Мабуть, знаменно, що саме творчості Олесі Білоцвіт напередодні ВСЕСВІТНЬОГО дня поезії була присвячена зустріч любителів красного поетичного слова – студентів та педагогів Ніжинського державного університету імені М.В. Гоголя у науковій бібліотеці вишу під назвою «Олеся Білоцвіт – відкриваю душі портали». І почалася вона з відеозвернення Олесі Миколаївни до своєї ніжинської аудиторії з найщирішими почуттями вдячності стінам цього знаменитого вишу, звідки пішла ця талановита жінка в широкий світ професії й творчості, де її й до сьогодні люблять, пам’ятають і пишаються. А її творчість - то є вираження її власної громадянської позиції, її власні переживання, її серце і душа, які завжди були, і є залишатимуться поруч з Україною…
Свого часу Олеся навчалася в цьому університеті, тут були написані й опубліковані її перші серйозні проби пера, тут розкрився й виграновувався її творчий потенціал. І хоч поетеса вже понад двадцять років проживає з родиною у Мельбурні, за тисячі кілометрів від своєї малої батьківщини, але завдяки надзвичайно потужній українській діаспорі Україна з усіма своїми радощами, болями й тривогами продовжує жити в її серці, займаючи провідне місце. Вона пам’ятає про свій рід та своє коріння, вважаючи розлуку з малою батьківщиною своїм власним випробуванням на честь, вірність та любов. І всі свої почуття й відчуття поза Батьківщиною Олеся вкладає у свої талановиті поетичні рядки, слугуючи носійкою нашої мови, українських традицій, ідентичності, прославляючи Україну в закордонних світах, аби про неї знали й любили так, як любить її вона….
Олеся Ткаченко (Білоцвіт) народилася у творчій родині прилуцьких журналістів і літераторів Ніни та Миколи Ткаченків. Талановита дівчинка ще з дитинства проявляла свій мистецький хист у малюванні та написанні віршованих рядків. Утім, ще п’ятикласницею написавши вірш-присвяту мамі Ніні Яківні, дівчина зробила поетичну перерву до сімнадцяти років, коли перше кохання «змусило» її знову взятися за перо.
«У мрій не буває кордонів» - так називалася підбірка поезій дев’ятнадцятирічної Олесі Білоцвіт у рубриці «Відкриваємо нові імена» в ніжинській районній газеті, вже коли дівчина навчалася у стінах славетного гоголівського вишу. А вже наступного року побачила світ збірка «Скрипка часу», після друку якої на поетичному небосхилі Ніжинщини засяяла творча зірка Олесі Білоцвіт. Цього ж року юна поетеса стала дипломанткою Міжнародного конкурсу молодих українських літераторів «Гранослов-2000». Нова поетична збірка «Стихія сонця» вже у 2001 році була представлена на розсуд поціновувачів лірики, захопивши читачів своїми сповненими щирих почуттів та емоцій рядками.
Вже після переїзду Олесі Білоцвіт до Мельбурну в Україні виходять у світ збірки «Передчуття наближень» та «За силуетом слова», в яких червоною ниткою проходить тема України – поглядом українки через океан. Тужливо й ностальгійно, мрійливо й обнадійливо -у віршах, у листах, у присвятах людям та подіями, – але однаково талановито, з думками, пронизаними щирими почуттями, у своїй неповторній літературній манері та чітко визначеному авторському стилі.
- Як стрінуться наші очі,
- Як обручем стануть руки –
- Я Вас відпустити не схочу,
- Прилуки мої, Прилуки.
До речі, за поетичну збірку «За силуетом слова» авторка отримала звання лавреатки Чернігівської обласної літературної премії імені Леоніда Глібова.
Для особистості вразливої й емоційної, рідне місто й квітуча українська земля залишаються невичерпними джерелами натхнення й водночас серйозним випробуванням розлукою з рідною землею. А вступ до Національної спілки письменників України тільки зміцнив її й без того нерозривний мистецький та родинний зв’язок з Україною…
Події, що відбулися в Україні з початком повномасштабного вторгнення російських військ, вибухнули в поезії Олесі Білоцвіт новими переживаннями за рідну Україну, за її незалежність, за мову та стійкість українського народу. Так співпало, що її нова збірка «Обіймаючи життя» вийшла у світ у 1000-й день цієї безбожної війни. Ця проникливо-філософська поезія про війну як про любов до життя, особливо в таку люту для нас годину, про любов до рідної землі, перемішана з болем.
- Приручені і болі, і жалі
- Слухняно умостились біля серця…
- Благаю мовчки, Боже, змилосердься!
- З криниці сліз п’ють спрагло журавлі…
У Олесиних віршах, віршах жінки-патріотки, образ України найчастіше постає як образ матері, що страждає, але не здається. У кожній стрічці – величезна емоційна напруга, трагізм, героїзм і надія. Завдяки багатству художніх засобів і яскравих образів, вони залишають сильний слід у серцях читачів, кожне слово – влучне, воно не просто засуджує війну, а й звеличує силу духу людей, що борються за свою свободу. Наших славетних воїнів, наших захисників поетеса змальовує і як Героїв, що віддають життя за свободу, і як звичайних простих Людей, що страждають від жорстокої реальності. Й нехай це звучить трохи пафосно, але Олесині вірші, як поезія української жінки-патріотки, є справжніми носіями національного духу, віри та боротьби за незалежність.
- Випаровуються моря, випаровуються.. Не моря, а озерця сліз
- Відкриваю душі портали напівсюрр, напівреалізм,
- Проживаю ще раз прожите й пережите вже раз ввісні,
- Завиваю несамовито з вітрюганом у дні ясні.
- Розливаю печаль у чаші, бо для радості є фужер.
- І бокали ще є інакші, не на часі, не на тепер.
- Заїдаю гірке солоним, проливаю холодний чай,
- Всю дорогу чомусь червоним семафорить забутий рай…
- І ні сліз вже нема, ні моря, лиш калюжі, одна сльота,
- ані щастя тепер, ні горя. Самота… Самота… Саме так.
Катерина ГАВРИШ, член спілки журналістів України
