою сім'ю, рідних та друзів».
«Ізольований Київ зустрів нас неймовірною тишею, сумом, наче під час чуми – люди намагаися не затримуватимся на вулицях, не скупчуватися, здригалися від далеких вибухів. У кінці травня наш театр відкрився. Роботи було багато, ми розучували нові ролі. Зокрема, збиралися ставити осучаснену версію Котляревьского «Енеїду», мені випало грати Енея. Ця роль була для мене дуже важлива, знакова. Й ви зрозумієте, чому. Завдяки цій роль я став дорослішим – і внутрішньо, і зовні. Я більше зрозумів, на що спроможний не тільки як актор, а і як чоловік, як патріот своєї країни. Паралельно почали готуватися до поїздки в Барселону, де ми балетною труппою брали участь у відкритті фестивалю "La Merce".
Повістку вручили у день вистави, де він грав головну роль
«Наче все добре, наші почали повертати Херсон, дійшли звістки про перші перемоги на Харківському напрямку. Багато друзів пішли воювати, й це мене напружувало й пригнічувало. Вони там, а в мене, як і до війни - дім, театр, сім’я, переїзд. Тож коли на початку червня минулого року мені повідомили про мобілізацію, відчув якесь несвідоме полегшення. Того дня ми ставили «Гуцулку Ксеню», повістку мені принесли прямо за куліси.Так і почалася моя військові кар’єра, - згадує Андрій. - Наступного дня пішли в РАЦЗ. Розписалися без свідків, без обручок, залишивши всі урочистості до мирного часу. Військову службу починав у Національній Гвардії України – це добре, бо там багато моїх давніх друзів, згодом з’явилися нові. Хтось до війни був лікарем, хтось пожежником, в когось був власний бізнес. Це вже було справжнє воєнне, зовсім не схоже на театральне, життя. Дізнавшись, що в театрі я грав Енея, за мною так і закріпився позивний «Еней». Ми тоді створили власний військовий чат побратимів БЗВП -виявляється, що на той час наші воювали практично на всіх напрямках від Куп’янська до Сум, від Херсону до Курщини.»
Своє перше бойове хрещення Андрій Непийвода отримав у складі бригади «Буревій» на посаді стрільця-піхотинця. Це була Луганська область, населений пункт Стельмахівка.
«За яким принципом я б описував війну? Мабуть, по запаху – горілої землі, пороху й мертвої людської плоті. Яма в посадці, ти в ній. За кількадесят метрів -росіяни. Й ти згадуєш своїх інструкторів, , що вчили , але, на жаль, не завжди тому, що відбувалося тоді на передовій. Коли потрібно було не тільки вміти воювати, а елементарно – виживати… Ми тоді вийшли з оточення – пораненими, контуженими, але живими…»
Стабпункт, лікування, психотропи і знову відправка на позицію. Андрій - за старшого в їхній трійці воїнів, двоє з яких за віком годилися йому в батьки. Цього разу також довелося відбивати штурми орків, слідкувати за їхніми дронами, швидко реагувати і тримати зв’язок з командуванням та, як розв’язка, штурмуючи, протягом двох діб без води та їжі виходити півтора кілометра з оточення у постійному стрілецькому контакті з ворогом.
«За моїми підрахунками, а я пам’ятаю кожну переможену орчу душу, ми тоді утрьох знищили два з половиною десятки окупантів. Перемогли на землі, але нас помітив ворожий дрон, атакуючи ФПВ. У мене було поранення середнього ступеню – міг сам йти, наклавши бандаж на ногу. Побратимам дісталося більше – лопнули барабанні перетинки. Я намагався їх врятувати, будучи пораненим, виводив з оточення. На жаль, тільки одного. Другий побратим загинув прямо на очах й це дуже мені болить. Навіть зараз…»
Знову стабпункт, лікування в ізюмському госпіталі й вирок лікарів: робити операцію.
«Вибір був невеликий – оперуємо ногу з результатом «50х50» і подальшою можливість ходити з паличкою, або залишаємо «залізо» в нозі, доки воно колись не почне турбувати. Я вибрав останнє. Не міг же я залишитися без улюбленої роботи…»
На відновлення та реабілітацію пішло багато часу. Його Андрій проводив з у Києві, часто з дружиною бували в рідному театрі, жив думкою знову вийти на цю сцену, навіть якось напівжартома запропонував режисеру спробувати випустити його на сцену…
Після реабілітації актора перевели в інший підрозділ «Буревію» - на посаду оператора БПЛА в 4 Бригаду Оперативного Призначення «Рубіж». Зі своїми «пташками» «працював» на Куп’янському напрямку – Кругляківка, Колесниківка. Останньою була Ківшарівка. Про існування цих та багатьох інших малих і середніх населених пунктів боєць ніколи б і не здогадувався, якби не ця клята війна.
З посади оператора БПЛА «Буревій» пізніше Андрій Непийвода перевівся й зараз служить в 4-тій Бригаді Оперативного Призначення «Рубіж». Наразі бригада дислокується таким чином, що час від часу в актора є можливість кілька разів на місяць виходити на сцену в своєму театрі.
«Під час лікування в Ізюмі, на Сході я практично не бачив дітей. Зараз тут, у Києві, я дивлюся на молоді сім’ї з дітками, які походжають вулицями, прогулюються у парках чи скверах, приходять до нас на вистави, й щиро радію за них. Оце і є справжнє щастя, справжнє майбутнє, яке так нахабно намагаються відібрати у нас російські загарбники…»
Запитую в Андрія, як він ставиться до чоловіків, котрі зараз не воюють.
«Мені було дуже соромно й незатишно бути вдома, коли мої друзі, колеги , знайомі були на війні, коли хтось відновлювалися після поранень чи гинув на полі бою. Мені тоді казали, мовляв, заспокойся, це ще не твій час. Ось я і думаю, що їхній час ще теж настане. А ще я вірю, що у нашому театрі, у багатьох інших театрах ще обов’язково будуть повні аншлаги й на наші вистави люди приходитимуть сім’ям и – з дітьми, з мамою і татом…"
Катерина ГАВРИШ
На знімках: фрагменти з цивільного та воєнного життя подружжя.
Матеріал став можливим за підтримки програми "Голоси України", яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
