Сьогодні минає півроку як жорстока війна вирвала із обіймів життя Ігоря Василенка.
Ігор Василенко
Ігор Василенко народився 29 червня 1978 року в студентській сім’ї майбутніх лікарів Станіслава і Катерини Василенків. На той час це була перша студентська дитина на курсі.
«Ігор був неймовірно тихою дитиною, - згадує батько Станіслав Валентинович. — Його любили всі на курсі й коли ми, студенти мали бути на парах без проблем знаходилися охочі побути з нашим синочком. Було за честь поняньчити Ігорька».
Закінчилися студентські роки й подружжя Василенків потрапляють на роботу в Талалаївку, на той час районний центр на півдні Чернігівщини. Станіславу Валентиновичу запропонували посаду головного лікаря районної санепідемстанції, дружині — лікарем-бактеріологом. Молоде подружжя сумлінно працювало. Ігор закінчив школу з двома четвірками, як не прикро, але російська мова і фізкультура не дали змогу отримати золоту медаль.
Разом з однокласниками- друзями Ігор подає документи до Одеського військового інститути сухопутних військ на факультет тилового забезпечення. Без особливих зусиль складає вступні екзамени, проходить курс молодого бійця і в переддень прийняття присяги пише заяву на відрахування. Батьки з розумінням віднеслися до вибору сина. Куратор на зустрічі з батьками підтримав Ігоря: «Розумний хлопець, не для военщини, він себе знайде в іншій сфері…». Не вагаючись вступив до Харківського інституту радіоелектроніки. Навчання давалося легко. Непомітно пролетіли студентські роки й Ігор повертається до батьків, у Талалаївку.
Стає інспектором у податковій службі. Сумлінно працює. У Талалаївці знайомиться з дівчиною. У серцях обох загорівся вогник кохання. Через деякий час дівчина мала їхати на навчання до столиці. Юнак не хотів відпускати кохану, боявся втратити, тож і приймає рішення підкорювати столицю. Вже в Києві одягає погони міліціонера, працює в одному з райвідділів столиці. Одружився, у 2005 році народився первісток. Тоді були скрутні часи, без заробітних плат залишилися не лише правоохоронці, інші держслужбовці. Необхідно було шукати вихід. Та й сім’я дала тріщину. Безгрошів’я зруйнувало сім’ю. Ігор приймає вольове рішення, залишає службу в поліції у званні капітана. Працюючи в Києві зрозумів, що столиця, мабуть, не для спокійного і врівноваженого чоловіка. До життя у мегаполісі необхідно звикнути. Згодом повертається до батьків, які вже працювали в Ніжині. З ними і до самої школи був і його синок. Влаштовується на роботу у фірму «Браво», де й пропрацював дев’ять років. Його знали багато, адже почали з’являтися масово комп'ютери, а сервісних центрів у Ніжині не так вже й багато. Ігор любив працювати з такою технікою. Завжди був тактовний з клієнтом, давав слушні поради…
Після закриття фірми Ігор знаходить роботу в Польщі. П’ять років працює на заводі по виробництву електрокарів на посаді начальника зміни. З початком повномасштабного вторгнення росіян в Україну повертається додому. «Я офіцер, я не можу стояти осторонь, коли хлопці, мої друзі із зброєю в руках захищають Україну» — сказав Ігор батькам.
«В той час набирали добровольців у ОШБ НПУ «Лють», - розповідає батько Станіслав Валентинович, — Ігор пішов у ЦНАП, де сиділи представники, подав документи. І вже незабаром потрапив на навчальні збори у Рівне. Сподівався, що після зборів потрапить у бойову частину, змінить побратимів на передовій, проте отримав наказ їхати розбирати якісь будівлі в селі. Це йому не сподобалося. Через конфлікт з командиром пише рапорт і залишає «Лють». Коли виходив із штабу до нього підійшли працівники ТЦК та СП. Звісно, підготовлений воїн. І потрапляє він в той інститут сухопутних військ, який він залишив у сімнадцять років, вчиться на розвідника».
Після трьохмісячних курсів старший лейтенант Ігор Василенко їде до Лиману, командиром розвідвзводу. Майже ніколи не ділився з близькими та рідними про службу, не хотів травмувати, адже іноді знаходився у самому пеклі. Під час виконання одного із завдань, поряд вибухнула міна. Ігор дістав тяжкі поранення: осколком відірвало п’ятку, полопалися барабанні перетинки, проте залишився живий, хоча й залишений на полі бою. Тільки завдяки побратимам його вдалося забрати із небезпечної зони і передати лікарям. Саме й тоді він зателефонував батьку: «Тату мене трішки зачепило…».
«Ігор був дуже терплячий, навіть не уявляю, як він переносив біль, — ділиться батько спогадами. Коли я побачив його в госпіталі, мені як лікарю, стало на мить недобре. На ліжку лежить син із майже чорною ногою, гангрена «з’їдає» ногу. Лікарі одноголосно за ампутацію кінцівки…»
Батько докладає неймовірних зусиль, «піднімає» на ноги своїх колег-однокурсників і знаходять госпіталь і лікарів, які рятують ногу Ігорю. Для цього прийшлося перевозити бійця до Кременчуга. Ігор переносить ще кілька операцій і шість місяців лікування вдома, реабілітації. Якщо з ногою ситуація більш-менш, то із слухом була справжня біда. Ігор не чув, необхідна була трансплантація барабанних перетинок. На таку операцію у Києві черга. Через півроку Ігор проходить ВЛК і отримує статус обмежено придатного. Вже на службі до Ігоря приходить виклик на операцію по трансплантації перетинок. У частині дають коротку відпустку на лікування. У Києві Ігорю роблять трансплантацію барабанних перетинок і корекцію носу… Батьки неодноразово просили сина пройти повний курс лікування, окріпнути, проте Ігор був невблаганний, хотів якнайшвидше потрапити до своїх побратимів.
З батьком і сином...
26 жовтня Ігор їде у свою частину. За півроку лікування у частині кілька разів змінилося командування. Ще не зажили рани після трансплантації а Ігор вже отримав новий наказ. Його частина в той час перебувала на Сумському напрямку, виконували бойове завдання. Як згадує батько: 3-4 листопада Ігор зателефонував додому, скаржився на дуже погані умови перебування, складну ситуацію, хоча подробиць не розповідав, і в розмові якось сказав, що це, мабуть дорога в один кінець. Після 5 листопада і до двадцятого Ігор Василенко на зв’язок не виходив. «Страшну звістку ми отримали 20 листопада, зателефонував товариш Ігоря і повідомив, що Ігоря більше немає», — згадує той страшний день батько.
Чорною птахою увірвалося горе в родину Василенків. В тумані пройшли похорони, прощання. Поховали Ігоря Василенка 24 листопада у Ніжині. Сім’я залишилася без сина, син без батька…
Такі люди, як він, — це не просто воїни. Це моральний компас нації. Його шлях — приклад гідності, мужності й жертовності. Він не вимагав слави, не шукав вигоди. Він просто любив свою землю — тихо, глибоко, до кінця…
